Історія української Антарктики

Попередні частини циклу «Українська Антарктида»:

«Боротися й шукати, знайти та не здаватись!»

Лорд Теннісон, напис на могилі Р. Скотта і його товаришів.

Проходячи повз крижані поля, скелі та вкриті снігом острови на сучасному судні, мимоволі задаєш собі запитання, як подібне робили наші предки на своїх вітрильниках? Загалом, освоєння Південного океану триває вже більше 200 років, а історія дослідження Антарктики – це окрема велика тема. Тож тут ми сконцентруємося на історії регіону нашого призначення – “Української Антарктики” – Аргентинських островів та прилеглих архіпелагів, а також району південного узбережжя острова Анверс, де знаходиться американська станція Палмер. До нього вже недалеко, адже наш криголам минає протоку поміж островами Брабант та континентом, наближаючись до мальовничої брами Лімайєра.

Протока Лімайєр – брама до Аргентинських островів

Коли вперше людина побачила ці величні скелі крижаного континенту? Антарктика досі приховує безліч таємниць. Це породжує низку чуток та фантастичних припущень. Однією з них є загадка так званої мапи Пірі Рейса, складеної в XV ст. турецьким мореплавцем Хаджі Мухеддін Пірі ібн Хаджі Мехмедом. Вона начебто не тільки з дивовижною точністю показує абриси континентів та морів, але й наводить берегову лінію відкритої багато століть по тому Антарктиди. При цьому, ділянка антарктичного півострова показана без льодового покриву. Проте, якщо поглянути на даний фрагмент мапи, важко зрозуміти, чому фрагмент Антарктиди не відділений від Південної Америки протокою Дрейка? І взагалі, що за фрагмент Південної Америки тут показано?

Загалом картографи минулого інтуїтивно відчували необхідність існування на південному полюсі континенту, тож гіпотетичні його абриси можна знайти на низці інших стародавніх мап.

Єдиний збережений фрагмент мапи Пірі Рейса

В міру дослідження південної півкулі площа континенту, який зображали на південному полюсі, ставала все меншою, а дослідники вперто намагалися дістатися до його берегів. У другій експедиції на суднах “Resolution” і “Adventure” відомий англійський мореплавець Дж. Кук також спробував підтвердити або спростувати існування шостого континенту. Йому вдалося просунутися далі інших, в 1773 р. перетнув Південне Полярне коло і досяг 71о10 пд.ш., але далі пакові льоди блокували його шлях. У 1775 р. Дж.Кук ще раз спробував пробитися на південь, але знову його зупинили пакові льоди і, повернувши на схід, він відкрив субантарктичні острови: Південну Георгію і Південні Сандвічеві острови. Дж. Кук був розчарований цими відкриттями, порахувавши, що якщо південний континент і існує, то він холодний, неживий і не принесе користі людству. Натомість його інформація про наявність тут великих скупчень тюленів дуже зацікавила звіробоїв.

Джеймс Кук

Тож одразу після повернення Кука на південь кинулися звіробої. У 1778 р. перші англійські звіробійні судна припливли на Південну Георгію де розпочали жахливу бійню морських котиків та морських слонів. Перших тотально вибивали на шкіри, а з других витоплювали жир. При цьому знищувалися поголовно і самці, і самки, і малі.

Морські котики хижацькі винищувалися першими дослідниками Антарктики

Тож немає нічого дивного, що пляжі Георгії, так як нещодавно до того пляжі Мальвінських островів, стали порожніми. Звіробої шукали нових жертв. Випадкове відкриття Вільямом Смітом Південних Шетлендських островів в лютому 1819 р. призвело до початку бійні тюленів на цих островах.

В цей же час з метою відкриття нових територій і розширення своїх володінь правителі інших країн також відправляли експедиції в Південний океан. Перша відома зустріч з узбережжям Антарктичного континенту відбулася 27 січня 1820 р. експедицією спрямованою на південь царем Олександром I на корветі «Восток» і шлюпі «Мирний» під командуванням німця з Естонії Фабіана Беллінсгаузена. Офіційним завданням Беллінсгаузена було відшукати новий шлях до Азії. Ф. Беллінсгаузен дослідив Південні Сандвичеві острови, довівши, що це не частина континенту. Він також відкрив нові острови цієї групи – о. Лєскова, Заводовський та Високий. Під час висадки на о. Заводовський (названий на честь командира шлюпа «Восток») дослідники спостерігали десятки тисяч бородатих пінгвінів.

Замальовки Ф. Беллінсгаузена: три острови, які він відкрив в групі Південних Сандвичевих островів

Після цього скерувався на схід, де вищевказаного дня оглядав край Антарктиди. Рік пізніше він підійшов до Антарктичного півострова з півдня, відкрив острів Петра I, а також оглядав берег, який вважав частиною континенту. Його було названо берегом Олександра, на честь царя. Пізніше було встановлено, що це острів, з’єднаний з континентом шельфовим льодовиком.

На момент цього плавання на Південних Шетлендських островах тривала вакханалія звіробоїв. Оглядаючи її, Ф. Беллінсгаузен (кораблі верталися повз Шетланди) занотував, що ці острови нажаль скоро повторять долю розграбованої Південної Георгії. Експедиція зібрала геологічні зразки, зразки рослинності, а також спробувала довезти живих тюленів та пінгвінів (детально див. книгу Ф. Беллінсгаузена, Відкриття Антарктиди). Зауважимо тільки, до плавання в Антарктиці Ф.  Беллінсгаузен служив командиром фрегата “Флора” у Севастополі. В Миколаєві біля морського музею ми можемо побачити його поперся.

