Василь Придатко-Долін
Далека, недосяжна Антарктида, а тому приваблива… Про неї, як про високу творчу мрію Довженка, ми й поговоримо — саме зараз, коли в Україні відзначають 130-ту річницю від дня народження талановитого мистця.
Вересень, Київ… Дими із Вишгорода. (У цей раз — через займання лісу, адже стоять жаркі дні. І як часто буває, «надзвичайно сильну грозу» небеса обіцяють надати лише згодом.) Та життя продовжується. Кияни все одно вештаються містом, дихають й тим повітрям, одночасно прислухаючись до повідомлень про «тривоги», але із надією, що звідкись, ось-ось з’явиться рятівний дніпровський вітер, і що «тривоги» ми теж безумовно здолаємо. Драматургія. Ліворуч від головного входу на кіностудію Довженка час від часу зупиняються поодинокі перехожі. Там, буквально днями, на новому бетонному майданчику, встановили скульптурну композицію авторства Володимира Щура, в якій Олександр Довженко (режисер), і Данило Демуцький (кінооператор), застигли у миті фільмування стрічки “Земля”.
Я теж пригальмовую біля нової, яскравої київської прикмети, та із задоволенням… рисую в уяві (жарт), як навпроти, праворуч від головного входу до кіностудії, задля симетрії, встановлюють іще одну скульптурну композицію, в який Олександр Довженко, в полярному одязі, в Антарктиді, а тому трохи схожий на Амундсена, щось пояснює групі українських (і, звичайно, закордонних акторів), а заразом й кінооператорам… Творить історію. В цей раз — неочікувану, антарктичну… І хочеться вірити (якби це трапилося), що історію особливу, авторську, а головне, із родзинкою. Якою? Та звичайно, українською.
Та звідки в уяві мистця, та ще й в 1930…1950, взагалі могла взятися антарктична родзинка, якщо в СРСР про відкриття Антарктиди, як ми тепер достеменно знаємо, було відомо тільки те, чому дозволялося бути відомим, і що… хотів донести до широкого загалу СРСР, а не хтось там закордонний. А саме: мов Антарктиду відкрили люди, які походили не з Англії чи, скажімо Іспанії, а тільки із до-СРСР, крапка. (Точніше,— представники російської імперії, яка потім поволі перетворилася в СРСР. При цьому, не в увесь СРСР, а в такий собі, особливий. Такий, в якому, на момент «відкриття» Антарктиди, українців тимчасово не існувало. Точніше, в природі, на планеті Земля, вони десь були, але не там, і не тоді[i]. Ну ви знаєте…)
От і Довженко відчував: без українців у тій давній історії не обійшлося! Правильно відчував. Протидіяв вірусній радянській магії. Геній.
Та не всі уміють протидіяти. В сучасну україномовну вікіпедію та радянська магія продовжує просочуватись. У новітньому нарисі «Довженко Олександр Петрович» читаємо (цит., як є):
«…У 1951 році було заблоковано зйомки «Відкриття Антарктиди», одіссеї російських моряків у південних морях. Довженко думав ставити й іншу картину, до якої готувався п’ять років — «Поема про море» (останнім фільмом задуманої трилогії «Нащадки запорожців», «Повість полум’яних літ», «Поема про море»). Після відкидання «Відкриття Антарктиди», Довженко поїхав до України, щоб вникнути в хід будівництва Каховської ГЕС». На додаток, в підрозділі «Мистецька та літературна спадщина», знаходимо назви антарктичних творів мистця: а) «Літературні твори» — Антарктида (кіноповість); б) «Нереалізовані сценарії» — Відкриття Антарктиди (1951).
Нічого не помічаєте, читачу? А я помічаю: «одіссея російських моряків у південних морях». Магія, якась невиліковна радянська магія. От чому б колективному вікіпедійному автору не поставити собі питання: невже тільки російських? Їх що, із ДНК-приладами розшукували по губерніях імперії, тих моряків «російських»? Звичайно, що ні.
У зв’язку із цим, хочу нагадати витяг із розвідки, оприлюдненої в нашому часописі п’ять років назад, і яка стосувалася експедиції, на чолі із Беллінґсгаузеном, здійсненої в 1820- х із метою дістатися Південного бігуна, із деякими скороченнями й уточненнями.
