Історія української Антарктики. Частина 4.

Іван Парнікоза

Початок: Історія української Антарктики. Частини 1, 2.

Історія української Антарктики. Частина 3.

Частина 4. Українці в Антарктиці

Український етап вивчення району Аргентинських островів і прилеглих архіпелагів, а також континенту офіційно розпочався 1996 р., коли британська станція «Faraday» стала українською станцією «Академік Вернадський». Проте, це не означає що лише в цей час перший український вчений зайнявся питанням Антарктиди. На жаль, ми недостатню увагу приділяємо своїй історії та не цікавимося участю наших земляків в найбільш ранніх дослідженнях Антарктиди, а потім – багатолітньою діяльністю українців у рамках радянських антарктичних експедицій.

Високою є ймовірність, що в команді кораблів російської імперії, які першими досягнули Антарктиди були українці. Як стверджує дослідник цього питання В. Придатко-Долін, більшість членів команди шлюпів «Востокь» і «Мирный» могли бути рекрутами, вихідцями із 13 губерній (Азовська, Архангелогородська, Казанська, Київська, Калузька Ліфляндська, Московська, Орловська, Перша Малоросійська, С.-Петербурзька, Сибірська, Смоленська і Тульська). Серед них – росіяни, балтійські німці, євреї, поляки, українці й інші. Отже, «Перша морська експедиція Російської Імперії до Південного Льодовитого Океану і Південного Полюса» була багатонаціональною.

Тут також необхідно зупинитися на постаті Івана Завадовського – помічника капітана шлюпа “Востокь”. Як встановив В. Придатко-Долін, географія його життя тісно пов’язана з Україною: Лівобережна Гетьманщина (Гадяч) – ймовірно, землі предків, і, одночасно, місто, де був старостою його онук, Віктор;  «с. Крутьков Гадячского повета» (сьогодні – кут Крутьки села Сари Гадяцького району Полтавської області) – місце народження і хрещення першого, старшого сина, Михайла та другого сина, і, ймовірно, місце розташування родинного, батьківського маєтку; Миколаїв (Николаев) – місто, де юнак виховувався і навчався, а також місце сьогоднішнього проживання родичів, у яких і зараз зберігається рідкісні сімейні фото, а також мінерал, привезений (можливо навіть ним самим), з острова Завадовського (Антарктида), і де до пам’ятного списку адміралів міста включено його молодшого сина – Олександра; Севастополь, Корфу, Триєст, Анкона, Бриндизи, Константинополь, Херсон, Севастополь, Кострома, р. Дунай, Варна, Чорне море, Балтійське море, сьогоднішня Антарктика (і морський шлях до неї), р. Дунай, Ізмаїл; Одеса – місце служби і місто останніх років життя і поховання, і де поблизу Приморського бульвару є «будинок контр-адмірала Завадовського».

Зауважимо також, що і сам Ф. Беллінґсгаузен має безпосередній зв’язок з Україною. Адже ще до плавання в Антарктиці він служив командиром фрегата «Флора» у Севастополі. Значні зв’язки з Україною мав також адмірал Михайло Лазарєв. Він підняв на належний рівень кораблебудування, картографію, створював адміралтейства в Миколаєві, Севастополі, Ізмаїлі, покращував навігацію, відбудовував учбові заклади, інфраструктуру припортових міст, був почесним членом різних установ і спілок, у тому числі, Одеської спілки історії і древностей. В Миколаєві біля морського музею ми можемо побачити погруддя Беллінґсгаузена та Лазарєва. Бракує лише Івана Завадовського…

Пошуками українських контекстів експедиції Беллінґсгаузена вперше зайнявся Олександр Довженко. Як вказує, В. Придатко-Долін, творча ініціатива Олександра Довженка з вшанування пам’яті простих учасників експедиції до Антарктиди була унікальною. Він створив кіноповість “Антарктида”, в якій персоніфікував 37-х учасників експедиції, і кіносценарій “Відкриття Антарктиди”.

Проте, першим достовірно відомим українцем, який ступив на крижаний континент був конюх експедиції Р. Скотта – Антон Омельченко. А. Омельченко працював жокеєм на кінному заводі і вважався кращим жокеєм на іподромі міста Владивосток, куди потрапив в роки російсько-японської війни. Часто брав участь у кінних перегонах і вигравав призи.

Випадково доля звела Антона Омельченка з Вільямом Брюсом, який приїхав на Далекий Схід, аби придбати партію маньчжурських коней для експедиції Роберта Скотта до Південного полюса на судні «Terra Nova». Саме за його рекомендацією Скотт включив Антона Омельченка до складу експедиції «Terra Nova» в 1911 р. А. Омельченко на конях провів її учасників до середини шельфового льодовика Росса. Оскільки далі коні пройти вже не змогли, А. Омельченко повернувся з ними на базу (за іншими даними їх – неспроможних іти далі – забили на м’ясо).

Антон Омельченко підстригає старшину британського флоту ірландця Патріка Кеогейна

І хоча Р. Скотту не вдалося досягти Південного полюса першим (його випередив Р. Амундсен), але в Англії тих членів експедиції, які залишилися в живих, зустрічали як національних героїв. У королівському палаці був влаштований урочистий прийом (із врученням нагород), учасником якого став і А. Омельченко. Нагороду, як й інші члени експедиції, він отримав з рук англійської королеви. Це була медаль викарбувана на честь подвигу першопрохідців Антарктики, і довічна пенсія. З початком Першої світової війни Антон Омельченко потрапив на фронт. У рідне село Батьки Зінківського району Полтавської області повернувся лише після закінчення Громадянської війни. Ім’ям А. Омельченка названий кліф у Східній Антарктиці.