Фабіан Беллінсгаузен – естонський німець першовідкривач Антарктиди

Всього на три дні пізніше до північного краю Антарктичного півострова підійшов англієць Едвард Брансфілд на судні «Вільямс». Він діяв за вказівкою британської влади, яка була зацікавлена в пошуку нових місць для колоній, місць добування китів та тюленів. Цікаво, що Е. Брансфілд отримав також завдання дослідити місцевих аборигенів…

Лікар Адам Янг, який працював на судні Е. Брансфілда, зібрав на о. Короля Герога природничі зразки. Він занотував, що рослинність острова складається з невеликої кількості злаку, кількох мохів та деяких лишайників, що аж ніяк не виглядало привабливо.

А ще через десять місяців до Антарктичного півострова підійшло американське звіробійне судно «Геро» Натаніеля Палмера. Палмер був байдужий до географічних відкриттів. Його цікавив лише пошук нових місць мешкання тюленів. Це відбиває занотований Ф. Беллінсгаузеном зміст розмови двох капітанів під час короткої зустрічі біля Південних Шетландів у лютому 1821 р. Згодом Н. Пламер разом з англійським звіробоєм Г. Повелом в грудні 1821 р. відкрив Південні Оркнейські острови. Г. Повел поспішив оголосити нові острови володіннями британської корони, в той час як Н. Палмер був байдужий до тієї знахідки, адже не побачив на берегах єдиного що його цікавило – тюленів. Тим не менше, наразі в США він вважається першовідкривачем Антарктиди. Саме на його честь названі американська станція на півострові і південна частина самого Антарктичного півострова (Palmer Land).

Натаніель Палмер –  звіробій, якого американці вважають першовідкривачем Антарктиди

Перші дослідження району бухти Артура – Аргентинських островів, куди ми направляємося, припадають на XIX ст. Зокрема, в лютому 1832 р., британський капітан Джон Біско відкрив перші острови, які знаходяться на захід від півострова. У 1872-74 рр. Німецька Морська Компанія організовує промислову китобійну експедицію на судні «Грюнланд» (капітан Е. Далман). Хоча комерційного успіху експедиція не мала, вона нанесла на карту цілий архіпелаг островів, що отримав ім’я Кайзера Вільгельма. До складу цього архіпелагу входять острівні групи, що включають Бус, Плено, Ховгаард та Пітерман, Аргентинські острови, Ялури та ін.

Острів Пітерман – названий на честь географа Августа Пітермана

У 1897 – 1899 рр., західне узбережжя Антарктичного півострова, а саме узбережжя Данко (Danco) та Грехем (Graham) досліджувала бельгійська антарктична експедиція А. Герлаха на судні «Бельгіка». Цікаво, що в її складі в Антарктиці вперше працювали два вчені-поляки: геолог Генрик Арцтовський та метеоролог Антон Добровольський. У складі експедиції працював також румунський ботанік Еміль Раковиця. Експедиця вперше пройшла протокою Лемер, яку назвала так на честь бельгійського дослідника Конго.

На початку ХХ ст. цих островів досягнула Французька Антарктична експедиція на шхуні “Франсе”, якою керував Жан-Батист Шарко. У серпні 1903 р. “Франсе”, маючи на борту 21 члена екіпажу, залишила французький порт Гавр і в лютому наступного 1904 р. досягла острова Вєнке (Wiencke Island) з архіпелагу Палмер (названий Герлахом на честь моряка-норвежця Вєнке, який випав за борт). Тут було відкрито дуже зручну бухту, названу на честь морського міністра Франції Едуарда Локроя – Порт Локрой. Детальніше були досліджені острови Вєнке, затока Біскоу (Biscoe Bay) та південно-західне узбережжя острова Анверс (Anvers Island, названий Герлахом островом Антверпен), зокрема і сучасна бухта Артура (Arthur Harbour). Остання в 1956 р. була названа на честь тодішнього губернатора Мальвінських островів. Результатом цього обстеження стало, окрім іншого, перше повідомлення про зростання на території західного узбережжя Антарктичного півострова двох квіткових рослин: щучника та перлинниці антарктичних.

Жан-Батист Шарко

Надалі, експедиція змушена була зазимувати на острові Бус, так як просуванню на південь заважали шторми і потужні льоди. Це відбулося біля берегів затоки названої Порт Шарко (Port Charcot) на честь батька Ж.-Б. Шарко – французького невролога. Тоді тут звели спеціальну хатину. Наразі на вершині тутешнього пагорбу височіє пам’ятний знак на честь тої зимівлі.

Порт Шарко

До грудня 1904 р. було описано більшість островів Архіпелагу Вільгельма, які знаходяться на захід від Антарктичного півострова: Бус, Ховгаард, Плено (Plneau Island названий на честь Пауля Плено – учасника експедиції), Пітерманн, а також острови Рока (Roca Islands, названі на честь президента Аргентини – Х. Рока), Крулс (Cruls Islands, названі Герлахом на честь бельгійського астронома – Л. Крулса), Анаграм (Anagram Islands – від анаграмми – способу утворення нового слова шляхом перестановки літер), Ялур, а також група Аргентинських островів, де зараз знаходиться Українська антарктична станція.

Аргентинські острови названі в подяку за допомогу Аргентини в проведенні французької експедиції

Цю незвичайну для французької експедиції назву було дано на знак подяки уряду Аргентини за допомогу в проведенні експедицій Ж.-Б. Шарко.

