Можливо, таке запитання може видатися зайвим, адже зрозуміла сама по собі цінність, наприклад, карпатських лісів або природи Чорного моря. Але, все ж таки, існують і контраргументи про те, що захист природи не такий вже важливий як, наприклад, заможність та достаток суспільства. Та і вимирання ж відбувалися й раніше, тож і для природи це нормальне явище. Тому, якщо правильно відповісти на запитання “навіщо?”, то стане зрозумілим і в якій мірі це є необхідним.
Насправді розуміння того, що природу треба захищати, з’явилося нещодавно і організований державний захист природи так само почався не так вже й давно. Людство багато в чому є частиною природи. Принаймні там, де життя замало, то і ми існувати не можемо. Тому зрозумілою є необхідність природи для нашого виживання, але наскільки багато тої природи має бути? Наскільки різноманітна вона нам необхідна? З іншого боку, зрозуміло, що за знищення природи зараз відповідальні ми самі, тож захищати її доводиться майже виключно від людської діяльності. Але коли ж ми почали її знищувати? Чому? І коли почали її захищати?
Не так просто знайти той момент, коли людська діяльність стала шкодити. Мабуть тому, що так само важко визначити, коли саме відбувся якісний перехід від тварин і ми стали людьми. Насправді, суттєве зменшення біорізноманіття, тобто винищення природи людьми вже відбувалося в палеоліті, значно раніше, ніж почалася писемна історія. Поява людей в Австралії, Америці та на більшості островів пов’язана зі значним вимиранням диких тварин. Та й природа Африки та Євразії, де люди з’явилися набагато раніше, була значно уражена нашими доісторичними предками.
Зменшення біорізноманіття серед великих тварин після появи людей на різних континентах
Уявлення про гармонію між первісною людиною та природою було розповсюджене Ж. Ж. Руссо у 19 ст., але насправді древні люди знищили, можливо, більше дикої природи ніж сучасні. Прикладів дуже багато, варто лише сказати, що на теренах сучасної України існували мамонти, мастодонти, низка видів носорогів, місцеві види левів та страусів, багато іншого. За останні 500-1000 років на островах Тихого океану зникло близько двох тисяч видів птахів. Тобто, вже в історичні часи п’ята частина всіх видів пернатих була знищена людьми. Таку непривабливу власну історію ми відкриваємо тільки зараз.
На островах тихого океану людьми був знищений кожен п’ятий з усіх видів птахів, близько 2000 ендемічних видів
Не зовсім справедливо неписьменним доісторичним людям ставити в провину те зменшення біорізноманіття, яке вони спричинили, адже тоді важко було зрозуміти та побачити наслідки. З іншого боку, такі наслідки виявилися згубними для багатьох націй і навіть цивілізацій. Наприклад, різноманіття диких коней на Американському континенті було найбільшим, але після появи предків корінних американців вони зникли. Наслідки стали помітні, зокрема, тоді, коли конкістадори, в тому числі за допомогою коней, зруйнували древні американські цивілізації.
В Австралії перші люди знищили більшість великих тварин, що катастрофічно змінило екосистему. Австралія почала потерпати від постійних пожеж та перетворилася на спустошений континент. Зараз, коли новини про лісові пожежі лунають ледве не з усього світу, можна побачити, до чого призводить зникнення великих рослиноїдних тварин. Близький Схід, де відбулася поява перших цивілізацій, в кліматичному відношенні схожий на Австралію. Та на час неолітичної революції саме природа Близького Сходу своїм різноманіттям дозволила такій революції відбутися. В південній Африці, пустельній Намібії, мешкають навіть слони, і дикий родич кавуна, розповсюдження якого здійснюється слонами. Різноманітна природа завжди створювала більш сприятливі та збалансовані умови для існування людей.
Важко передбачити, яка частина дикої природи дозволить у майбутньому людству вижити або отримати переваги. Та історія точно вчить, що ті народи та суспільства, які найбільше руйнують власне навколишнє середовище, прирікають себе ж на зникнення. І коли наслідки таки наздоганяють винуватців, то вони відбуваються різко й невідворотно. Про це свідчить сумнозвісний приклад острова Пасхи, де утворилася найрозвиненіша цивілізація Полінезії. Та становлення цієї культури відбулося за рахунок нищення природи острова. В результаті невідворотними стали розклад суспільства, війни і канібалізм, повне зникнення культури та зменшення населення на два порядки. Катастрофа зайняла в часі одне-два покоління. Приклади з віддалених регіонів справедливі і для Європи. Сучасні генетичні відкриття свідчать, що перші європейці були згодом заміщені населенням із сусідніх регіонів, де збереглася багатша природа.
Таємниця острова Пасхи – приклад загибелі культури через руйнацію природи.