Пам’ять про Антона Омельченка зберігають у його рідному с. Батьки. З ініціативи старости Батьківського старостинського округу Опішненської селищної ради Бориса Іванченка центральну вулицю села перейменували на честь Антона ОмельченкаЯк нам вдалося з’ясувати в період перед Другою світовою . У 2020 р. за підтримки й на кошти Національного антарктичного наукового центру біля будівлі старостату спорудили скульптурну барельєф-композицію «Антарктида». Її планують офіційно відкрити після закінчення карантину. Біля основи пам’ятника Антонові Лукичу лежить спеціально доставлений у село з Антарктиди камінь, а під скульптурним зображенням на титульному боці прикріплено гранітну табличку з написом: «Тим, хто йшов, Тим, хто йде, Тим, кому доведеться йти».

Пам’ятник Антону Омельченку в с. Батьки

Згадуючи про українських вчених, які першими почали займатися Антарктикою варто перш за все навести ім’я Степана Рудницького (1877-1937). Уродженець м. Перемишля Степан Львович Рудницький започаткував українську географію (праці «Начерк географічної термінології», 1908 р., «Коротка географія України», 1910-1914 рр., «Завдання географічної науки на українських землях», 1927 р.). В 1904 р. у науково-популярному додатку №12 львівського часопису «Учитель» виходить стаття С. Рудницького «Дещо про Антарктиду». Це була одна з перших в україномовному друці наукових публікацій на тему тоді ще маловивченого материка. За результатами засідання Національної ради з географічних назв від 16.10.2003 р. щодо найменування географічних об’єктів Антарктики було прийнято рішення про присвоєння ім’я Рудницького острову з архіпелагу Фордж в районі Аргентинських островів (Морська Антарктика, 65° 14.008′ S, 64° 16.795′ W).

Степан Рудницький
Вид на острів Рудницького з групи Фордж (Аргентинські острови) з космосу

Як нам вдалося з’ясувати в період перед Другою світовою війною в Антарктиці довелося попрацювати також Зигмунду Гутенко всиновленому американською родиною вихідців з Галичини в Меріленді. В період експедицій Р. Берда 1939-1940 рр. він був кухарем та стюардом на Західній американській базі (West Base) на острові Стонінгтон в затоці Маргарити. І , певно, так добре годував, що його ім’ям були названі нунатаки на землі Marie Byrd (Gutenko Nunataks 76°52’S., 143°36’W) та гори Gutenko Mountains 71°40’S, 64°45’W.

У період після Другої світової війни українці знову з’явилися в Антарктиді. Але цього разу з підрадянської України. Першим акордом стала кривава діяльність у антарктичних водах радянських китобоїв. За репараціями від Німеччини СРСР отримала цілу китобійну флотилію: китобазу «Wikinger» та 15 малих китобійних суден. «Wikinger» було перейменовано у «Слава». Так було названо і усю флотилію. Флотилія була приписана до українського міста Одеса та здійснювала поповнення припасів в Кейптауні, а згодом у Монтевідео.

В перший рейс «Слава» вийшла вже в 1946 р. під командуванням Володимира Івановича Вороніна, ветерана полярних експедицій «Сибірякова» і «Челюскіна».

28 січня 1947 р. флотилія здобула і свого першого кита – фінвала (Balaenoptera physalus) довжиною 20 м. Всього в першому рейсі було вбито 384 кита, в другому – 820. Рекордним став 17 рейс – більш ніж 2000 китів. Один рейс «Слави» давав на початку 1950-х більше 80 млн. рублів прибутку. На борту китобійних флотилій в Антарктиці вперше з’явилися і радянські вчені. У зв’язку з побудовою нових сучасних китобійних флотилій «Славу» в 1966 р. переведено на Далекий Схід, а в 1971 р. продано до Японії.

На зміну базі «Слава» в 1956 р. Миколаївським суднобудівним заводом побудована китобійна база «Советская Украина» (проєкт 392) тонаж – 44900 т., довжина – 217,5 м та екіпаж – 520 осіб. За добу вона могла переробити до 75 китів загальною вагою 4000 т, виробивши до 1000 т китового жиру та 200 т харчової муки. Компанію їй складали 20 нових китобійників типу «Мирный» (проєкт 393). Нові судна мали довжину – 63,5 м, ширину – 9,5 м, тонаж – 1270 т та екіпаж- 31 осіб. За весь час промислу базою «Советская Украина» добуто більше 37 000 китів. Останній рейс в якості китобійного судна «Советская Украина» зробила в 1987 р. У зв’язку з забороною китобійного промислу її було переобладнано у рибопромислове судно, а 31 липня 1995 р. списано та розібрано на метал.

Багаторічним керівником китобійного судна «Советская Украина» був українець Олексій Соляник. Його наступником був теж українець Борис Моргун.

Капітан-директор китобійного судна «Советская Украина» О. Соляник та капітан-гарпунер П.А. Зарва

Китобійні флотилії відігравали важливу роль у житті міст Одеса та Чорноморськ. За спогадами сучасників зустріч «Слави» викликала такий же ажіотаж, як і візиту в місто генсека. На морвокзалі шикувався натовп зустрічаючих, грав оркестр, з трибун виголошувались вітальні промови. До порту перекочовував весь таксопарк міста, адже китобої їхали додому лише на таксі. Готувалися до прибуття і ресторани, замовляючи музику вже з 8.00 і випроваджуючи випадкових відвідувачів. На 9-тій, 10 -тій зупинках Фонтана в Одесі існували навіть окремі селища китобоїв. Їх локалізацію на сучасній мапі Одеси маркує вулиця Китобійна, Китобійні провулки та провулок Слави.

