Є на краю південної Вінниччини крихітне село Оксанівка. Давним-давно, в 1050 році заснував його молдавський рибалка Фламунд. Притулилося селище під крутим скелястим берегом Дністра, біля вигину ріки, і до 1946 року називалось: Флеминда. На протилежному березі — вже Молдова. Трохи північніше Оксанівки стрімкі вапняні скелі мають дещо цікаве. Це видовбані в абсолютно вертикальній скельній стіні заглиблення — келії, що знаходяться дуже високо над рівнем води. Монастир, заснований Афонськими ченцями, за версією вчених, виконував ще й оборонну функцію. З вершини гори дістатися до цих келій можна тільки по мотузці. Напевно, так і добиралися до них мешканці монастиря. Місцеві розповідають, що у скелях жили рахмани. Про них – у розповіді Галини Данилюк для dovkola.media.
Рахмани — блаженні жителі далекої країни «Вирій». Усе, чим займалися ці люди — то молитва вдень і вночі. За кожного у світі: чи праведну, чи грішну душу, просили у Бога прощення. Ангели розповідали їм про кожного смертного: кому скільки судилося жити. Проводячи у молитві життя, рахмани не мали ані одягу, ні посуду, ні ножів чи знарядь праці, ні золота чи срібла. Не вирощували винограду, утримуючись від вина. Не маючи вогню, харчувались плодами землі, пили солодку воду, що витікала з-під коріння одного дерева. У піст із неба їм сипалася манна небесна, то за її появою рахмани орієнтувалися у часі. А про Великдень дізнавалися, побачивши у річці кольорові шкаралупи з яєць-крашанок. Їх спеціально для монахів кидали у воду християни у четвер або суботу перед святом Воскресіння Господнього. Шкаралупа допливала по течії річки до Вирію через три з половиною-чотири тижні. Тоді рахмани й святкували Пасху, бо власного літочислення не вели.
Легенди кажуть, шкаралупи перетворювались на яйце, а одне яйце ділили між собою дванадцять рахманів. Спали рахмани у печерах на сухому листі з дерев. Також створювали сім’ю та народжували двох дітей. Після появи другої дитини чоловіки з дружинами жили у цноті до смерті. А це немало, бо за легендою вік рахмана складав від 100 до 860 років, деякі доживали до 1800 років. Ще згадуються рахмани у «Повісті минулих літ». Писав про них і візантійський монах-хроніст Георгій Амартол. Український словесник Микола Сумцов описав чимало народних легенд про рахманів.
На Великдень за звичаєм до церкви несли святити три паски. Одну з’їдали в перший день Свята, другу — на Проводи, а третю тримали аж до Рахманського Великодня.
В багатьох областях України: Київській, Полтавській, Херсонській, Вінницькій, Хмельницькій є традиція: у Великодню суботу по течії річки пускати шкаралупи з крашанок для рахманів (тільки так вони дізнаються, що наступив Великдень). А через 25 днів наступить Рахманський Великдень. У цей день віруючі не йдуть до церкви, вдома не роблять ніякої роботи.
З пошаною ставляться до Рахманського Великодня й на Гуцульщині. Цілий день люди постять, а з появою на небі першої зірки, сходиться родина до хати, за стіл. Господарю дружина подає одне варене яйце і той промовляє: «Ідіть, діти, будемо цим яйцем ділитися». Хтось має відповісти: «А хіба ж вистачить на нас усіх одного яйця?». Тоді господар відповідає: «Як на дванадцятьох рахманів одного яйця вистачило, то на нас певно вистачить». Яйце ділиться на родину, та ще на один шматочок більше. Кожен з’їдає свій, а наймолодша дитина ще й той, що залишився. Шкаралупа з яйця збирається, і сім’я йде до річки пустити її на воду. Старший промовляє: «Яйце не зайде до рахмана, а шкаралупа точно зайде».
Жителі Оксанівки розповідають, що за селом було кладовище рахманів. Його затопила й розмила річка, залишилися великі кістки, хтось їх бачив. Схоже, монахи були дебелими людьми, бо гомілкова кістка була довжиною в метр. А ще, кажуть, рахмани приходили в Оксанівку та одружувались із місцевими дівчатами. І після народження другої дитини ішли з села в монастир, знову відмолювати чиїсь гріхи.
Хоча у легендах мовиться, що святі люди не знали вогню, та в одній із келій вчені знайшли частину пічки, обмащену глиною, із залишками деревного вугілля. На стінах печер вирізьблені сотні фігурок риб, птахів, звірів, ромби та хрести. Досліджувати монастир у скелях почали недавно, у 2020 році його внесли до Державного Реєстру пам’яток.
Сьогодні міською громадою до кількох келій облаштовані безпечні стежки й оглядові майданчики для споглядання краєвидів над Дністром. Та й жителі Оксанівки (їх зараз всього 45 осіб, і всім за 60 років) вирішили розвивати в селі зелений туризм. Вже є садиба з чаном, невеликий хостел.
Ще в селі стоїть єдиний в Україні пам’ятник річковій мідії, яка рятувала людей від голоду в 1946-1947 роках. Тут особливий мікроклімат: м’який, без холодного вітру, щедра земля та привітні люди.
Фото: Facebook с. Оксанівка Ямпільський р-н.
Читайте також:
Вишгород на карті Абрахама Ортеліуса 1570 року
