Як ми вже писали, 8 грудня цього року розпочалась експедиція українських вчених, які близько трьох місяців досліджуватимуть Південний океан. До берегів Антарктиди вирушили Каріна Вишнякова та Юлія Іванчикова, які представляють Національний антарктичний науковий центр та Український науково-дослідницький центр екології моря. Дослідниці працюють на українському траулері «Море Содружества», що веде промисел антарктичного крилю.
Учені мають амбітні завдання в різних напрямах досліджень. Але у вільну хвилину вони надсилають з корабля на Велику землю свої польові спостереження, які публікуються на фейсбук-сторінці НАНЦ під рубрикою «Відчайдушні біологині. Бортовий щоденник серед криг».
Подаємо черговий допис цього щоденника про те, як любов до дельфінів та китів стала покликанням і професією.
Місія: побачити, дослідити і зберегти китоподібних
Побачити китів було моєю мрією приблизно завжди. Не знаю точно, звідки взялася і коли остаточно сформувалася ця думка. Можливо, з того моменту, як я в дитинстві дізналася про існування цих неймовірних найбільших ссавців на планеті. Можливо, в підлітковому віці – під час читання пригодницьких романів Жуля Верна, Германа Меллвіла. Можливо, ще пізніше – коли я вперше зустрілася з китоподібними в Чорному морі.
Влітку 2013 року я збирала матеріал для свого диплому на іхтіологічну тематику в Карадазькому Природному заповіднику. Одного дня ми з моїм науковим керівником взяли участь у відборі проб з катеру в акваторії заповідника. Вже на шляху назад катер наздогнала група дельфінів-афалін. Вони зацікавились човном, почали вистрибувати з води з обох боків, пливли наввипередки, обганяли судно й поверталися назад. Здавалося, що їм дійсно цікаво з нами познайомитись. Покружлявши навколо нас кілька хвилин й роздивившись все, що їх цікавило, вони знов зібралися в щільну зграю, пришвидшились та стрімголов зникли в піні хвиль.
Дельфіни – сильні, красиві, незалежні, волелюбні істоти. В момент цієї чарівної зустрічі мені стало зрозуміло, наскільки вони страждають у неволі. Я вирішила, що вивчатиму цих тварин для того, щоб захищати їх.
Але бажання побачити та дослідити найбільших китоподібних нікуди не пропало. Саме тому можливість взяти участь в морській антарктичній експедиції стверджувало цю мрію й, нарешті, перетворило її в життя.
Сьогодні ми побачимо китів.
Ми озброєні визначниками китоподібних й знаннями про те, кого можемо зустріти протягом усього шляху, від Кейптауна до Південних Оркнейських островів. Ми знаємо, як відрізнити фінвала від кита Мінке й від горбача за формою хмаринки, що утворюється від їх видиху. Кожного дня ми на палубі корабля, з біноклями й фотоапаратами. Ми чекаємо на китів.
Кількагодинні спостереження й ідеально гладка поверхня океану заставляє напружено вдивлятися в кожного білого пінного «барашка». Здається, скоро ми почнемо бачити міражі й фантоми.
Аж ось цей білий стовп, який неможливо переплутати ні з чим. Серце падає, здається, нижче ватерлінії. І ще один стовп білого диму. І ще кілька слабших видихів – ціла сім’я фінвалів поважно проходить повз лівий борт корабля. Ми радіємо, як ніколи до цього. І знаємо, що це тільки перша зустріч, яка відкриває ланцюг ще з багатьох, що очікують на нас в цих холодних бірюзових водах… Зустріч, яка стане камінчиком – основою для того, щоб наші спостереження спільно з іншими міжнародними дослідженнями озброїли вчених аргументами та допомогли у розробці стратегії захисту цих неймовірних тварин.
Сьогодні ми побачили китів».
Юлія Іванчикова
Читайте також:
Бортовий щоденник серед криг. Морські котики і тристанський альбатрос
Бортовий щоденник серед криг. Такий дивний антарктичний криль