У 1980‑х Міжнародна китобійна комісія оголосила мораторій на промисел китів. СРСР довго чинив опір, проте довелося поступитися, в 1986‑му — вилови китів об’єктивВсюдиходи «Харьковчанка» (зверху) но знижувалися.

У 1950-х рр. під час проведення міжнародного геофізичного року Радянський Союз почав наукове освоєння Антарктиди.

Деякі наші співвітчизники, як наприклад тракторист Іван Хмара, поклали на вівтар вивчення Антарктиди свої життя. Уродженець с. Вишняки, Хорольського району, Полтавської області 19-річний І. Хмара під час військової служби на острові Діксон пройшов надзвичайно тяжкий конкурс серед механіків різного віку на участь в першій радянській антарктичній експедиції. Він став механіком-водієм санно-гусеничного поїзда. В Антарктику він відправлявся будучи військовослужбовцем строкової служби. В цивільний одяг його перевдягнули в порту Калінінграда перед завантаженням на «Обь».

З перших днів січня 1956 р., коли криголамні судна підійшли до Антарктиди і почали висадку для створення радянської станції «Мирный», Іван Хмара був там де кипіла робота. Навіть Михайло Сомов, який був начальником експедиції, з перших же днів запримітив українського хлопчину і вже планував включити його в антарктичну пересувну експедицію. Біда як це часто буває, прийшла несподівано.

Пам’ятник Івану Хмарі на батьківщині у селі Вишняки

21 січня 1956 р. йшло розвантаження дизель-електрохода «Обь» поблизу місця будівництва станції «Мирный». Іван Федорович Хмара з напарником, вже допомагали новоприбулим в розвантаженні. При вивантаженні будівельно-монтажного обладнання один з тракторів з причепленими саньми з раптово заглухлим двигуном застиг над проломом. Тракторист вискочив з кабіни. Іван не зобов’язаний був йти на ризик, це був не його трактор, але він же знав, що вся техніка дійсно на вагу золота… Хмара встиг застрибнути в кабіну, завів двигун і направив трактор назад, до теплохода. Але тут пролунав тріск льоду і… Івана не стало… глибина пролому в тому місці сягала 72 метрів. А проломи і сьогодні ризик для полярників.

Момент загибелі Івана Хмари був знятий на плівку оператором 1-ї КАЕ, 21 січня 1956 р.

Символічна могила Івана Хмари, який провалився разом з трактором під кригу при розвантаженні корабля біля радянської станції «Мирный». Наразі знаходиться на острові Буромського

Ім’ям Івана Хмари в 1956 р. було названо два об’єкти в Східній Антарктиці. Острів Хмари (Khmara Island 66°33’S, 93°00’E) – невеликий острів, який знаходиться на відстані 1 милі на південь від Haswell Island, берега королеви Мері. Бухта Хмари (Khmara Bay 67°20’S, 49°00’E) – невелика бухта, яка лежить на південь від Zubchatyy Ice Shelf та Sakellari Peninsula, на землі Ендербі. Пам’ятний знак герою спочатку був встановлений на самому березі біля станції «Мирный», на виході корінних порід нижче дизельної. В радянському журналі «Смена» писали, що берег поблизу станції «Мирный», де проходив мітинг-спомин, назвали «Утёс Ивана Хмары». В додатках до звітів антарктичного договору за 2016 р., є нотатка про те, що спочатку Камінь Хмари знаходився на вже згаданому мисі Мабус (Mabus), а в 1974 р. камінь перенесли на острів Буромського. Цей меморіальний камінь має статус пам’ятника антарктичної історії – «HSM 7 – Khmara’s Stone». Нами висловлено також пропозицію назвати ім’ям Івана Хмари (Ivan Chmara Island) острів архіпелагу Бертелю в районі Аргентинських островів (-65.334351°, -64.112934°).

Іван Хмара став першою жертвою радянських антарктичних експедицій. Наразі під час радянських, а потім російських антарктичних експедицій загинуло близько 78 людей. Тих з них, які загинули у змаганні зі стихією поховано на невеликому острові Буромського з архіпелагу Хасуела. Назва острова походить від іншої трагічної події. У 2-гу КАЕ 3 лютого 1957 р. при обвалі льодового краю, на який відбувалася вигрузка поблизу полярної станції «Мирный», загинули гідрограф М. Буромський і штурман Є. Зиков. Маловідомо, що Євген Зиков був вихідцем з України родом із села Баранівка, Семенівського району Чернігівської області. Його ім’ям також названо один з островів з архіпелагу Хасуела. Своє кладовище є і поблизу радянської (тепер російської) станції «Молодежная».