“Уругвай” – аргентинський військовий корвет (з 1903 р. – канонерський човен) був побудований в Англії (Birkenhead). Брав участь у бойових діях у 1874-1878 рр. З 1903 р. у складі гідрографічної служби аргентинського флоту

На карті Антарктики з’явилися не тільки Аргентинські острови. Окремі острови цього архіпелагу та прилеглі до них були названі на честь аргентинського корвета «Уругвай» і його офіцерів. Це острів Уругвай та острови Ірізар та Ялури, названі на честь самого судна, капітана Юліана Ірізара (D. Julian Irizar) та старшого помічника лейтенанта Джорджа Ялура (D. Jordge Yalour), які служили на корветі Уругвай, забезпечивши порятунок лютому 1903 р. шведської експедиції Отто Норденшельда. Посланий у море Ведела корвет, прийняв на борт людей, які висадилися на острова після загибелі експедиційного судна “Антарктік”. А острів Галіндез, на якому знаходиться українська станція, названий так на честь командира корвета “Уругвай” в компанію 1904-1905 рр. фрегатен-капітана Ісмаеля Галиндеза (Ismael F. Galindez), який страхував першу експедицію Ж.-Б. Шарко.

Судно «Pourquoi-Pas?»

В той час, як дослідники проникали все глибше до антарктичного континенту, по їх стопах йшли ділки. Учасник експедиції Норденшельда (1901-1903 рр.), яка знаходилася на межі загибелі і була врятована аргентинцями, Карл Ларсен повернувся в Антарктику на чолі норвезьких китобоїв з метою добратися до антарктичних китів. Він за аргентинські гроші організував китобійну компанію «Pesca», яка облаштувалася на Південній Георгії. Так, у 1904 р. виникла фабрика китобоїв Грютвікен (Grytviken).

Працівники фабрики Грютвікен на тілі синього кита, 1911 р.

Коли фабрика почала приносити бариші, нею зацікавилися британці, які згадали, що Південна Георгія належить їм. І вони змусили фабрику працювати з дозволу британців і сплачувати податок. Окрім того, вони прислали в Грютвікен свого губернатора, а в 1908 р. офіційно проголосили Мальвіни (Фолкленди), Південну Джорджію, Південні Сандвічеві, Оркнейські  острови та Антарктичний півострів британською територією. Вони повторили це і в 1917 р. Ніхто тоді не наважився з цим сперечатися. Адже британці переконали китобоїв Ларсена піти під британську залежність стволами своїх корабельних гармат. Розпочалася бійня антарктичних морських велетнів. З 1907 р. до початку війни китобої добули 10 тис. особин китів різних видів. Намагаючись піти з-під нагляду британців, норвежці організовували плавучі китобійні фабрики, що з 1905 р. базувалися на Південних Шетлендах. Але разом з китобоями на Шетленди – о. Десепшен приходить і британська адміністрація. Жир добутих китів транспортується до Пунта-Аренаса.

Проте повернемося до району Аргентинських островів. Під час наступної французької антарктичної експедиції у 1908-1910 рр. на кораблі «Pourquoi-Pas?» (французькою – чому ні?) під керівництвом того ж Ж.-Б. Шарко продовжували досліджуватися острівні архіпелаги вздовж узбережжя Антарктичного півострова. На цей раз капітан Шарко надумав пробитися південніше, щоб побачити острів Олександра, який перед ним бачив лише Ф. Беллінсгаузен. Проте, перед тим як відправитися на південь, експедиція зимувала на острові Пітерман, в так званій бухті Обрізання (зимівники зупинилися тут в день цього свята). З того часу три крайні миси о-ва носять французькі назви: зі сходу на захід – Liouville Pt. (на честь корабельного лікаря Жака Ліовілля), Godfroy Pt. (на честь офіцера з корабля – Рене Годфроя), Rouch Pt., та крайній південний мис острова – Depeaux Pt. На честь учасників експедиції названі і малі кам’янисті острови на південь від Великого острова Пітерман: Chariat Isl., Boudet Isl. та Thiebault Isl.

Бухта Обрізання, в якій зимував Шарко на Пітермані – пам’ятна дошка

Цією французькою експедицією були обстежені і названі також острови Барселот (Berthelot Islands на честь Марцеліна Бертелота – відомого французького хіміка) та Дарбо (Darboux Isl. на честь Гастона Дарбо – французького математика). Незважаючи на пошкодження свого корабля, Ж.-Б. Шарко, здійснив плавання на південь за полярне коло. При цьому він показав, що о. Аделаїди то насправді острів, а також дослідив острів Олександра та острів Петра І, відкриті Ф.Беллінсгаузеном. Він також назвав затоку між о. Аделаїди та о. Олександра на честь своєї дружини – Маргарити, а також новий відкритий острів, на честь свого батька – о. Шарко.

Наступний етапом вивчення регіону була робота протягом 1934-37 рр. британської експедиції по вивченню Землі Грехама (Graham Land) – північної частини Антарктичного півострова (British Graham Land Expedition) поблизу Аргентинських островів. Це був час реалізації британських амбіцій на володіння значною частиною Антарктичного півострова. Перед першою світовою війною Британія в односторонньому порядку оголошує “залежною територією” (колонією) Фолклендські (Мальвінські) острови (анексовані ще в 1833 р.), передавши під управління її адміністрації значні території в Антарктиці (у тому числі Землю Грехама, Південні Оркнейські і Південні Шетландські острови). Для вивчення та освоєння антарктичних територій в Британії створюються Комітет з дослідження та розвідки колонії Фолклендських островів (1919 р.) і океанографічний комітет “Діскавері” 1924 р.), які започатковують великомасштабне вивчення регіону. В цей же час організовується Королівське Антарктичне товариство, яке координує наукове вивчення Антарктиди.