…Унікальною, щодо вшанування пам’яті людей експедиції, і майже забутою сьогодні, була творча ініціатива українського драматурга Олександра Довженка. Він створив кіноповість «Антарктида»… і кіносценарій «Відкриття Антарктиди»… Фактично, це були перші україномовні художні твори про експедицію імені Ф. Беллінґсгаузена. У передмові до рукопису «Антарктида» славетний драматург писав (цит.): «В цьому літературному сценарії немає вигаданих персонажів. Вони взяті з записок Ф. Беллінсгаузена “Двукратные изыскания в Южном Ледовитом океане” і названі своїми іменами від капітанів до рядових матросів з закріпачених селян, імена яких Беллінсгаузен знайшов своїм моральним обов’язком увічнити в книзі в особливому списку. Я теж вважав своїм обов’язком зробити це…»[1].
На превеликий жаль, і кіноповість, і кіносценарій, не були реалізовані, але рукопис кіноповісті зберігся. Завдяки інтернету мені вдалося з’ясувати, що у листопаді 2005 року, у Санкт-Петербурзі, у програмі кінофестивалю незалежного кіно, була заявлена кінострічка «АНТАРКТИДА» — «неизвестный фильм по сценарию А. Довженко (1935–2005). Арт-реаниматоры О. Котельников, И. Нурбалиев»». Йшлося про сучасний кінотвір, зібраний художником-авангардистом О. Котельниковим, із віднайдених ним малюнків 1935-х років, виконаних художником …Максимовичем, із додаванням російськомовної заставки до (кіно)сценарію*… Неочікуваний сдід!
У рукописі довженківської кіноповісті «Антарктида»* мене зацікавив наступний епізод: «Коли справа торкалася будь-яких питань, всі матроси, звичайно, зразу ж поверталися в бік Юхима Гладкого, старого моряка, що вже ходив навколо світу на “Рюрике”…— Ну, ти, хохол[ii]! Все тобі смішки,— Андрій Єрмолаєв явно заздрить благодушності Гладкого.» Тобто, за відчуттями драматурга, матрос Юхим Гладкий був українцем. Можливо. Що ж стосується участі того Юхима в експедиції Отто Коцебу, на «Рюрику»*, то це було творчою вигадкою художника, адже в архівах, зокрема, у списку старовинному документі «Чиновникам и чинамъ…», Юхима Гладкого немає.
За моїми підрахунками, у кіносценарії «Антарктида»… О. Довженко персоніфікував 37-х експедиційників. Для порівняння, у кіносценарії Е. Володарського (кінострічка «Странник» (1987), було персоніфіковано тільки 16.
Цікаво й те, що у 1962 році кіностудією імені О. Довженка було знято першу українську кольорову широкоформатну кінострічку «Закон Антарктиди» — про події, які відбувалися в Антарктиді, за участі полярників зі станції «Мирний»… Фільмування відбувалося в Приельбруссі, північній Арменії, Воркуті та Антарктиді (за спогадами Б. Чалого, див нижче).
…У кіноповісті Олександра Довженка «Антарктида»… Іван Завадовський є одним із головних персонажів, ім’я якого згадується 63 рази. Є дуже ймовірним, що О. Довженко неодноразово припоминав цього капітана-лейтенанта й у кіносценарії «Відкриття Антарктиди». Однак про такі важливі деталі ми дізнаємось тільки, якщо десь, колись знайдеться втрачений рукопис.
* В оригіналі тексту є відповідні гіперпосилання.
Придатко-Долін, В. 2019. Розвідка з історії південно-полярної експедиції Фабіана Готліба Тадеуса фон Беллінґсгаузена (1819-1821). НАНЦ «Експедиція XXI» (веб-сайт), Київ, 1–56.
Між іншим, до згаданої розвідки, в якості епіграфа, був доданий невеличкий діалог, авторства Довженка, думаю, несподіваний для багатьох істориків-маніпуляторів:
Лазарев: — Це берег!.. Невже ви не бачите?!
Беллінсгаузен: — Я бачу кригу, схожу на берег.