Загалом, в переліку учасників першої радянської комплексної антарктичної експедиції (КАЕ-1) з 228 чоловік 33 мають українські прізвища, чи про них відомо, що вони були українцями: Авраменко Станіслав Андрійович, 1934 р.н. сезон, будівельник, «Мирный»; Авсюк Григорій Олександрович 1906 р.н., сезон старший фахівець дизель-електроходу (д/е) «Обь»; Баранець Василь Йосипович, 1933 р.н., сезон, будівельник, «Мирный»; Безорученко Іван Степанович, 1931 р.н., сезон, будівельник, «Мирный»; Бурак Микола Михайлович, 1933 р.н., сезон будівельник, «Мирный», Бурлаченко Михайло Григорович, 1920 р.н., зимівля керівник аерофотограметричного загону, «Мирный»; В’ялов Олег Степанович, 1904 р., сезон, геолог «Мирный», Ганпанцеров Федір Іванович, 1912 р.н., сезон приборист, д/е «Обь», Греку Харитон Іванович, 1914 р.н. зимівля, нач. бази «Мирный»; Закопайло Віктор Іванович, 1924 р.н., сезон, н.с. д/е «Обь»; Заруба Василь Миколайович, 1931 р.н., сезон будівельник, «Мирный»; Знак Микола Микитович, 1933 р., сезон будівельник, «Мирный»; Коваленко Михайло Дем’янович 1932 р.н., сезон, будівельник, «Мирный»; Кожем’якін Микола Юхимович, 1933 р.н., сезон будівельник, «Мирный»; Корсак Валентин Костянтинович, 1918 р.н., сезон, інженер, механік, «Мирный»; Олійник Леонід Мефодійович 1931 р.н., зимівля електрик, «Мирный»; Ориняк Михайло Якимович, 1935 р.н., сезон, будівельник, «Мирный»; Осадчий Сергій Петрович, 1925 р.н., зимівля бортмеханік, «Мирный»; Осипенко Віктор Іванович, 1935 р.н., сезон будівельник, «Мирный»; Педосюк Михайло Архипович, 1913 р.н., зимівля, сантехнік, «Мирный», Пипенко Михайло Гаврилович, 1932 р.н., сезон будівельник, «Мирный», Рекач Олексій Германович, 1914 р.н., зимівля радіоінженер, «Мирный»; Рудейко Степан Вікторович, 1935 р.н., сезон, будівельник, «Мирный»; Сенько Павло Кононович, 1916 р.н., зимівля, нач. геофізичного загону, «Мирный»; Сідало Микола Андрійович, 1935 р.н., сезон будівельник, «Мирный», Тарасов Олексій Пилипович, 1923 р.н., зимівля механік, «Мирный»; Устименко Олександр Петрович, 1932 р., сезон, будівельник, «Мирный»; Хмара Іван Федорович, 1936 р.н., тракторист, «Мирный»; Черевичний Іван Іванович, 1909 р.н., зимівля командир авіазагону, «Мирный»; Чумак Іван Вікторович 1931 р.н., сезон, будівельник, «Мирный»; Шиян Павло Лаврентійович, 1933 р.н., сезон будівельник, «Мирный», Шумак Семен Александрович 1935 р.н., сезон будівельник, «Мирный»; Шумський Петро Олександрович, 1915 р.н., сезон, ст. фахівець д/е «Обь» та Щур Василь Денисович, 1931 р,  сезон будівельник, «Мирный».

16 січня 1956 р. в Антарктиці відбувся політ першого радянського літака, командиром якого був українець І.І.Черевичний.

Всюдиходи «Харьковчанка» (зверху) та «Харьковчанка -2» (внизу). Ці машини були розроблені на заводі імені В.О. Малишева у Харкові спільно з Харківським авіаційним заводом, і експлуатувалися Росією включно до 2008 р. Одна «Харьковчанка» у якості монумента встановлена на станції «Мирный»

1975 р. було закінчено побудову на Херсонському суднобудівному заводі та вийшло в рейс нове антарктичне дослідницьке судно «Михаил Сомов». А ще варто додати участь українських підприємств в підготовці літаків до полярних умов. Зокрема, в Антарктиці активно застосовувалися літаки АН-2 та Ан-12. Під керівництвом інженера  Іллі Ківи було навіть розроблено спеціальну арктичну модифікацію літака АН-28а, що відрізнявся підвищеним запасом палива.

Свідченням українського внеску в освоєння Антарктики є не тільки численні українські прізвища в складі членів радянських антарктичних експедицій, але й численні об’єкти названі прізвищами українців.

У 1966 р. на мапі Антарктиди з’явився ще один український топонім. Учасники радянської Антарктичної експедиції назвали скелю землі Королеви Мод на честь українця капітана-командора флоту Російської Імперії Платона Гамалії (1766-1817) – скеля Гамалії (Gamaleya Rock). Можна зустріти на мапі Антарктики імена ще кількох українців-учасників радянських антарктичних експедицій – П. К. Сенька, П.А. Гордієнка та ін., яких безапеляційно присвоює собі сучасна російська полярна історіографія. Зокрема, у 2002 р. Постановою Уряду Російської Федерації №905 ім’я Сенько було присвоєно географічному об’єкту, розташованому в районі підводного хребта Ломоносова  ̶  «долина Сенько» (Арктика), а в 2004 році, №706  ̶  вершині хребта Заварицького (гірський масив Вольтат на території Земля Королеви Мері, Антарктида), «Гора Сенько», тою ж постановою названа «долина Гордиенко».

Сенько П.К. – начальник геофізичного загону, в складі першої радянської комплексної антарктичної експедиції (КАЕ-1). Сенько також приймав участь у 5, 9, 12, 15 та 18-й радянських антарктичних експедиціях. У 18-ту експедицію він йшов керівником першої зимівлі на станцію «Русская». Втім, судно «Обь» вийшло дуже пізно і не змогло пробитися до станцій «Русская» та «Ленинградская», які були приготовані для зимівлі. 3 місяці «Обь» дрейфувала в кризі. Ця ситуація стала причиною, з якої Сенька більше не пускали в Антарктиду. П.К. Сенько помер у 2000 р., і згодом, згідно заповіту, його прах був похований із почестями на острові Буромського, Земля Королеви Мері, в Антарктиді.

Гордієнко П.А., уродженець м. Єнакієво, Катеринославської губернії, нині – Донеччина -океанолог, який працював в складі високоширотної «Север-2». Океанологом працював також – К.К.Федченко, геофізик, уродженець м. Юзівка [Донецьк], Катеринославської губернії (сучасна Донеччина). На сучасній карті Антарктики присутні і деякі інші українські назви гори Вернадського, хребет Поповича.

Описуючи український внесок радянського періоду у вивчення Антарктики слід згадати також і В.В. Фединського (1908-1978), геофізика родом з містечка Багачка, Миргородського повіту, Полтавської губернії. Він був ідеологом гравіметричних і геодезичних робіт в Арктиці і Антарктиці та ініціатором створення компанії «Полярная Морская Геологоразведочная Экспедиция».