Питання відповідальності первісних людей за частково знищений світ, у якому вони жили, не є однозначним. Для розуміння власної відповідальності треба бачити наслідки. Наприклад, президент США Адамс на початку 19 ст. вважав, що мамонти мають ще існувати десь на півночі Америки. Світогляд того часу стверджував, що Бог створив світ ідеальним, а відтак неможливо, щоб якась істота могла остаточно зникнути, тим паче через людську діяльність. Але в сучасних людей, безпосередньо задіяних у знищенні природи, це розуміння відомо, що було. Відомі свідчення двох ісландців, що розорили останнє гніздо безкрилої гагарки, північного пінгвіна. Відомо, що вони робили це за винагороду від природничого музею, і вони знали, що гніздо останнє. Відомі записи про останнього сірого кита Атлантики. Зроблені вони в одній з церков Басконії яка дзвонила у дзвони, закликаючи людей до останнього полювання на нього. Баски перші почали комерційне полювання на китів, та перші довершили його повним знищенням сірого кита Атлантики. Відоме прізвище російського промисловика який вбив останню морську корову. Тобто, в історичний час люди вже були свідомі того, що вони роблять.
Сумнозвісна стеллерова корова існувала на одних з останніх незаселених і невідомих островах та була винищена за 27 років після появи людей
З появою писемної історії та збільшенням швидкості тих змін, які чинить людство в природі, з’явилося розуміння потреби охорони природи. Перші згадки про природоохоронні закони та привила сягають першого тисячоліття до нашої ери у сучасних Індії та Шрі-Ланці. Та правила того часу неспівставні з сучасним правом, це скоріше були відображення культури та світогляду. В історії усіх народів можна знайти власні приклади морального ставлення до живої природи. Особливо це властиво для наших традицій. Бережливе ставлення українців до природи має багато прикладів.
На теренах України найдовше зберігався дикий кінь, існували найбільші популяції дрохви, осетрових риб – видів, загалом винищених до 20 століття в інших країнах Європи. В наших сусідів з близькою культурою, Польщі та Білорусії, в останні десятиліття продовжували існувати дикий тур та зубр. В наших культурах найменш виражене промислове ставлення до тварин та рослин, яке перетворило їх на ресурс в інших країнах – ресурс, іноді вичерпаний до краю. У козаків існували правила не турбувати птахів на гніздівлі. В Україні в одній з перших з’явилися сезони, закриті для полювання в пору розмноження звірів.
Та в сучасному світі культурних традицій та особистої моралі замало для бодай якогось помітного впливу на збереження природи. Нещодавно Китай втратив один із офіційних символів своєї держави і культури – озерного дельфіна, білу річкову панду. Вид повністю вимер. Невдовзі веслоніс, величезна риба пів тони вагою, яку стародавні китайці вважали драконом підлітком, остаточно зникла. Або приклад Аральського моря – цілої екосистеми, яка була знищена найменш ефективним у світі водокористуванням.
Китайський веслоніс, реальний прототип східного дракону, сакральний статус якого не врятував вид від зникнення вже у 21-му сторіччі
Чому саме зараз це відбувається? Тому що для знищення дикої природи в сучасному світі достатньо невеликої групи зацікавлених людей, які можуть таке знищення здійснити, і щоб їм ніхто не заважав. Знайома з нашого життя ситуація: бабусі, що продають червонокнижні первоцвіти, не здаються великими корупціонерами, але шкоду вони можуть завдати непоправну, на мільйони років уперед.
В Україні просто зараз відбуваються три історії знищення нашого природного майбутнього.
Перша – це вимирання осетрових та інших прохідних риб. З часів давньої Греції, протягом тисячоліть північне Причорномор’я було постачальником найціннішої риби. А зараз яка найкраща, норвезька? Як сталося, що ми втратили один з найцінніших природних ресурсів? І зараз продовжуємо його втрачати.
Білуга, найбільша прісноводна риба світу, предмет національної гордості… або сорому
Друга – це карпатські ліси. Гірські ліси виконують багато важливих функцій, одна з яких – водоносна, вони насичують річки та ґрунти водою. Можливо, тому більшість європейських лісів на Кавказі, в Альпах, у Піренеях та інших гірських системах континенту найбільш захищені. Там. все ж, відбуваються промислові вирубки, але значно менше, ніж у рівнинних лісах, та й більшість гірських лісів знаходиться в межах природоохоронних територій. Тоді чому в Україні карпатські ліси вирубують найшвидше? Бо вони найближче до кордону? В умовах кліматичних змін захищати гірські ліси потрібно особливо уважно. Відома історія про зникнення снігів Кіліманджаро, найвищої гори Африки, але менш відомо, що відбулося це не через глобальне потепління, а переважно внаслідок вирубування лісу. Так і карпатські ліси не тільки дозволяють існувати гірськолижним курортам, а й забезпечують водою, окрім найближчих областей, ще і Хмельниччину, Вінниччину та сусідню Молдову.
