Фото: Ukrainian People
Василь Придатко-Долін
Як саме вихідці з України потрапляли у Північну Америку, зокрема, в Alaxsxaq (алеут.) — майбутню Аляску, в XVIII-XIX сторіччях? Ким вони були, і як долучались до пізнавання та вивчення Аляски та до проникнення у маловідомий для европейців простір? Радянські слова покорєніе, обживаніє, освоєніе автор умисно не використовує у розвідці. І взагалі: навіщо подкорять (рос.) когось вільного, незалежного, та ще й на безкрайній Півночі? Як можна щось осваивать (рос.) на чужій землі? І взагалі, що там було обживать (рос.) на здавна обжитому, адже на (майбутній) Алясці задовго до відкриття її невеликої частини (з боку російської імперії у XVIII ст.), мешкали… із три десятки різних народів. У даній розвідці автор дослідив історію появи на мапах Аляски лише шістнадцяти топонімів, читаймо імен, пов’язаних з українцями та Україною, настільки складною виявилася тема. І головне: розвідка писалася під вибухи дронів та балістичних ракет, якими гатив по Києву, та і по всій Україні, один божевільний «знавець печенігів». Тому, рукопис, ймовірно, вийшов не таким досконалим, як потребує поважна й маловивчена тема. Втім, рукопис відбувся. (Завдяки ЗСУ!)
Вступне слово
Раніше, за часів СРСР, а також потім (якби не трапилася путінська війна московії проти України, яка примусила багатьох, у т.ч. істориків Півночі, прокинутися), будь-хто написав би вступний абзац (до такої статті як ця), скоріше за все, у радянському стилі. Стилі, до якого всі давно звикли — за багато років перебування у стані маніпулятивного, радянського сну. Приблизно от так, мов Аляску було відкрито у 1732 році членами команди боту Св. Гавриїл, під керівництвом геодезиста М. Гвоздєва та підштурмана І. Федорова. Крапка.
Рисунок 1. Фрагмент твору Георга де Гасенка “Світова мапа з розміщенням Українців по Світу” [1920][1].
Тобто, середньостатистичний автор процитував би вам фрагмент розповсюдженої версії, узятої із російськомовної літератури. До того ж мабуть, для більшого переконання, ще й використовуючи такі літери як «і», «ѣ» та «ъ», і можливо «ё», але «забуваючи» уточнити, що «відкриття» от те, мандрівники здійснили не взагалі, а саме з боку Російської імперії. (Ну не з боку ж Америки?) Знехтував би такий автор й точністю, повторивши так званий «25-й кадр» із радянського умовного кіна, мов у 1732-му році імперцями було відкрито як би усю Аляску (читаймо Америку), і що місія Гвоздєва-та-Федорова була як би суто географічною, мирною — така собі прогулянка морем на сусідні морські береги, задля попити кави.
Між іншим, іноземці-вікіпедійники до цього часу піддаються магії й впливу схожих спрощень, і теж за інерцією, не кваплячись, перекладають відповідні маніпулятивні формули англійською, французькою та іншими мовами. Не вірите? Зверніть увагу на англомовний вікіпедійний нарис з історії Аляски, де після розділу Prehistory of Alaska відразу починається наступний, хитренький, названий як Early Russian settlement. Тобто спочатку була передісторія, а потім хоп, вже історія — ранішнє російське поселення. Оттакої! Ну це приблизно як взятіє Кієва за трі дня. Таким от чином, відповідний «25-й кадр» вкарбовується в суспільну пам’ять, продовжує жити власним життям. Та не піддаваймося.
Сьогодні, коли у багатьох українців широко відкрились очі на гнилу сутність імперії, а новий досвід підштовхує перевіряти й перевіряти усе написане їхніми істориками, мій вступний абзац (до заявленої статті), звучатиме зовсім по іншому, із суттєвими уточненнями, а саме:
окремі береги Большой-Земли[2], майбутньої Аляски, з боку тодішньої держави Российское государство, а по факту імперії, для потреб флоту імперії, а головне «для ясакъ брать»*, були описані у 20-х числах серпня (с.с.) 1732 року експедицією, яка здійснювалася на боті Св. Гавріилъ[3], під керівництвом геодезиста «М. Гвоздевъ»*, «обще со штурманомъ [К. Мошковъ] и подштурманомъ [И. Ѳедоровъ]»*, «по ордеру капитана Павлуцкаго»*, підпорядкованого «неграмотный якутскій казачій голова Аѳанасій Шестаковъ»*.
При цьому (увага!): шукачі потенційних ясакодавців, взагалі-то дізналися про існування відповідних американських берегів… від тубільців (які вже мешкали на берегах імперії). Усе як по Бертольду Брехту[4]. Пізніше, хто не знає, із логістичних та організаційних причин, вояж на боті Св. Гавріилъ став складовою Первой Камчатской экспедиции, очолюваної Вітусом Берингом[5].