Учасником низки далеких походів військових кораблів і гідрографічних суден був Мітин Лев Іванович. Він же  – організатор і науковий керівник кругосвітньої Антарктичної експедиції (1982-1983). З 1984 року – в запасі; працював старшим науковим співробітником в Інституті геології АН України. Помер і похований у Севастополі.

Пов’язаний з Антарктикою і Вялов (В’ялов) Олег Степанович — український геолог, академік АН УРСР, президент Українського палеонтологічного товариства. В 1955-56 роках брав участь у геологічних дослідженнях Антарктиди у складі Першої радянської комплексної антарктичної експедиції. Він зібрав першу колекцію гірських порід із Антарктиди. Частину колекції, яка вважалася загальносоюзною власністю, він привіз до Львова (необхідно встановити де вона знаходиться). Похований у Львові на Личаківському цвинтарі, поле № 19.

Варто згадати також Анатолія Савелійовича Янцелевича, який в ранзі капітана пароплава «Кооперація» у 1956-58 рр. здійснив 3 рейси в Антарктику з метою доставки експедиційного складу та вантажів. У 1960 р. в якості капітана-наставника дизель-електроходу «Обь» здійснив ще одне – 4-те плавання в Антарктику. У 1975 р. призначений капітаном-наставником науково-дослідницького судна – дизель-електрохода «Михаил Сомов», яке виконало 205-ти денний рейс в Антарктику (5-тий для Янцелевича).  Зауважимо, що його син Олександр як метеоролог та озонометрист брав участь у 25-й (1980 р. станція «Молодежная») та 35-й (1990 р., станція «Новолазоревская») радянських експедиціях, а також в двох зимівлях на УАС «Академік Вернадський»: у 1995-1996 рр. (1-ша УАЕ), а також у 1999-2000 рр. в складі 4-ї УАЕ.

Анатолій Янцелевич

Дизель-електроход «Михаил Сомов» побудований в Херсоні

12 квітня 1982 р. при пожежі на радянській станції «Восток» загинув начальник дизельної українець Олексій Карпенко. Він похований на острові Буромського.

Варто згадати також Миколу Івановича Маковія – начальника технічного тягача санно-гусеничних поїздів, які постачали станцію «Восток», розташовану на південному магнітному полюсі. Микола Маковій живе і працює в Кривому Розі. Звідси його забирали для участі в походах на «Восток» з 1985 по 1991 р. Після отримання Україною своєї станції Микола Іванович тісно співпрацював з Національним антарктичним науковим центром.

Після розпаду СРСР в Україні залишився великий риболовний флот, який можна було б використати в Антарктиді. Але вилов риби й інших ресурсів в Антарктиці могли здійснювати лише країни Антарктичного договору. Тому найвагомішим аргументом для доступу України в Антарктику був саме аргумент доступу до лову риби та інших морських ресурсів Антарктики, таких як криль.

Втім, «Матінка-Росія» залишила усі радянські станції собі, навіть неспроможна їх обслуговувати. Вона воліла за краще законсервувати їх ніж передати сусідам. Крім того загальне ослаблення позицій Росії в антарктичному договорі, призвело до того, що низка країн стала активніше домагатися розділу антарктичних територій. Не секрет, що багато країн Антарктичного договору вже мають готові схеми такого розподілу, що може спричинити численні конфлікти.

Проте, в Україні залишилися люди, які мріяли про повернення країни в Антарктику. Один з таких “непосидючих” – авіаінженер КБ “Завод Антонова” Юрій Оскрет у січні 1992 р. пише відкритого листа Президенту України Леоніду Кравчуку, де подає ідею створення власної української антарктичної станції. Юрій Борисович 22 роки працював на АНТК імені О. К. Антонова. Займався конструюванням конвертованих лижно-колісних шасі для літаків, які випробовувалися в Антарктиці. Копії свого листа Юрій Борисович Оскрет надсилає академіку Ігорю Юхновському та Голові Комітету з науки та техніки Сергію Рябченку, Президенту Академії Наук України Борису Патону та Голові Географічного Товариства Олександру Мариничу. На ці листи була отримана дійова підтримка у Рябченка та Маринича і останній особисто пише про важливість проблеми Патону.

У лютому Юрій Оскрет робить доповідь про Антарктику на засіданні Географічного Товариства, а потім, спільно з Олександром Мариничем, виступає на Раді наук про Землю НАНУ під головуванням академіка Віталія Старостенка. У квітні вже Борис Патон звертається до Леоніда Кравчука з листом “Про участь України у вивченні Антарктиди”. Таким чином, розширювалося коло ініціативних людей, які пізніше зіграли головні ролі у виставі повернення України до Антарктики.

У березні Юрій Оскрет зустрічається з Петром Гожиком, який також працював в Антарктиці і мав зацікавленість антарктичною проблемою. 3 липня з’являється Розпорядження Президента України Леоніда Кравчука про участь України в дослідженні Антарктики. В ньому пропонувалось МЗС внести пропозиції щодо участі України у Договорі про Антарктику 1959 р., провести з Росією консультації щодо “передачі під юрисдикцію України визначеної кількості науково-дослідних станцій в Антарктиді”, а Академії Наук розробити “програму досліджень Антарктиди”. У серпні Академією Наук створюється Комісія АН України по розробці проекту Національної Програми досліджень України в Антарктиці на чолі з Віталієм Старостенком та його заступником, Петром Гожиком.

До Комісії увійшли Олександр Маринич, Юрій Оскрет та ще 13 осіб. А 9-го серпня Верховна Рада ратифікує Договір при Антарктику. У Венеції на 17-й Консультативній нараді держав – учасниць Договору про Антарктику Україна отримує статус “країни, що приєдналась”.