Саме за їх завданням в 1934-1937 рр. в районі Аргентинських островів і працювала вищевказана англійська експедиція, очолювана Джоном Раймілом. Експедиція працювала на риболовецькій шхуні “Пенола” водотоннажністю всього 130 тонн. Для досліджень територій на схід від острова Олександра I пропонувалася велика програма морських і санних вилазок, підтриманих авіаційною розвідкою. Проте, головною метою експедиції було підтвердження англійської зверхності над островами, на яких виставлялися британські емблеми.

Британська емблема поблизу станції Ворді-Хаус на острові Вінтер

На жаль, експедиційне судно (трищоглова бретонська шхуна з двома гвинтами) виявилося малопристосованим до плавання в льодах. Фундамент дна парової машини був виконаний з молодого непросохлого дерева, яке покоробилося і потріскалося під час плавання в тропіках. Це порушило центрування гвинтів і не давало можливості заходити далеко в льоди. Тому в початку 1935 р. було прийнято рішення про створення проміжної зимової бази для подальшого плавання на південь. 23 січня 1935 р. з Порта Локрой, в район Аргентинських островів, де раніше розвідувальний літак “Фокс Мот” виявив незамерзлу воду, була спрямована пошукова партія на моторному баркасі “Стелла”. У її завдання входив пошук зручної якірної стоянки для “Пеноли” і вибір місця майбутньої бази.

Шхуна «Пенола»

Баркас виявив протоки між центральними Аргентинськими островами, які отримали назви Мік (Meek Channel, на честь Вільяма Міка – британського морського архітектора і топографа, який допомагав у підготовці плавання “Пеноли”) і Стелла (Stella Creek, на честь самого баркасу), а також зручний плоский кам’янистий берег на щойно відкритому острові Вінтер (Winter), з глибинами, достатніми для підходу “Пеноли”. Саме плавання «Пеноли» до острова було дуже складним, так як через забиті льодами протоки довелося пробиватися за допомогою динаміту.

14 лютого 1935 р. в день Святого Валентина “Пенола” підійшла до острова. Саме цей день англійці вважають днем народження своєї першої бази на Аргентинських островах. Її прямим наступником стали база F (1947-1958 рр.); Арджентайн Айлендс (1958-1977 рр.); Фарадей (1977-1996 рр.), а потім і Академік Вернадський (з 1996 р.).

Протягом трьох тижнів на острові Вінтер були побудовані житловий будинок, два склади та ангар для літака і розпочато систематичні метеорологічні спостереження і дослідження рівня моря. Проводилися регулярні виїзди на баркасі і польоти літака. 25 липня по льоду стартувала перша санна експедиція. Крім наукових пошуків на острові був організований масовий забій численних пінгвінів (особливо Аделі) і тюленів як корму для їздових собак та резерву продовольства для людей. Тюлені тоді ділилися на три групи: м’ясо яких їли і люди і собаки (тюлені – крабоїди), м’ясо яких їли тільки собаки (тюлені Ведела) і м’ясо яких не їли навіть собаки (морські леопарди).

Наприкінці грудня 1935 р. шторм зламав кригу навколо островів і «Пенола» змогла піти на північ до острова Десепшен. Однак для цього членам експедиції довелося прорубати в льоду канал довжиною 274 м. 17 лютого 1936 р. експедиція остаточно залишила острів Вінтер і вирушила на південь. На островах були залишені британські емблеми. Тоді ж було складено детальний картографічний опис Аргентинських островів (у тому числі і о. Галіндез). Отримані карти використовуються навіть у наш час.

Найважливішим результатом експедиції Дж. Раймілла був доказ того, що ця частина Землі Грехама – сучасний Київський півострів є частиною материка (півостровом), а не великим островом як передбачалося раніше.

На початку другої світової війни Британією серед заходів по боротьбі німецькими рейдерами передбачалося створення в Антарктиці спостережних постів з метою отримання регулярних метеопрогнозів. Це мали бути невеликі (на 5-7 зимівників) бази, які виконували б стандартні метео- та радіоспостереження.

Але на початку сорокових років відбулися події, що прискорили створення англійських наукових станцій. Справедливо вважаючи себе нічим не гіршими за Британію, про свій суверенітет над територіями Антарктики одночасно заявили Аргентина і Чилі (1940 р.). Протягом 1942-43 рр. Аргентина висилає експедиції, які знищують британські державні символи на антарктичних островах. Тому, з 1943 р. для повернення британського панування над антарктичними територіями англійським флотом проводилася секретна операція «Табарін», яка полягала у створенні спостережних станцій на стратегічно важливих ділянках узбережжя. Протягом 1943-44 рр. експедиції на мобілізованих дослідницьких суднах “Діскавері”, “Фіц-Рой” і “Вільям Скорсбі” побудували бази А (наразі Порт Локрой) та В на островах Венке і Десепшен відповідно. На них уже в сезон 1944 р. залишені зимівники. В 1945 р. в бухті Хоп (Земля Грехама) зі звіробійної шхуни “Ігл” була організована ще одна станція – база D.