Третя – про каскад нових дністровських водосховищ. Ледве не останню річку, що тече своїм природним руслом мають знищити. Останній притулок для багатьох риб, водяних рослин та інших мешканців текучих річок. В Україні вже 90% стоку річок запруджено великими греблями. Яка нагальна потреба добити останні природні осередки? В межах унікального природного об’єкта Дністровський каньйон, вже нібито захищеного природо-заповідним фондом, планується збудувати шість водосховищ!
Одне з чудес України – Дністровський каньйон, національна природоохоронна територія, екосистема якої може бути знищена тими, хто мав би її захищати
Яким чином Україна, культура якої найбільш тендітно зберегла ту природу, яку ми отримали, тепер є чи не найгіршою країною в Європі у захисті цього свого спадку?
Часто зустрічається такий аргумент, що спочатку суспільство має стати заможним, а вже потім піклуватися про тварин та рослин. Та таке твердження є хибним. Для прикладу добре підходить порівняно бідна держава Бангладеш. На території вчетверо меншій за Україну живе близько 160 мільйонів людей, а слонів там більше, ніж в Україні зубрів, та тигрів більше, ніж у нас ведмедів. Мешкають ці тварини в одних з найбільших природних парків світу на узбережжі та у горах. І це є предметом національної гордості. Годі говорити про заможні країни тієї ж Європи, де природоохоронні території збільшуються, а популяції зникаючих видів зберігаються та відновлюються. Україна ж пасе задніх в охороні природи як серед багатих, так і серед бідних країн, і наступне вимирання видів у Європі, найвірогідніше, відбудеться у нас.
То навіщо природу захищати? Мабуть тому, що це може забезпечити виживання нащадкам, зберігає невід’ємну частину культури та самобутності, та є ознакою свідомих своєї відповідальності суспільства та держави, ознакою їх існування. Та до якої межі захист природи може мати пріоритет?
Повчальна історія гігантської річкової черепахи рафетус. Ця окута легендами істота збереглася лише в Китаї та В’єтнамі. Можливо, саме нею був натхнений міф про слонів, які стоять на черепасі та тримають землю. При чому, кількість відомих особин налічується пальцями одної руки. Деякий час єдина відома самиця жила у зоопарку китайського міста Сучжоу. Для відновлення популяції виду цю самицю намагались спочатку природно, потім штучно запліднити. Багаторічні зусилля коштували мільйони доларів. Однак, ця остання черепаха не витримала і померла значно раніше відведених їй природою 120-ти років.
Натомість, у В’єтнамі були організовані успішні пошуки виду в природоохоронних територіях, і була знайдена пара черепах, здатних до відтворення. Це не значить, що китайці чинили хибно, адже вони виходили з обставин, які в них були. Але це показує, наскільки важливим є збереження зникаючих видів для репутації країни, демонстрації зрілого, відповідального суспільства.
Також ця історія вказує на найголовнішу необхідну дію – створення та функціонування за призначенням природоохоронних територій є першим та фундаментальним завданням захисту природи. Інші дії мають мало сенсу, якщо не виконується ця найперша. Очевидно, що вчасно вжиті заходи набагато ефективніші, ніж запізнілі зусилля з відновлення природи. Приклад тої ж Індії чи Бангладеш, та багатьох інших країн, що розвиваються, свідчить, що це питання скоріше не кількісне, а якісне. Захист природи має головний пріоритет, допоки не гарантовано збереження природи, яка існує в країні, що і реалізовано в більшості держав світу.
Марні зусилля з порятунку черепахи, що тримає світ
Може здатися, що до Антарктиди це має мало відношення, адже природа Антарктики захищена відповідним міжнародним договором. Але це так тільки на перший погляд.
По-перше, дія договору про Антарктику незабаром спливає, та і прийнятий він був у час, коли головною цілю було запобігти конкуренції держав за природні ресурси регіону. З того часу підходи до міжнародних договорів змінилися. Дехто вважає, що наступним договором про Антарктику буде дозволено видобуток корисних копалин. Та існує думка, що головна увага у ньому буде приділена природоохороні. Ознаки цього можна побачити в тому, що провідні країни світу – США та Великобританія відмовилися від власного промислу крилю, а з сезону 2020 більшість промисловиків пристали на пропозицію уникати районів годівлі пінгвінів, тюленів та китів. Та й просто зверніть увагу, наскільки сучасна міжнародна політика пов’язана із захистом природи.
По-друге, Антарктика зараз – це велика платформа, де помітна самосвідомість кожної держави за власну діяльність. До речі, тут відношення до оточуючого середовища помітно дуже добре. І по цій діяльності зрозуміло, з ким можна розділити відповідальність не тільки за цей регіон, а і за весь світ.
А от чи довірили б наші нащадки нам власну країну? Залежить це тільки від нас.
Олександр Яровий