На початку 1993 р. проводяться переговори з Інститутом Арктики та Антарктики Росії (ААНДІ) у Санкт-Петербурзі з приводу передачі однієї з антарктичних станцій колишнього СРСР Україні. Нажаль МЗС Росії відмовило у передачі посилаючись на “інфраструктуру, що встановилася”. Натомість було запропоновано оренду однієї з важкодоступних законсервованих (фактично втрачених) радянських станцій: «Ленинградская» чи «Русская».

У червні 1993 р. на Президії АН України було прийнято рішення про створення Центру Антарктичних Досліджень (ЦАД) при АН України, який “формалізувався” 26 жовтня на чолі з директором Петром Гожиком. З 1996 р. ця організація була передана в Міністерство освіти та науки і називається й нині Національний антарктичний науковий центр. Петро Гожик же згодом став першим директором Національго антарктичного центру (1993-1999 рр.). Його заступником став Юрій Борисович Оскрет. Було розроблено програму Першої Української експедиції з облаштуванням української бази у затоці Прюдс на континенті.

Повідомлення про те, що Британська Антарктична служба прийняла рішення закрити станцію «Faraday» або передати її якійсь країні лягло на стіл посла України у Лондоні С.В. Комісаренка восени 1996 р.

Рішення про закриття станції «Faraday» було прийняте з фінансових причин: за 360 км на південь від цієї станції британцями було побудовано нову наукову станцію «Rothera». Там вже був побудований аеродром довжиною близько 1 км і причал, до якого можуть підходити судна будь-якого тонажу. Мати дві станції практично поруч Британія не бачила сенсу, тим більше що в районі «Faraday» панували складні льодові умови. Поряд з цим було б набагато дорожче демонтувати станцію, як це вимагає Антарктичний Договір, ніж передати її іншій країні. Україні ж було дуже вигідно з мінімальними витратами стати антарктичною державою і активно долучитися до міжнародних проектів з дослідження Льодового континенту.

Сергій Комісаренко працював із британським закордонним офісом щоб умови продажу були якомога лояльнішими для України. 1994 р. була запрошена делегація з України, для відвідування станції. Тому у березні наступного, 1994-го року Юрій Оскрет та Андрій Чебуркін за рахунок коштів, виділених Кабміном, їдуть до Великої Британії в Британську антарктичну службу (БАС), що у Кембриджі для знайомства з організацією антарктичних досліджень. З Кембріджу Андрій Чебуркін їде на станцію «Faraday» для ознайомлення зі станцією на місці, де проводить один тиждень до 4 квітня. Тоді вперше тут замайорів український прапор.

Британські колеги також цікавилися можливостями України та її вчених, щоб знати в які руки вони збираються віддавати станцію. Для такого знайомства у червні в Україну приїжджають керівники БАС: директор Девід Дрюрі, його заступник із забезпечення антарктичних станцій Франк Каррі представник британського закордонного офісу Майк Річардсон. Головна мета поїздки – вивчити “антарктичний” науковий потенціал України. Вони відвідують інститути АН України, Київський університет імені Тараса Шевченка, Національне космічне агентство, їдуть до Харкова, де також зустрічаються з вченими інститутів АН України. В результаті поїздки британські гості приходять до рішення, що, судячи з наукового потенціалу України, їй можна сміливо передавати станцію «Faraday».

Проте для успішної передачі станції з точки зору безпеки та якісного продовження наукових програм британці поставили дві умови. По перше, в БАС, а потім на станцію «Faraday» повинні приїхати на довгий час чотири фахівці ЦАД для докладного вивчення систем забезпечення станції, наукових робіт та апаратури, дизельного господарства та систем зв’язку, передачі даних. По друге, два з них – дизеліст та радист повинні перезимувати разом з англійською командою, щоб мати досвід робіт на станції узимку. Для здійснення програми такої поїздки ЦАДу потрібно знайти близько 20 тисяч доларів. Від’їзд повинен відбутися не пізніше 15 листопада 1994 р.

В цей же час було зроблено ще один крок до Антарктиди – у вересні при активній підтримці Великої Британії Україна була прийнята до членів SCAR – міжнародного наукового комітету, що координує дослідження в Антарктиці. Україну на 23-й сесії SCAR представляли Віталій Старостенко, Петро Гожик та Юрій Оскрет.

Юрій Оскрет

21 листопада 1994 р. за безпосереднього втручання Богдана Гаврилишина Міжнародний фонд “Відродження” виділив 12 000 доларів на проєкт “Україна повертається в Антарктиду”. 5 (за іншими даними 17) грудня 1994 р. на станцію «Faraday» прибули четверо українських фахівців – Ю. Оскрет (забезпечення станції), Г. Міліневський (наукові програми), О. Люшнівський (зв’язок) та В. Гергієв (дизельне господарство), які працювали там до 15 лютого 1995 р. Вони ознайомилися з науковим обладнанням та системами життєзабезпечення станції, традиціями і життям британських полярників.

20 липня 1995 р. у Лондоні посол України у Великій Британії Сергій Комісаренко та міністр закордонних справ Великої Британії Девід Девіс обмінялися дипломатичними нотами про передачу Україні антарктичної станції «Faraday», а Петро Гожик, директор Центру антарктичних досліджень і очільник Британської антарктичної служби Бері Хейвуд того ж дня підписали відповідний Меморандум про взаєморозуміння.

