The Long Road. Далека дорога

Александер Гергель

Я пішов до школи як мені було сім і пів років, і скінчив п’ять класів перед початком війни в 1941 році. Німецька окупація почалася в  кінці 1941 року. В  квітні 1942 року мого батька мобілізували на примусову працю до Німеччини. Моя мати померла два роки раніше. Батько не мав де зоставити мене, взяв мене з собою. Нас гнали пішки з мого міста Костянтинівки до Сталіно (Тепер Донецьк) чотири дні. Там нас загнали до телячих вагонів і повезли до Німеччини.

Чотири дні пізніше ми опинилися в західній Німеччині, де мого батька  та  два десятки людей приділили до роботи у залізнодорожному заводі. Там ми були до кінця війни коли американська армія звільнила нас три роки пізніше 1/4/1945 року. На Великдень.

Американці поселили нас в бувших військових кошарах і збиралися депортувати в СРСР. Кошари були поділені на дві частини. Одна половина для нас, а друга для поляків. Евакуація для нас була примусова, а для поляків добровільна. Поляки, що не бажали повертатись до комуністичної Польщі, мали бути поселені в західних країнах, в  Америці, Канаді і т.д. Серед літа 1945 року американська армія почала вивозити наших людей до радянської зони Німеччини. Мій батько і я, плюс кілька знайомих тихенько перейшли до поляків і там сховалися до кінця евакуації. Серед поляків було багато українців з Галичини й Волині – бувших польських підданих. Вони допомогли нам зареєструватися, хоч треба було змінити місце народження. Дехто змінив і прізвище.

В польськім таборі 1945

В цей час мені було 15 років. Я ходив до польської таборової школи. Сидів там і слухав як вони говорять. Там ми з татом були один рік. Коли було оголошено, що український табір біженців буде організований в Британській Зоні окупованої Німеччини ми зголосилися перейти туди разом із сотнями галичан і волиняків. В цім таборі я працював як перекладач, а вечором ходив до школи. Тут я хочу сказати що: я любив мови. В той час я вже щебетав на українській, російській, німецькій і польській мовах. У таборовій вечірній школі я почав вивчати англійську мову. Хоч трохи знав її ще з п’ятого класу в Україні.

Молодий службовець в українськім таборі 1946 -47 рр.

В середині літа 1947 року було оголошено, що Англія буде вербувати молодих людей (хлопців і дівчат) до роботи в Англії. Молодих жінок – до текстильних фабрик і лікарень, а хлопців – до сільського господарства та копалень вугілля, які були занедбані під час війни, бо вся молодь була в армії. Я прибавив собі 4 роки й зголосився мігрувати до Англії.

В кінці липня 1947 року нас кораблем перевезли до портового міста Гуль, далі автобусами недалеко міста Йорк, і поселили в бувшому  військовоавіаційному таборі. Це був перехідний табір післявоєнних біженців як ми. Тут сортували людей – кого до поля, а кого до копалень вугілля. Тут придалися мої знання мов. В табір привозили щораз нових людей з німецьких таборів. Тут були Балтійці, Українці, Поляки, Югослави, Чехи. Я працював як перекладач і був там до кінця 1951-го року, коли цей табір скінчив свою працю.

Мій батько зостався в Німеччині. Працював у таборовім бюро за своїм фахом, рахівник (бухгалтер) економіст. І прибув до Англії три роки пізніше.

Окрім чужоземних мов я також любив музику. Моя мати грала на гітарі, тато на баяні, і я почав грати на мандоліні. Це мені придалося.  В німецькім таборі біженців я почав грати в таборовій оркестрі. В англійському таборі на кухні працювало три молодих українки. Ми організували танцювальну групу з двох хлопців і трьох дівчат. Англійське керівництво табору заохочувало нас і балтійців виступати на щомісячних концертах в таборі. Це була добра ідея веселити людей, що втратили свої країни і своїх рідних.

Два музиканти (А.Гергель зліва), Англія

Крім музики ми спробували організувати невелику українську Громаду. Нам допомогли люди з Лондону де вже існувала головна канцелярія українців в Англії. Мені доручили бути секретарем цієї маленької організації. Тут я почав вивчати ходи і виходи організованого життя, яке придалося мені в Тасманії пізніше.