Порт Локрой – китобійна база, потім військова база, потім наукова база

Після закінчення війни функції Адміралтейства були передані Управленню колоній, а антарктичні землі отримали назву “Колонії Фолклендських островів”. Служба, яка їх обслуговувала (FIDS – Falkland Islands Dependencies Survey), перетворена 01.01.1962 р. в Британську Антарктичну Службу – British Antarctic Survеy.

Схема розміщення британських баз зведених в рамках операції «Табарин» і пізніше

Операція по створенню станцій продовжилася. У сезон 1946-1947 рр. експедиційні судна “Фіц-Рой”, “Вільям Скорсабі” і “Трепассі” засновують ще три станції – база С (о. Лорі), база Е (о. Стонінгтон ) і база F (о. Вінтер), а в 1948-1949 рр. Великобританія створила в Антарктиці ще три бази (Y, G і Н). І хоча більшість створених в поспіху станцій функціонували лише короткий час. Проте, деякі з них, наприклад, база F, перетворилися на стаціонарні наукові центри.

Так виглядала перша база на о. Вінтер побудована експедицією Дж. Райміла

Як постала база F на о. Вінтер? У лютому 1946 р. судно «Трепассі», що обслуговувало вже створені англійські бази, зайшло на Аргентинські острови. Тут на острові Вінтер британці виявили прекрасно збережені будівлі, створені експедицією Дж. Раймілла. Однак, над ними майорів аргентинський прапор, а до дверей була прибита мідна табличка “1/de Mayo, Marina de Guerra, Republicа Argentina, Febrero 1942“. Ці атрибути були британцями знищені, а над островом знову було піднято Юніон Джек. У будівлі був залишений запас продовольства та одягу, а також журнал відвідувачів. На наступний рік було прийнято рішення про створення постійно діючої англійської бази на Аргентинських островах.

Однак, команда зимівників, яка прибула на «Трепассі» 7 січня 1947 р. виявила, що споруди на острові Вінтер знищені – вцілів лише один човен, що зачепився за металеву антену, вмуровану в бетонну основу. Довгий час вважалося, що будівля бази знищили аргентинські моряки. Проте, останнім часом причиною загибелі станції вважають величезну хвилю, яка виникла тут внаслідок Алеутського землетрусу 1946 р.

Було побудовано нову будівлю, в якій з 1947 по 1954 рр. зимували британські експедиції. Ця будівля колишньої бази F на острові Вінтер збереглася і відома з 1974 р. як будинок Ворді (Wordie House, на честь сера Джеймса Манна Ворді (Sir James Mann Wordie), 1889-1962, шотландського геолога і полярного дослідника, керівника численних експедицій 1921-37 рр., президента Королівського Географічного Товариства (1951-54). Wordie House зберігається в даний час як музей, який з 1968 р. щорічно відвідується численними туристами.

Ворді Хаус – перша цілорічна станція на півострові

У 1953-1954 рр. станція була перенесена на кілька сотень метрів з острова Вінтер на місце її сучасного базування – мис Марина острова Галіндез в точку з координатами 65015’S і 64016’W) і перейменована на Argentine Islands (Аргентинські острови). Поки тривала розповідь, наше судно наблизилося до південного узбережжя о. Анверс, де розміщена американська станція Палмер – перша мета нашої подорожі. Початок їй поклала інша англійська база  – база N, яка була закладена в ході тієї ж самої операції «Табарин» на північ від бухти Артура (Названа в 1956 р. на честь О.Р. Артура, губернатора Фолклендських островів) в лютому 1954-55 рр.

Американській станції Палмер передувала британська база N

Спочатку на місці старої британської бази існувала перша американська станція – так званий Старий Палмер. А згодом на прилеглому півострові (Gamage Point) з іншого боку бухти Артура в 1968 р. закінчено зводити сучасну станцію Палмер, яка наразі є єдиним сусідом української станції Академік Вернадський (50 км) і не один раз приходила на допомогу нашим зимівникам.

Станція Старий Палмер
Американська станція Палмер сьогодні

Цікаво, що американська станція Палмер знаходиться на тій же широті, що і американське місто Фейрбанкс на Алясці, де панує тайга. Це наочно демонструє вплив ізоляції на природні умови Антарктиди.

Так виглядає містечко Фейрбанкс на Алясці розташоване на одній широті (тільки північній) з американською антарктичною станцією Палмер

Сучасна станція Палмер – це наукова лабораторія, де протягом сезону працює біля 100 дослідників. Зимувати ж залишається лише частина з них та обслуговуючий персонал. При цьому зимівля на відміну від нашої станції триває півроку.

Два дні напруженої роботи з вивчення рослинного світу району бухти Артура і ми вирушаємо далі. Кінцева точка призначення – Аргентинські острови. База F від самого початку функціонувала як метеорологічна обсерваторія. Таким чином, з 1947 р. в цьому районі Антарктики проводяться безперервні метеоспостереження, які є найбільш тривалими в Антарктиці і являють найцінніший ряд наукових даних. З середини 50-х років станція стає головною геофізичної обсерваторією з вивчення клімату і фізики верхньої атмосфери. З 1955 р. тут проводилися цілорічні геомагнітні, сейсмологічні, метеорологічні спостереження, вимірювання приливів, дослідження іоносфери. Тут отримували перші дані про стан озонового шару над Антарктикою.

Емблема бази “F”

Саме безперервні спостереження за станом озонового шару над британськими станціями Фарадей (база F) і Хайлі  (база H), розпочаті ще в 1957 р., привели до відкриття озонової діри над Антарктидою, зроблене Джоном Фарманом, співробітником Британської антарктичної служби. Завдяки наявності цілорічної бази було зібрано чимало ботанічних колекцій під час експедицій, проведених британською антарктичною службою. Велика кількість статей та доповідей була наслідком проведених польових робіт.