Надзвичайний і повноважний посол України в Великій Британії академік, професор Сергій Комісаренко та міністр закордонних справ Великої Британії Девід Девіс обмінюються дипломатичними нотами про передачу станції «Faraday» Україні (Лондон, 20 липня 1995 р.)
Директор Центру антарктичних досліджень, член-кореспондент НАН України Петро Гожик та Директор Британської антарктичної служби Беррі Хейвуд підписують меморандум про взаєморозуміння, що передбачає передачу дослідної «Faraday» в Антарктиці (Лондон, 20 липня 1995 р.)

Відповідно до Меморандуму антарктична станція «Faraday» мала бути передана Україні не пізніше 31 березня 1996 р. При цьому Британія передавала станцію безоплатно. За це Україна зобов’язалася продовжувати наукові спостереження, що виконувалися англійцями, щонайменше протягом 10 років, передавати їх дані британцям і проводити регулярні морські експедиції. При цьому англійці залишали функціонуючу станцію і необхідну апаратуру. За деяку з неї потрібно було заплатити. Відтак почалася підготовка команди зимівників першої Української антарктичної експедиції.

8 листопада 1995 року Роман Братчик, Володимир Бахмутов та Геннадій Міліневський, а 15 листопада Віктор Ситов та Андрій Сидорівський, вилітають до Лондона, щоб повернутися в Україну тільки через півтора року. Зауважимо, що Ситову довелося повернутися через чотири місяці через підозру про незадовільний стан здоров’я. 28 листопада 1995 р. на станцію прибуває перша група (четвірка) українських зимівників. На станції «Faraday» знову було піднято два прапори. 30.01.1996 р. прибула 2-га група (четвірка), яка брала участь у передачі станції.

Церемонія передачі станції увічнена на цих світлинах

1 фунт стерлінгів, за який символічно було передано станцію «Faraday» Україні з датою передачі зберігається в барі станції “Академік Вернадський”

31 січня 1996 р. був підписаний акт передачі станції. З британського боку його підписали Д. Хейг (останній начальник станції «Faraday»), а з українського – Г.П. Міліневський (перший начальник станції «Академік Вернадський»). 6 лютого 1996 р. під звуки боцманських дудок британський прапор був урочисто спущено. Натомість піднято Державний прапор України. Українську станцію назвали на честь видатного вченого, засновника вчення про біосферу та ноосферу, першого президента Академії наук України (1918 р.) Володимира Вернадського.

Перша Українська антарктична експедиція зібралася вже в Антарктиді 

Україна стала антарктичною державою. 7 лютого 1996 р. прибула на станцію третя четвірка українських зимівників, натомість британці назавжди залишили свою колишню вже станцію. Перша українська команда почала зимувати повним складом, починаючи нову антарктичну українську історію.

У 1998 р. Указом Президента України троє перших зимівників, учасників 1-ї Української Антарктичної експедиції за особисту мужність і високий професіоналізм були нагороджені орденом “За заслуги” III ступеня.

Необхідно згадати що наступні українські експедиції досягали станції «Академік Вернадський» на українських суднах  «Ернст Кренкель» та «Горизонт». 18 січня 1997 р. учасники другої Української антарктичної експедиції вирушили в дальню подорож із Одеси на науковому судні «Эрнст Кренкель». Кошти на цю експедицію збирали з миру по нитці. В цей час було створено Західне відділення Українського антарктичного центру, яке очолив Мирон Колодко – еколог, океанограф, кандидат географічних наук учасник 24-ї радянської антарктичної експедиції зі Львова. Завдяки його зусиллям вдалося зібрати ресурси для здійснення першої морської експедиції у буквальному сенсі на підприємствах та організаціях Львівщини.

21 лютого 1997 року судно дісталося Монтевідео, а ще за тиждень, 28 лютого – кінцевого пункту плавання, станції «Академік Вернадський». Вже 17 березня судно вирушило додому, рівно за місяць – 17 квітня – завітало до Ріо-де-Жанейро, а в Одесу повернулося 15 травня ​цього ж року. «Эрнст Кренкель» доставив на станцію «Академік Вернадський» і 3 УАЕ. 27 січня 1998 року – відбуття з Одеси, 7 березня – прибуття в Монтевідео, 15 березня – 05 квітня 1998 – перебування сезонників на станції (зимівники, звичайно, залишилися), а замість Ріо-де-Жанейро судно завітало на зворотному шляху в Монтевідео. До Одеси «Эрнст Кренкель» прибув 31 травня цього ж року.

Дане судно було названо на честь радянського полярника Ернста Кренкеля. Його ім’ям, доречі, названі вулиці в містах України (Донецьк, Одеса, Маріуполь, Первомайськ).

Г. Міліневський, будучи заступником директора Антарктичного центру з науки, додав у склад зимівлі біолога. Першим зимівником біологом став Олександр Пекло в 3 УАЕ 1998-1999 рр.

Група зимівників та науковий сезонний загін 5-ї УАЕ здійснили морську подорож на іншому судні «Горизонт». Це судно вирушило з Севастополя в грудні 2001 р., і на станцію прибуло в січні 2002 р., в травні того ж року судно повернулося в Україну (Севастополь).

Судно «Горизонт» доставляло на станцію і 7-му УАЕ. 22.02.2002 р. судно відбуло з Севастополя, 28.01.2003 р. прибуло до Ушуайї. З 4 лютого до 20 березня науковий сезонний загін працював на станції. Ще за три дні, 23 березня, судно взяло курс на Ушуайю і 7 травня кинуло якір біля Севастополя.

В 2009 р. в Києві вперше пройшла Консультативна нарада країн Антарктичного договору, в організації якої активну участь прийняв С. Комісаренко. В 2010 р. С. Комісаренко відвідав Українську антарктичну станцію.

В 2012 р. на станцію було організовано доставку каплиці, на честь св. Князя Володимира. Побудову каплиці курував владика Августин з Кривого Рогу. У побудові каплиці прийняли участь М. І. Маковій та відомий футбольний коментатор В. В. Щербачов. Тут також розмістили ікону св. Миколая криворізької іконописної школи.