О. Довженко «Антарктида», 1951
Нехай з цим і живуть. Щодо (кіно)сценарію «Антарктида». В щоденниках О. Довженка[2] мені вдалося знайти іще декілька записів, пов’язаних із Антарктидою:
«12/ІV[19]52. Сценарій “Відкриття Антарктиди” я писав не для N. і не для NN. Я писав його для молодих початкуючих сценаристів. Для них я працював близько восьми місяців, не шкодуючи сил. Мені хотілось створити зразковий сценарій, в якому ідея, людські образи і вся обстава перебували в єдності форми і змісту. Щоб усе абсолютно в ньому, бувши легко прочитаним, драматичним, спрямованим, було сповнене руху, тобто було завжди кінематографічним..». І далі: «15 V 1952. “Минають дні, минають ночі…” Летить мій час і труд мій гине марно. Заборонено мою недописану “Каховку”. Вся подорож, думки і мрії, весь творчий, величний і красивий план твору — все ні до чого. Порожніх півтора року… як жаль мені мого часу. Коли вважати, що кращими роками творчої людини є роки між 50 і 60, то у мене найдорожчі ці роки пропали майже марно. Починаючи від нещасливої помилки “Україна в огні”, я мав протягом десятка років зриви, одні лише зриви: “Китай”, “Прощай, Америко”, “Антарктида”..».
Куди ж зник кіносценарій? Навіть всемережжя нічого не знає. (Хіба що вказує на мініслід — Ленінград, звідки походить «титульна сторінка», використана потім одним із пітерських художників К. на фестивалі «Дебошир-фильм».) Іще одна радянська магія. Іще одна загадка. На превеликий жаль, не остання.
Зверніть увагу, читачу, на цей прекрасний франкомовний постер, присвячений кінострічці La Loi De L’Antarctique, а точніше «Закон Антарктиди» (рис.1), який розшукали ентузіасти малопомітного вебу «ВікіВтраченихМедіа». (Втім, постер є доступним й на ресурсі LMW – Lost Media Wiki, профінансованим користувачем-ентузіастом, на ім’я Даніель, з Австралії.)
Прикро, що ім’я художника залишилося десь за кадром. Надіємося, колись знайдеться. Схожий, але менш виразний, постер, усі охочі знаходять в російськомовному вікіпедійному нарисі «Закон Антарктиды», із посиланням на далекий російськомовний веб ресурс КиноТеатр. (Між іншим, зайти на нього сходу вам, читачу, не вдасться. Як це не звучить дивно, але з-за війни, розв’язаної путіністами, доступ до багатьох звичайних веб сторінок, розмішених на росії, теж є ускладненим, і вхід туди потребує деяких додаткових, нових, для звичайного користувача, технічних знань.) Втім, у нас вони якось самі собою з’явилися. Чи не так? Вчителі були гарні. Тому, увійдемо в старий КиноТеатр — хоча б для того, аби спробувати прочитати щось додаткове, наприклад, форумне. І, дійсно, знаходимо. Нагадаю: у кінострічці йдеться про рятування бельгійців авіаторами радянської антарктичної полярної станції «Мирный». (Поки що так: абстрактні, загальні, радянські рятівники, полярники загальної радянської антарктичної станції.) Дізнавшись, що керівником авіаторів тоді був не кіношний «Белов», а В. М. Перов, ідемо далі, продовжуємо пошуки. Спершу, уточнюємо загадкове «тоді»: у кінострічці йшлося про подію, яка розпочалася 11 грудня 1959 року. Все інше читач зможе віднайти самостійно. Це не складно (жарт).
Лише передивившись 534-сторінковий документ про результати міжнародного геофізичного року 1958–1959, мені вдалося з’ясувати, що в складі екіпажу ЛИ-2, із сімох учасників, яким керував В. М. Перов, був також «V.M.Masushok, interpreter». В одній із нещодавніх публікацій НАНЦ, а саме «Антарктика: шість нарисів…»[3], в розділі «Третя комплексна антарктична експедиція, 1957—1959 рр., 37 учасників», є нотатка, мов в серед полярників КАЕ-3 був «Макушок Віктор Маркелович, 1924, зимівля, біолог, «Мирный»». Всемережжя підказує, що В. Макушок довгий час працював в Інституті океанології ім. П. Ширшова (РАН). Нагадаю, що зазначений додаток (про КАЕ-3) є частиною великого розділу «Список учасників радянських антарктичних експедицій українського походження чи пов’язаних з Україною». Що ж, все правильно. Як мені вдалося вияснити, батьком Віктора Маркеловича був Маркел Макушок, який народився в селі Верхнячка Уманського повіту Київської губернії, і який потім закінчив Імператорський університет Святого Володимира у Києві. (В україномовній вікіпедії цієї деталі, про існування сина, немає.) Потім, в біографії Маркела Омеляновича, були… Москва, Казань, Мурманськ, Мінськ. Вікіпедійний підсумок (цит.): радянський зоолог, академік АН БРСР (1950–1951).