Павільйон аерології
та аварійна база сьогодні (2016)

Станція розбудовувалася в кілька етапів. Перші споруди було зведено в 1950-ті рр. В цей час було зведено робочу частину сучасного головного комплексу станції – Coronation House, дизельну станцію – сучасну столярну майстерню, павільйон аерології (Ballon Shed – зберігся), приміщення для зберігання метеорологічних зондів – суч. аварійну базу.

В цей час паливо на станцію доставлялося в бочках, які зберігалися на березі в районі суч. причалу – сліпу. В цей же час введено в дію павільйон для магнітометричних досліджень та низку щогл для спеціального вимірювального обладнання. В павільйоні аерології зберігалися сані Нансена для собачих упряжок. Адже до введення в дію Мадридського протоколу британці утримували на станції собак–хаскі.

Загальний вигляд бази Аргентинські острови в 1950-х рр.
Павільйон для магнітометричних досліджень, сучасний вигляд (2016)
Станція Фарадей, 1964

В 1960 р. було збудовано перший збірний резервуар з окремих металічних плит, що з’єднувалися заклепками. Його внутрішній об’єм було облицьовано спеціальною гумою. Наразі цей резервуар виведено з експлуатації та перетворено на склад. В 1969 р. збудовано також т.з. плексигласовий павільйон для магнітометричних вимірювань.

Станція «Фарадей», 1979 р.
Перший резервуар бази Аргентинські острови, 1960-ті рр., сучасний вигляд (2016)

У 1977 р. станції було присвоєно ім’я відомого англійського фізика Майкла Фарадея (1791-1867). А в 1979-1980 рр. станція була суттєво перебудована. Зокрема до Coronation House було прибудовано новий двоповерховий комплекс зі спальними приміщеннями на першому поверсі та їдальнею і кухнею на другому. Нове крило отримало назву Adelie House. В цей же час було зведено нову дизельну, паливний резервуар, компакторну (приміщення для складування та пресування сміття), систему з бетонних доріжок, комплекс з двох пристаней – Сліп та Джеті.

Схема станції Фарадей станом на 1990-ті рр.
Нове крило станції Фарадей – Adelie House

Британська станція на Галіндезі має свою увічнену на фотографіях та в матеріальних предметах історію, з якою можна ознайомитися в приміщеннях сучасної станції Академік Вернадський. Тут зокрема можна побачити колективні фото усіх британських зимівель, починаючи з 1961 року.

Зараз їх з цікавістю оглядають численні туристи, які відвідують станцію. Проте, найбільше їх цікавить оригінальний бар виконаний в англійських традиціях на станції ще за британських часів. Його спорудив британський зимівник К. Ларат, без дозволу використавши для цього деревину закуплену для господарських потреб.

Пам’ятна табличка про спорудження бару

За це він отримав різку критику від керівництва. Тим не менш, його дітище прийшлося до смаку британським, а потім і українським зимівникам, а також численним туристам. Цікаво, що різьблена барна стійка прикрашена зображеннями качурки Вільсона, тюленя та пінгвіна.

Ще однією цікавинкою сучасної української станції є старий якір, який був піднятий з дна Стелла-Крік. Імовірно, цей якір є свідком перших британських експедицій з вивчення тутешніх островів.

Старовинний якір закріплено на території станції

Зауважимо також, що Британія тримає в повному порядку свої історичні бази, добре розуміючи, що вони є підставою для її претензій на антарктичні території в разі поділу Антарктики. Часто можна почути жарти: мовляв які недолугі Чилі та Аргентина, бо скрізь оголошують Антарктику своєю. Проте, якщо ви відвідаєте туристичну поштову станцію та музей бази Порт-Локрой то з легкістю купите британську марку з написом «Британські антарктичні території». Стратегічним положенням відносно Антарктики і родовищами нафти пояснюються і проблеми з Фолклендськими островами.

Британські антарктичні марки

Український етап вивчення району Аргентинських островів та прилеглих архіпелагів та континенту офіційно розпочався 1996 р., коли британська станція Фарадей стала українською станцією Академік Вернадський. Проте, це не означає що лише в цей час перший український вчений зайнявся питанням Антарктиди. На жаль, ми недостатню увагу приділяємо своїй історії та не цікавимося участю наших земляків в найбільш ранніх дослідженнях Антарктиди, а потім багатолітній діяльності українців в рамках радянських антарктичних експедицій.

Високою є імовірність, що в команді кораблів російської імперії, які першими досягнули Антарктиди були українці. Проте, першим достовірно відомим українцем, який ступив на крижаний континент був конюх експедиції Р. Скотта – Антон Омельченко. Він працював жокеєм на кінному заводі і вважався кращим жокеєм на іподромі міста Владивосток, куди потрапив в роки російсько-японської війни. Часто брав участь у кінних перегонах і вигравав призи.

Випадково доля звела Антона Омельченка з Вільямом Брюсом, який приїхав на Далекий Схід, аби придбати партію маньчжурських коней для експедиції Роберта Скотта до Південного полюса на судні «Терра Нова». Саме за його рекомендацією Скотт включив Антона Омельченка до складу експедиції «Терра Нова» в 1911 р. А. Омельченко на конях провів її учасників до середини шельфового льодовика Росса. Оскільки далі коні пройти вже не змогли, А. Омельченко повернувся з ними на базу (за іншими даними їх – неспроможних іти далі – забили на м’ясо).

