Пам’яті 75-річниці виселення мешканців Холмщини та Підляшшя присвячується
Сьогодні, коли Україна переживає нову російську агресію ми все частіше згадуємо про тих, хто боровся з попередніми нападами «братнього народу». Російська ідеологія в наших головах довгий час називала їх мазепинцями, петлюрівцями, бандерівцями… Російська пропаганда усіх кольорів – біла, чорносотенна, червона – намагалася заклеймити їх ганьбою в свідомості мешканців під-російської України. Можна пригадати також, яке ставлення було в пересічного українця 1990-х рр. до активістів УНСО. Як мало людей розуміло тоді що в Абхазії розгорталася лише прелюдія до агресії в Україну. В 1917 р.
Україна відзначає 100-літню річницю визвольних змагань – Української революції. В цій статті ми розповімо про одного з петлюрівців – вояка армії УНР. В епоху розвалу Російської імперії саме вони поруч з галичанами стали тими, хто пов’язав у 1917 р. своє життя з українською ідеєю. Ідеєю, яку тоді зрозуміли та підтримали небагато. Проте, ті які вже підтримали її, билися за десятьох. Саме тому окремі підрозділи армії УНР стали легендами, а опір партизанських загонів УНР тривав на Великій Україні до 1925 р. Одним із залізних вояків УНР, які до кінця билися проти більшовизму був звичайний козак з Вінниччини Прокіп Вовнюк.
У розпал літнього серпневого дня ми доїжджаємо до мальовничого села Голя, що у Володавському повіті Люблінського воєводства Польщі. Це український етнографічний регіон Південного Підляшшя, який опинився на захід від нового кордону УРСР, намальованого рукою Сталіна.
На місцевому цвинтарі (що сам є пам’яткою, див. Літопис українського Підляшшя в пам’ятках одного села) завдяки допомозі українського поета та багаторічного доглядача скансену матеріальної культури Холмщини та Підляшшя в Голі – Тадея Карабовича знаходимо поховання Прокопа та Анастасії Вовнюк.
Могила Анастасії та Прокопа Вовнюків
Стоячи на могилі козака, варто згадати його біографію, яку коротко відтворив Олександр Колянчук у своїй праці, присвяченій українським емігрантам в Польщі.
Прокіп Вовнюк (1900-1993) – диригент церковних хорів, підстаршина армії УНР. Народився 12 березня 1900 р. в с. Дяківці, Літинський район, Вінницька область на Поділлі в родині Петра Вовнюка та Євдокії з дому Паламарчук. Перервав навчання в духовній семінарії внаслідок зайняття Поділля більшовиками. Вступив до лав українських відділів. З 1919 р. був козаком 61-го Гайсинського полку імені Симона Петлюри, яким командував Яків Гальчевський. У складі відділів цього легендарного командира УНР був до кінця листопада 1920 р., а після цього до 1925 р. – у керованих Гальчевським повстанських відділах на Поділлі. Після переходу на територію Польщі осів разом з дружиною на території Підляшшя і жив, заробляючи працею псалмиста в православних парафіях у с. Мілейчиці (Milejczyce) та Новосади (Nowosady). Згодом працював як диригент церковних хорів у повіті Біла. Під час Другої світової війни потрапив до концтабору Майданек. Після втечі ховався перед повторним арештом. Мусив ховатися і в післявоєнні роки, коли розшукувався спеціальними відділами Червоної армії. Помер в 1993 р. і похований на православному цвинтарі у Голі, Влодавський повіт.
Фото Подільської повстанської групи, вересень 1922 року, після переходу 2 вересня за р. Збруч на польську територію
Як згадував його син Іван, який мешкає в с. Замолодичі (Влодавський повіт) у родинному домі матері – Анастасії з дому Волочко, батьки жили бідно але щасливо. Другий син Йосип став православним священиком у Гамбургу.
Іван Вовнюк – син козака Прокопа
Щоб довідатися більше, ми завітали до сина Прокопа Вовнюка – Івана. Він та його дружина дуже гостинно нас прийняли. Ми почули розповідь про батька, наповнену цитатами з його бесід. І звучали ці цитати живою наддніпрянською українською мовою, яку Прокіп зміг переказати сину.