Однак багато важливих деталей залишається за кадром. Наприклад, слово «обще» слід тлумачити наступним чином: навігаційні процедури Гвоздєв здійснював у присутності підштурмана «И. Ѳедоровъ»* та «мореходъ Мошковъ»*. Одночасно, Федоров допомагав Гвоздєву вести «журналъ»*. При цьому, И. Ѳедоровъ був «крайне больной съ огромною язвою на ногѣ <…> не могшій подниматься съ постели»*, і на думку[Ефимов 1950][6] — хворів на цингу, а тому «оказался главой дальнейшей экспедиции против воли». Отже, був знесилений. Щодо Мошкова, то про нього вікіпедійні історики взагалі забувають. Окремого вікі-нарису про моряка у всемережжі немає. Втім довідку про деяких мандрівників та їхній корабель можна знайти: див., приміром Гвоздев, Федоров, Св. Гавриил. (Взагалі в експедиції брали участь із чотири десятки людей.)
Не завадить описати й справжні цілі обох далекосхідних експедицій: «для проведывания»•, для «мочно установить торги с тамошними обретающими землями к прибыли Российской империи»•, «для усмиренія Чукчей» (це щодо відрядження капитана Павлуцкаго), «призывать людей въ подданство»*, «для призыву в подданство под ея[7] императорского величества самодержавную руку к ясашному платежу»[8], «призывали <…> под высокодержавную е. им. в. руку и вясашной платеж»▫, «и не имеются-ль на оных [берегах] руды золотой и серебряной и другой какой»▫, і таке інше. Ставилася також мета дізнатися, чи раптом не допомагають «оные живущие на островах и на Большой Земле»▫ люди «чюкчам»▫ «в побитии подданых е.и.в. ясашных коряков и русских людей»▫. Яка зворушлива турботливість.
От як усе було насправді, у реальному житті: 1) «ботъ» «Левъ» «постройки Шестакова, сожженъ 1729 г. Каряками»*; 2) «Но возмущеніе Камчадаловъ и взятіе ими, 20 іюля [1731], Нижнекамчатского острога, заставило его [Генса — из партии Шестакова] послать людей <…> и приведенія возутившихся инородцевъ къ повиновенію»*.
І на завершення, іще раз повторимо: береги Большой-Земли морякам допомогли розшукати тубільці. Експедиційники неодноразово чули від «дикихъ»*, «ясачныхъ Чукчей»*, про життя на «Большой-Землѣ»*. От наприклад: «Сообщеніе совершается лѣтомъ на байдарахъ, а зимою на оленяхъ. На Большой-Землѣ есть всякого рода лѣсъ и звѣри.»*.
Рисунок 2. Витяг із твору [Полонский 1850] про мандрівку геодезиста М. Гвоздєва. Окремі речення виокремлено мною.
І можете не сумніватися, читачу, імперці щиро «віддячили» тубільцям — це і нападами на їхні стійбища, і ясаком — Рис. 2. Зрештою, «вдячно» захопили далекі землі та ще й анекдотів про тубільців навигадували купу, і розповідали потім про них, як про якихось недолугих. Тобто, не будемо наївними.
Щодо українців, то у XVIII-XIX сторіччях українці, звичайно, не мали (і не могли мати) перелічених вище амбіцій — про покорєніє-обживаніє-освоєніє чогось аж у Північній Америці. Однак, на відповідних гучних амбіціях зростала й міцнішала, заточувалася на підкорення і загарбання, управлінська громада держави із такою історією як (рос.) Московия → Российское государство→Российская Империя і т.д. При цьому, українці були присутніми у державницькому списку народів, зручних для покорєнія-обживанія-освоєнія, і, звісно, потерпали від усього чужинного у себе на Батьківщині. Тепер з’явилася нагода по іншому зазирнути у відповідне вікно історії, використати сучасне збільшувальне скло знань, звернути увагу саме на перших вихідців з України, які діставалися далекої Аляски.
I
Від чого ж нам відштовхнутися? Та хоча б від чудового картографічного твору Георга де Гасенка “Світова мапа з розміщенням Українців по Світу”, яка вийшла із друку у Відні в 1920 році (рис. 1). На жаль, Аляска представлена у ній лише невеликим клаптиком. Однак, уся мапа підказує, якими були «маршрути», прокладені українцями та вихідцями з України у напрямку Північної Америки.
Справжньою ж запомогою у нашій незапланованій подорожі у минуле, послугує рідкісне діаспорівське видання твору А. Власенко-Бойцун [1977][9],[10] — знавчині літератури, дослідниці українського першопрохідництва на Алясці, уродженки Королівства Галичини та Володимирії[11] (нині Бродівський район, Львівська область, Україна), потім громадянки США.