Антон Омельченко підстригає старшину британського флоту ірландця Патріка Кеогейна

І хоча Р. Скотту не вдалося досягти Південного полюса першим (його випередив Р. Амундсен), але в Англії тих членів експедиції, які залишилися в живих, зустрічали як національних героїв. У королівському палаці був влаштований урочистий прийом (із врученням нагород), учасником якого став і Омельченко. Нагороду, як й інші члени експедиції, він отримав із рук англійської королеви. Це була медаль викарбувана на честь подвигу першопрохідців Антарктики, і довічна пенсія. З початком Першої світової війни Антон Омельченко потрапив на фронт. У рідне село Батьки Зінківського району Полтавської області повернувся лише після закінчення Громадянської війни. Ім’ям А. Омельченка названа бухта у Східній Антарктиці.

На сучасні карті Антарктики присутні і деякі інші українські назви гори Вернадського, хребет Поповича.

Згадуючи про українських вчених, які першими почали займатися Антарктикою варто перш за все навести ім’я Степана Рудницького (1877-1937). Уродженець м. Перемишля Степан Львович Рудницький започаткував українську географію (праці «Начерк географічної термінології, 1908 р., «Коротка географія України», 1910-1914 рр., «Завдання географічної науки на українських землях», 1927 р.). В 1904 р. у науково-популярному додатку №12 львівського часопису «Учитель» виходить стаття С. Рудницького «Дещо про Антарктиду». Це була одна з перших в україномовному друці наукових публікацій на тему тоді ще маловивченого материка. За результатами засідання Національної ради з географічних назв від 16.10.2003 р. щодо найменування географічних об’єктів Антарктики, було прийнято рішення про присвоєння ім’я Рудницького острову з архіпелагу Фордж в районі Аргентинських островів ( Морська Антарктика, 65° 14.008′ S, 64° 16.795′ W).

Степан Рудницький
Вид на острів Рудницького з групи Форджі (Аргентинські острови) з космосу

В радянські роки Україна дала сотні полярників та спеціальну техніку для робіт не тільки на півострові, але на набагато менш привітних континентальних ділянках Східної Антарктики. Саме тут, починаючи з 1950-х рр. СРСР розпочав зводити свої полярні станції.

Тягач «Харків’янка» та схема руху колон тягачів в континентальній Антарктиді

А деякі наші співвітчизники, як наприклад тракторист Іван Хмара, поклали на олтар вивчення Антарктиди свої життя. Уродженець с. Вишняки, Хорольського району, Полтавської області 19-річний І. Хмара під час військової служби на о. Діксон пройшов надзвичайно тяжкий конкурс серед механіків різного віку на участь в першій радянській антарктичній експедиції. Він став механіком-водієм санно-гусеничного поїзда.

З перших днів січня 1956 р., коли криголамні судна підійшли до Антарктиди і почали висадку для створення радянської станції Мирний, Іван Хмара був там де кипіла робота. Навіть Михайло Сомов, який був начальником експедиції, з перших же днів запримітив українського хлопчину і вже планував включити його в антарктичну пересувну експедицію. Біда як це часто буває, прийшла несподівано.

Пам’ятник І. Хмарі на батьківщині в Вишняках

21 січня йшло розвантаження другого криголамного судна. Іван Хмара з напарником, вже допомагали новоприбулим в розвантаженні. При вивантаженні будівельно-монтажного обладнання один з тракторів з причепленими саньми з раптово заглухлим двигуном застиг над проломом. Тракторист вискочив з кабіни. Іван не зобов’язаний був йти на ризик, це був не його трактор, але він же знав, що вся техніка дійсно на вагу золота… Хмара встиг зстрибнути в кабіну, завів двигун і направив трактор назад, до теплохода. Але тут пролунав тріск льоду і… Івана не стало… глибина пролому в тому місці сягала 72 метрів. А проломи і сьогодні ризик для полярників.

Символічна могила Івана Хмари, що провалився разом з трактором під кригу при розвантаженні корабля біля радянської станції Мирний

Після розпаду СРСР в Україні залишився великий риболовний флот, який можна було б використати в Антарктиді. Але вилов риби і інших ресурсів в Антарктиці могли здійснювати лише країни Антарктичного договору. Втім, «Матінка-Росія» залишила усі радянські станції собі, навіть неспроможна їх обслуговувати. Вона воліла за краще законсервувати їх ніж передати сусідам. Крім того загальне ослаблення позицій Росії в антарктичному договорі, призвело до того, що низка країн стала активніше домагатися розділу антарктичних територій. Не секрет, що багато країн Антарктичного договору вже мають готові схеми такого розділу, що може породити численні конфлікти.

У цій ситуації, а також з політичних міркувань керівництво України, незважаючи на важке економічне становище, прийняло рішення про приєднання до Антарктичного Договору у повному обсязі. Одним з обов’язкових умов такого приєднання є проведення досліджень в регіоні. Тому, в липні 1993 р. створюється Національний Антарктичний Комітет (НАК), якому доручається розробка та реалізація української антарктичної програми. Були розпочаті переговори з Росією, яка в принципі була згодна здавати в оренду одну із станцій колишнього Радянського Союзу, але в передачі однієї з них Україні було категорично відмовлено.