Для підготовки зимівників використовували тренувальні бази в Мартовій біля м. Харкова, а потім в Макарові біля м. Києва.

У 2021 р. УАС «Академік Вернадський» виповнилося 25 років. З цієї нагоди низка українських полярників отримали нагороди з рук президента України.

Наразі станція являє собою 10 будівель, зокрема двоповерховий житловий будинок з кают-компанією (баром), бібліотекою, їдальнею, робочими офісами; два магнітних павільйони; ДНЧ – лабораторія (для вивчення верхніх шарів атмосфери); аварійна база, склади, дизельна та ін. Ознайомитися зі станцією можна завдяки 3-d туру, знятому полярником Ю. Шепетою, що розміщений на сайті Національного антарктичного наукового центру.

Головне приміщення станції (2016 р.)

Вже Україною в 2007 р. на станції змонтовано новий резервуар типу РВС-200 для пального, влаштовано вантажний кран на причалі. Обладнання, приміщення та усе господарство станції підтримується зимівниками в зразковому стані.

Новий резервуар РВС-200 для пального з сучасною візитівкою станції «Академік Вернадський»

На початок 2018 р. загалом кількість українських вчених, які зимували в Антарктиді, становила 256 осіб.

Українські дослідники продовжують весь комплекс розпочатих британцями спостережень, до яких додано багато нового. Ведуться дослідження іоносфери, магнітного поля. На станції започатковано моніторингові дослідження впливу змін клімату на морські та наземні екосистеми регіону. Дослідження українських вчених можна знайти в передових фахових журналах.

У найближчий час планується створити музей Антарктики, адже на самій станції зберігається багато цікавих артефактів пов’язаних з історією її функціонування. Окрему музейну експозицію необхідно створити у Києві.

Наразі ж пам’ятками нашої Антарктичної діяльності є лише вищезгадані пам’ятники Антону Омельченку та Івану Хмарі, а також пам’ятний знак полярникам з Рівного, який встановлено у 2017 р. у міському парку ім. Тараса Шевченка у цьому місті.

Важливим питанням є і увічнення українського антарктичного минулого в топоніміці району Аргентинських островів. Адже українська топоніміка Антарктики абсолютно нерозвинена. В той же час такі країни як Польща або Болгарія мають більше 1000 своїх назв в Антарктиці. Зокрема, пропонується назвати один з об’єктів на честь Антона Омельченка.

Необхідно назвати мікро-топонімічні об’єкти в досліджуваному районі й на честь українців, які досліджували Антарктику в радянський період: І. Хмари, В. Бондарчука, Л. Мітина,  О. Вялова, А. Калмикова, В. Фединського, К. Федченко, Х. Греку, О. Маринича, А. Янцелевича та ін.

Варто увічнити в назвах регіону С. Рудницького, О. Довженка, одного з фундаторів української діаспори в Аргентині М. Данилишина, українського геолога, який працював в Аргентині – Ю. Полянського, автора  ідеї про заповідну Антарктиду – фундатора заповідної справи Г. Конвенца, українського еколога та природоохоронця – засновника екологічного моніторингу на українських землях – В. Станчинського, українського вченого-еколога та природоохронця М.  Шарлеманя, фундатора заповідної справи на українських землях О. Кожевнікова, відомого генетика українського походження Ф. Добжанського та ін.

Необхідно відзначити в назвах у регіоні імена С. Комісаренка, В. Вернігорова,  П. Гожика, Ю. Оскрета, М. Колодко, Л. Говорухи, О. Міхо та інших, хто закладав підвалини української антарктичної діяльності. Також, мають з’явитися на карті нашого регіону імена  українських вчених сучасного періоду: Г. Міленевського, І. Козерецької, А. Залізовського, С. Краковської, В. Придатко-Доліна, а також низки інших назв пов’язаних з діяльністю членів зимівель та сезонних експедицій.

Необхідно згадати й судна, які проводили українські експедиції: «Ернст Кренкель» та «Горизонт». Окремим островам та скелям пропонується присвоїти імена пов’язані з Україною (Кий, Щек і Хорив, Славутич, Дніпро і т. д.) та назви міст які дали українських полярників (Харкова, Одеси, Черкас та Рівного та ін.). Окремі скелі потрібно назвати на честь святого-покровителя моряків  Святого Миколая, а також найважливіших свят Різдва, Великодня та Покрови. Мають знайти тут місце також імена Траса Шевченка, Лесі Українки, Івана Франка та ін.

Існує ідея назвати Україна найбільший з островів Бертелю, який наразі немає назви, з метою визнання заслуг України та українців у вивченні Антарктики.

Станція «Академік Вернадський», 2013/14 рр.

Сьогодні своєю гостинністю, відповідальністю та професійністю українські зимівники заслужили собі добру славу в регіоні, тож рідко який туристичний чи дослідницьке судно оминає наше найвіддаленіше антарктичне «посольство».

Висловлюю подяку В. Придатко-Доліну, Б. Олексюку, В. Загоруйку та О. Пньовській за цінну критику та інформацію, яка допомогла підготувати цю статтю, Національному антарктичному науковому центру МОН України, Національній науковій фундації США, І. Козерецькій, В. Папіташвілі, В. Кунаху, колективу 18-ї, 20, 21, 22, 23, 24 та 25-ї українських антарктичних експедицій.

У літературі:

Іван Парнікоза,

старший науковий співробітник Національного історико-архітектурного музею «Київська фортеця», завідувач відділу біології та екології НАНЦ, доктор біологічних наук.


Читайте також:

Попередні частини циклу «Українська Антарктида»:

 

Related posts

Leave a Comment