Танцювальна Група в м. Йорк, вересень 1947 р., Англія. А.Гергель з гітарою.

Переходовий табір скінчив свою працю в кінці 1951 році і я став міркувати що робити далі. Багато моїх знайомих, що скінчили дворічні контракти, подалися до Канади рубати ліс. Заохочували мене до Канади, але я відмовився. Причина була в тім що будучи школярем в Україні я відморозив щоку ідучи до школи. Добре що зі мною йшли старші хлопці. Один схопив жменю снігу і почав терти мою білу щоку й відвів мене до  лікарні де медсестри натерли мою щоку гусячим жиром. Таким чином спасли мене від гіршої біди. Сестри дали мені гусячого жиру і сказали йти додому. Канада й Україна мають ті самі морози. Дякую хлопці сказав я, це не для мене.

Я мав доброго приятеля в Тасманії. Написав йому лист, що я маю намір покинути Англію. Його відповідь була – мандруй сюди.  В цей час дуже багато англійців мігрували до Австралії і Нової Зеландії. Місце на кораблі з Англії було тяжко отримати. Мій  подорожовий агент посовітував слідуюче. Потягом з Лондону до Дувру, звідти кораблем до Франції, потягом до Італії,  кораблем  до Мельбурну, літаком до Гобарту. Так я й зробив. 4-го січня 1952 року я ступив на тасманську землю. Подорож кораблем з Генуї (Італія) до Мельбурну була дуже цікава. Ми зупинялися в Сицилії, у Греції, в Александрії, коло Суецького Каналу, в Бомбеї (тепер Мумбаї), на Цейлоні (тепер Шрі Ланка) – тут я походив по місті і відвідав великий базар, у Фрімантлі (Західна Австралія), зустріли Новий Рік (1952) на морі між Фрімантлом і Мельбурном.

Два тижні після приїзду до Тасманії я почав шукати працю. Мій приятель посовітував піти до Державної Гідро-Електричної Компанії що будувала електростанції в Тасманії. Ця Компанія мала 3 тисячі робітників, 40% були емігранти з Європи. Тут мені повезло, і я отримав працю майже ту що я мав в Англії. Це пошук  підходящої робочої сили. Там я працював майже 37 років.

У вільний час я почав зустрічатися з молодими українцями в Гобарті та околицях. Під кінець 1953 року коли українці Гобарту вже трохи загосподарилися й почулися сильнішими, за ініціативою Франка Бобровського, Александра Гергеля та Івана Шевченка, задумали заснувати Українську Громаду Тасманії. 10 січня 1954 року, 40 осіб відбули перші загальні збори. Управа Громади енергійно взялася до праці. Було встановлено контакт з головою СУОА (Союз Українських Організацій Австралії) – п. М. Шегедин, отримуючи поради з централі в Мельбурні. Українська Громада Тасманії (УГТ) влаштувала три врочистості: День соборності України, вшанування пам’яті Т.Шевченка, а також С.Петлюри і Є.Коновальця. Відбулося також кілька забав (танців). Невеликий хор під моїм керівництвом брав участь у всіх імпрезах.

Першим, хто завітав на початку 1951 року до Тасманії, був отець д-р Іван Прашко, який подав багато цікавих думок, заохочуючи до відкриття власної суботньої школи. В школі розпочалося навчання в 1955. Першою вчителькою була Леся Жимайтіс (нар. Матвієнко), яка вчила два роки. Пізніше вчителював я, Петро Черкаський, Віра Лук’яненко, Галина Соловій і Марія Вус. Коло 20 учнів було щороку. Школою опікувався Союз Українських Ветеранів разом з Батьківським  Комітетом, який очолювали Михайло Мигаль, Методій Ладанівський і Семен Горбушко.

В травні 1971 року я отримав платну відпустку на шість місяців. Мав надію відвідати мого дядька, татового молодшого брата, що чудом зостався живий після війни. Він мусив повідомити вищі органи про це в м. Артемівськ (тепер знов Бахмут). Результат був НЕТ! Зоставшись на Заході, я рахувався як ВРАГ НАРОДА! Я добре знав хто був «враг народа». Ну що ж, я рішив махнути до «капіталістів».