Повідомлення про те, що Британська Антарктична служба прийняла рішення закрити станцію Фарадей восени 1996 р. прийшло в Україну ще на початку 1993-го. Це рішення було прийнято з фінансових причин: у 360-ти км на південь від станції Фарадей британцями було побудовано нову наукову станцію Розера (Rothera). Там вже побудований аеродром довжиною близько 1 км і причал, до якого можуть підходити судна будь-якого тоннажу. Мати дві станції практично поруч Британія не могла собі дозволити. Поряд з цим було б набагато дорожче демонтувати станцію, як це вимагає Антарктичний Договір, ніж передати її іншій країні. Україні ж було дуже вигідно з мінімальними витратами стати антарктичною державою і активно включиться в міжнародні проекти з дослідження Льодового континенту.

20 липня 1995 р. у Лондоні між Британською Антарктичною службою та Українським антарктичним Центром (УАЦ) був підписаний Меморандум про передачу станції Фарадей Україні. Відповідно до Меморандуму Україна зобов’язалася продовжувати наукові спостереження, що виконувалися англійцями на станції, щонайменше протягом 10 років і проводити регулярні морські експедиції. При цьому англійці залишали функціонуючу станцію і необхідну апаратуру. 20 листопада 1995 р. відбулась урочиста церемонія передачі станції України, а 28 листопада 1995 р. перша партія українських зимівників висадилася на станції Фарадей. 31 січня 1996 р. був підписаний акт передачі станції. З британської сторони його підписали Д. Хейг (останній начальник станції Фарадей), а з українського – Г.П. Міліневський (перший начальник станції Академік Вернадський). 6 лютого 1996 р. під звуки боцманських дудок британський прапор був урочисто спущено.

Церемонія передачі станції увічнена на цій світлині
1 фунт стерлінгів, за який символічно було передано станцію “Фарадей” Україні з датою передачі зберігається в барі станції “Академік Вернадський”

Україна стала антарктичною державою. У 1998 р. Указом Президента України троє перших зимівників, учасників 1-ї Української Антарктичної експедиції за особисту мужність і високий професіоналізм були нагороджені орденом “За заслуги” III ступеня. Почалася нова сторінка в історії старої станції.

До Антарктиди я вирушив у складі вже 18-української Антарктичної експедиції. Не одна команда наших зимівників на той час попрацювала тут. Втім, станція Академік Вернадський мало змінилася з британських часів. І наразі вона представляє собою 10 будівель, зокрема двоповерховий житловий будинок з кают-компанією (баром), бібліотекою, їдальнею, робочими офісами; два магнітних павільйони; ДНЧ – лабораторія (для вивчення верхніх шарів атмосфери); аварійна база, склади, дизельна та ін.

Головне приміщення станції (2016)

Вже Україною в 2007 р. на станції змонтовано новий резервуар типу РВС-200 для пального, влаштовано вантажний кран на причалі. Обладнання, приміщення та усе господарство станції підтримується зимівниками в зразковому стані.

Новий резервуар для пального з сучасною візитівкою станції Академік Вернадський

Українські дослідники продовжують весь комплекс розпочатих британцями спостережень, до яких додано багато нового. Ведуться дослідження іоносфери, магнітного поля. На станції започатковано моніторингові дослідження впливу змін клімату на морські та наземні екосистеми регіону. Дослідження українських вчених можна знайти в передових фахових журналах.

Єдине, що засмучує це те, що нажаль на станції досі немає музею Антарктики, хоча на самій станції зберігається багато цікавих артефактів пов’язаних з історією її функціонування. Зважаючи на це ми не маємо змоги сформувати у численних туристів та науковців, які щорічно відвідують станцію, доброго уявлення про діяльність України в регіоні, хоча б побіжно ознайомити їх з основними результатами нашої роботи та дати можливість відчути їм дух української культури. Обстановка на станції сприяє їх знайомству майже виключно з британським минулим. Ой як не завадив би музей Антарктики і в самій Україні.

Важливим питанням є і увічнення українського антарктичного минулого в топоніміці району Аргентинських островів. Зокрема пропонується увічнити в назві купола острова Галіндез – купол Говорухи – українського гляціолога Леоніда Сергійовича Говоруху (1932-2009), який брав участь у 20-ти радянських полярних експедиціях та двічі зимував в Антарктиці (зокрема в складі Першої УАЕ). Вчений облаштував на станції «Академік Вернадський» гляціологічний стаціонар. Запропоновано увічнити в Антарктиці і імена батька та сина Янцелевичів – Анатолія Савелійовича та Олександра Анатолійовича. Перший в ранзі капітана пароплава «Кооперація» ходив в Антарктику, а його син як метеоролог та озонометрист брав участь в двох зимівлях на УАС «Академік Вернадський».

Станція Академік Вернадський, 2013/14

Сьогодні своєю гостинністю, відповідальністю та професійністю українські зимівники заслужили собі добру славу в регіоні, тож рідко який туристичний чи дослідницький корабель оминає наше найвіддаленіше антарктичне «посольство».

Висловлюю подяку Національному антарктичному науковому центру МОН України, Національній науковій фундації США, І. Козерецькій, В. Папіташвілі, В. Кунаху, колективу 18-ї та 20-ї українських антарктичних експедицій, і особисто А.Руденку, Д. Пилипенку, П. Гуменюку, М. Весельскому, Ю. Посипайку та ін.

Використані джерела:

 

Іван Парнікоза,

старший науковий співробітник історико-архітектурної пам’ятки-музею «Київська фортеця», завідувач біологічного відділу НАНЦ,  к.б.н. 

Related posts

Leave a Comment