Пан Іван розказав нам, що Прокіп, за його власними словами, опинився у війську УНР випадково. Він переховувався в лісі разом з іншими семінаристами від переслідування червоних. Мимо проходило військо, тож Прокіп прибився до нього. Це було українське військо отамана Симона Петлюри. Коли батько знімав одяг, малий Іван завжди бачив у нього на спині шрами в місцях де проходили військові ремені. Коли він спитався звідки ці шрами, батько відповів що то воші виїли, синку. Вони ж люблять де тепло… Цей факт свідчить якою важкою та довгою була боротьба цих людей проти червоної зарази. Прокіп оповідав синові, що червоних було багато і вони лізли в атаку так, що в козаків люфи кулеметів перегрівалися (зовсім як під Дебальцеве в 2014 р.). Смертельно пораненні більшовики просили добити, проте козаки берегли набої, бо їх бракувало…
с. Замолодичі
Нагадаємо, що Прокіп бився у підрозділі Якова Гальчевського до 1925 р., тобто до самого кінця.
Зрештою, повстанці УНР перейшли на територію Польщі. Під час перебування в таборі для інтернованих на Підляшші в районі с. Гайнівки, Прокіп освоїв фах бондаря, і цим заробляв на життя. Він робив бочки для соління огірків та інших овочів, які скуповували місцеві євреї. Хоча на зміні грошей Прокіп збанкрутував, проте свого життєвого оптимізму не втратив.
Перша жінка Прокопа була полька, проте вона померла без дітей. Згодом Прокіп познайомився з Анастасією з дому Паламарчук з с. Замолодичі, яка була православною українкою з Підляшшя. Прокіп одружився з Анастасією поселився в Замолодичах.
Але справжнім захопленням Прокопа була пісня. Тут він повернувся до своєї пасії — церковного співу. Тенор Прокіп диригував хором у Гороститі, їздив до Володави, де диригував хором у місцевій православній церкві. Він приятелював зі священником Митрофаном Будзько – інженером, який врятував церкву у Сосновці від руйнування польськими шовіністами. Два роки керував хором у Любліні (ймовірно, у православній церкві на вул. Руській).
Пам’ятник о. Митрофану Будзько біля церкви в Сосновці (2 фото)
Церква в Сосновиці
Коли почалася Друга світова війна, Прокопа забрали до Польського війська. Козак встиг послужити тут лише кілька днів, але намовив приятеля, що, мовляв, “нема чого цим глухим ляшкам співати” і разом з ним втік, а 6 вересня був удома. Тут вже спостерігав, як німці входили до Білої. Вони роздавали листівки. Прокіп мав упертий характер та казав те, що думав, і за це часто мав неприємності. Через це він і потрапив до німецького концтабору Майданек. У таборі ж потрапив до шпиталю. Тут він давав іншим українцям оселедці, розпустив свою ковдру на вовну для в’язнів, за що потрапляв до карцеру. Зрештою, з табору він утік.
Після приходу радянської армії Прокіп зі знанням справи зауважував: “ті, що воші б’ють, ті отут будуть!”. Дружину Анастасію в 1944 р. за допомогу партизанам УПА забрали і вивезли до радянської України (чи то Одеси, чи до Харкова). Потім вона повернулася. Працювала бригадиром в колгоспі у Коденці, що дуже не подобалося Прокопу. Дружина народила двох синів — Івана (1957 р.) та Йосипа (1960 р.). З першим із них — останнім православним селянином (інвалідом) с. Замолодичі ми й розмовляли, а другий – Йосип – є священиком у церкві св. Прокопія Устюзького в Гамбургу.
Анастасія та Прокіп Вознюки з дітьми Іваном (зліва) та Йосипом (справа)
Іван згадував, що козарлюга Прокіп любив заспівати української пісні, особливо коли приїжджав його друг та земляк Петро Приступа. Дуже любив він пісню:
Закувала та сива зозуля
Раннім ранком на зорі.
Ой, заплакали хлопці-молодці,
Гей, гей, там на чужині
В неволі, в тюрмі…
В діда пішли і його онучки, які теж співали в церковному хорі. Син Прокопа Іван спочатку розказував нам, як труднощі на кордоні та пануюча тут корупція позбавили його бажання відвідувати Україну. Але, згадуючи про батька, пригадав, як той, передчуваючи що можуть бути конфлікти поляків з українцями повчав сина — ти синку на мій Київ не йди!
Відчувши наше зацікавлення та повагу до його батька, Іван спитав у нас, а що буде з нашою Україною? Поки живі оборонці України, такі яким був Прокіп, жива буде й Україна.
Автор вдячний Кшиштофу Войцеховському за допомогу в підготовці цієї статті.
Іван Парнікоза,
старший науковий співробітник Національного історико-архітектурного музею «Київська фортеця».