В тих країнах я мав багато знайомих українців, які мене давно просили відвідати їх. Я сів на корабель і помандрував. Перше – це була Нова Зеландія. Потім острова Таїті, далі Мексико, Панамський Канал, і зійшов я з корабля на півострові Флорида, США. Звідти – літаком до Філадельфії, де мене зустріли старі знайомі ще з німецького табору. Там я був два тижні, потім автобусом дістався до Нового Йорку, де знов мене зустріли хлопці, що були зі мною в Англії. Тут я був два тижні. Добре обдивився Нью-Йорк.

Далі – літаком до Канади. Поселився у знайомих в Торонто і зостався тут на три тижні. Одвідав Ніагарський Водопад, гостював в українськім таборі молоді, і дуже гарно провів час зі своїми знайомими. Потім – літаком до Англії де теж було багато знайомих. Звідти на короткий час відвідав знайому родину в м. Штутгарт (Німеччина), був три дні в Швейцарії і повернувся  до Лондону. Тут було дуже багато наших людей і було що побачити.

В кінці жовтня я відплив з Англії до Італії, домашній порт корабля, де ми стояли тиждень. В той час Суецький Канал був зруйнований англійськими та французькими бомбами, і ми мусили пливти навколо Південної Африки до Австралії. Перше зайшли до острова Мальта, де я поїздив таксівкою, запряженою двома кіньми. Далі вийшли з Середземного Моря і стали на Канарських Островах на один день. Далі – на південь до м. Капстад (Cape Town), головний порт Південно-Африканської Республіки. Звідти 5 днів до Фрімантл, західного порту Австралії. Морська подорож скінчилася в Мельбурні. Потім – літак до Гобарту. Я повернувся до праці в січні 1972 року.


На  загальних зборах 23.4.1961 року в склад нової Управи Української Громади Тасманії увійшли: Ілько  Язущак – голова, Василь Герасимишин – секретар, Олекса Мигович – скарбник, Іван Прус, Стефан Бакун – члени. Контрольна Комісія: Григорій Комишан – голова, Семен Горбушко та Григорій  Коляка – члени. Обрано новий будівельний комітет: Іван Прус, Іван Короткий та Петро Козак і приступили до будови дому. Було ухвалено спільною працею членів побудувати житловий будинок, його продати, а купити інший у вигіднішому місці.

До кінця 1962 року будову було закінчено і дім продано в червні 1963 року за 4 050 фунтів. Цегляний дім було куплено при головній вулиці в центрі розселення українських поселенців. Хоч і з деяким запізненням, УГТ мала власну  домівку, в якій знайшли приміщення: суботня рідна школа, Пласт, співочий гурток, танцювальна група та спортовий гурток.

На початку 1990 років була вибрана нова управа з молодого покоління, дітей перших поселенців. Алекс Нікітенко – голова Громади, Петро Ладанівський-скарбник, Мирон Мигаль – секретар/господар, Александер Гергель – замістник секретаря/член, Марія Барич – член. Контрольна Комісія – Ярослав Брах.

Я скінчив працю в Гідро-Електричній Компанії в грудні 1988 року. Але це не значило, що я був без заняття. Довгий час 15 чи 20 разів на рік мене викликали як перекладача до головної лікарні м. Гобарт. Це заняття я скінчив всього два роки тому. Десять років я допомагав моїм приятелям з CCAMLR – Є.Губанову і Володимиру Герасимчуку. Тепер тільки допомагаю управі Громади. Вони мені не дозволяють вилежуватися на печі.

Теперішня Управа Громади

Марина Ладанівська – Президент і учителька танців (Петрова дочка)

Йосип Дідоха – Віце-президент

Мирон Мигаль – Секретар і господар  Українського Дому

Петро Ладанівський – Скарбник

Алекс Гергель – член Управи

Марія Вуллі (дів.Дідоха) – член Управи (Сестра Йосипа)

Маріте Мікелайтіс (дочка українки) – член Управи

Петро Добромильський – Контрольна комісія

Антон Мигаль – Контрольна комісія (Син Мирона)

Александра Фарроу (дів. Шевченко) – Учителька хору і музики

Отець Юстин – Священник з Сіднею, відвідує нас один раз на місяць.


Александер ГЕРГЕЛЬ

29.12.2019

Читайте також: Українські поселенці в Тасманії 

Related posts

Leave a Comment