Історія втрати (?) кінострічки «Закон Антарктиди» все більше починає нагадувати детектив: як міг зникнути безслідно, для всемережжя, перший український широкоформатний кольоровий художній фільм, який в 1963 році передивилися понад 3.5 мільйона глядачів, адже його демонстрували принаймні в СРСР, Фінляндії, Мексиці, Югославії? Тобто здійснювали копіювання, адаптацію, дублювання. Ба більше, у колекціонерів збереглися франкомовні колажі, студійні чорно-білі фотопостери й світлини, а також версії афіш, виконаних декількома мовами — російською (Закон Антарктиды), французькою (La Loi De L’Antarctique, дві версії), югославською (Put za Antarktik). При цьому, на югославському постері, у підписі про виробників, бачимо назви фірм із Лондона (G.Tarp&L.Keller) і Москви (S.S.D.F), а в логотипі дистриб’ютора проглядає ZetaFilm із Budva, тобто із Будви, що в сучасній Чорногорії. Можливо існували постери, перекладені також фінською та мексиканською (іспанською). Не так давно на одному з інтернет-аукціонів навіть продавали російськомовну афішу кінотеатру, розміром десь два на три метри. (Афіш і постерів українською я не бачив. Та чи існували вони взагалі?) Так чи інакше, кінострічка упевнено крокувала планетою. Сценарист Б. Чалий згадував[4]:
«…в конце марта 1962 года на Елисейских полях в Париже запылали неоновыми огнями огромные афиши, рекламирующие снятый довженковцами фильм «Закон Антарктиды». Три месяца картина не сходила с экрана самого престижного в Париже кинотеатра».
Що трапилося із кінострічкою потім, через шістдесят років, ми не знаємо.
Не виключено, що причиною зникнення (знищення?) кінострічки міг бути… її міжнародний успіх, а також не бажаний (для радянського партійного керівництва) очевидний, новий, блискучий тренд, а саме: поява чергового якісного українського кіно… та ще й про Антарктиду. Нехай так буде і далі!
[i] Див. мої публікації: «Розвідка з історії південно-полярної експедиції Фабіана Готліба Тадеуса фон Беллінґсгаузена (1819-1821)», «Cквозь шедшій тогда снѣгъ», «Як кріпаки відкривали Антарктиду», «Антарктичні скрепи Росії та український слід в експедиції Беллінґсгаузена», «У тексті 1831-го не було жодної згадки про континент», «Нотатки до біографії Михайла Петровича Лазарєва (1788-1851)», «Краплина Антарктиди в океані Шевченкіани», «Про масштабну крадіжку стародруків в Україні у 1720 році», а також «Беллінґсгаузен… Повернення».
[ii] У звіті експедиції Беллінґсгаузена, а також у записнику матроса Є. Кисельова, слово хохол також використовували.
[1] Довженко, О. 1951. Антарктида. ОсвітаUA.
[2] Довженко, О. 1954. Щоденник. ОсвітаUA.
[3] Антарктика: шість нарисів для тих, хто хоче знати більше. ДУ НАНЦ; І. Парнікоза, Д. Пішняк, А. Федчук, С. Кадурін, Г. Євчун, О. Яровий; за ред.: Є. Дикий та ін. Академперіодика, Київ. 1–323.
[4] Косинчук, Э. 2002. Писатель Богдан Чалый: «когда Тимофею Левчуку доложили..». Факты и комментарии.
Читайте також:
Василь Придатко-Долін: «Cквозь шедшій тогда снѣгъ…»
Нотатки до біографії Михайла Петровича Лазарєва (1788-1851)
Краплина Антарктиди в океані Шевченкіани
Про масштабну крадіжку стародруків в Україні у 1720 році
Історія української Антарктики. Частина 4.