У своєму творі вона створила спеціяльний розділ «Козаки на Алясці». До того ж через десять років, часопис «Альманах Українського Народного Союзу» Січеславської Просвіти опублікував схожий нарис [див. Власенко-Бойцун 1986][12]. Поряд із тими, діаспорівськими текстами, раджу покласти на свій стіл, для читання, М. Аркаса [1912][13], на якого п. Анна теж неодноразово посилалася. Додатково — трикнижжя з історії запорізьких козаків Д. Яворницького [1892, 1895, 1897], пізніше перевидане[14]. Додаймо до стосу також об’ємне дослідження Оксани та Тараса Хомчуків [2016][15] — про Аляску… після Росії, а також твір Ю. Лисянського [1812][16] — про кругосвітню подорож та неймовірну мандрівку, у тому числі до берегів Аляски.
Усе інше, необхідне для нової розвідки, добулося майже саме собою. Зокрема, — віднайшлися маловідомі, а подекуди й неочікувані для багатьох моїх колег стародруки.
Почну із деяких значущих цитат, знайдених у тих, майже забутих стародруках. По-перше, покажу деякі дорогоцінні витяги, ретельно очистивши їх від жахливої кіптяви осучаснень (притаманних російськомовним перевиданням), а також відреставрую тексти, відновивши літери старого письма, втрачені імперцями. Відреставрований текст виокремлено коричневим, а прикметні утвердження надруковано жирним:
Упевнений: більшість читачів, і навіть колишніх військових моряків, про таке одкровення царя Петра I не чули. Однак, це є нічим іншим як передмовою до найпершого морського уставу[17],[18] Російської імперії, виданого у 1710 році, до написання якого (начебто) долучився цар Петро I, а точніше (і головне), — Феофан Прокопович, киянин, радник царя і, на превеликий жаль, прихильник імперії.
Малопомітні (при першому ознайомленні із зазначеним текстом) маніпулятивні імперські вигадки мають продовження у часі: їх повторюють на московії й до сьогодні. Деякі шедевральні формули, такі, наприклад, як «князь Россїйскїи» (та ще й у IX-X столітті[19] — це, панове, про що?). І взагалі, звідкіля в IX-X столітті взялася «россия»(?), та ще й через два «с», або «струги казацкїе» (казацкіє?, через літеру «а», та ще й у підпорядкуванні київського князя Ігоря? — це як?). Навіть коментувати не хочеться.
Власне, мова про інше: про те, звідки майбутня імперія, яка потім відкривала для себе, у тому числі Аляску, отримала поштовх для будівництва флоту. (Без флоту не було б нічого: ані близьких, ані далеких, навколосвітніх морських подорожей, у тому числі із метою перевершити самого Дж. Кука та дістатися Південного полюса.)
Отже занотуємо: поштовх до розвитку морських знань та розбудови флоту імперія отримала й від Руси-України. Не від Золотої Орди ж? (Про Орду цар Петро, у відповідному абзаці, нічого не згадував. Пам’ятаєте?) Нехай північні сусіди й далі живуть із цим зізнанням, адже самі й написали — про стругі-чаю-казацкіє. Написали самі, рукою свого ж царя. (Зрозуміло, що то були морські чайки, створені майстрами Руси. Чуєте, владимвладімірчь?)
Та рухаймося далі. Згодиться тепер й інша цитата — із передмови історика С. Бахрушина — до потужної книжки «История Сибири» (1705–1783), написаної німцем Г. Міллером, який очолював, у тому числі, академічний загін Другої камчатської експедиції — тої самої яка, як воліють писати «на тій стороні», відкрила Аляску (з боку Російської імперії):
«Не надо забывать, что северная Азия еще оставалась в начале XVIII в. «погруженной для географов в глубокий мрак». «Вся страна слыла под именем Татарии, пишет Гмелин[20], современник и товарищ Миллера по научной работе, все народы, в ней обитавшие, почитались за татар; не знали даже, как далеко (на восток) тянется суша и продолжается ли она до Америки или отделяется от нее морем» [Бахрушин 1937: 5][21].
І на завершення, дивимося (у моєму перекладі з англійської та деякими виокремленнями) — витяг із твору американського історика Губерта Бенкрофта [Bankroft 1886][22], твори якого згадувала у своїх публікаціях також п. Анна:
«Це дивовижне [Сибірське] зрушення можна було би назвати століттям полювання на соболя [у просторі розміром з] півсвіту. Це було одразу і відкриття, і підкорення, яке мав нести Козак та Росіянин на величезному континенті та уздовж Тихоокеанського звуження, аж до вогнедишних островів і блискучих гір та величних лісів Аляски. Береги Чорного та Каспійського морів були відправною точкою. Потім східною межею Росії були Уральські гори.» [Bankroft 1886: 15].
От тепер, маючи перед собою загальне історичне напуття (зокрема, від Петра I, Феофана Прокоповича, Герхарда Міллера, Йогана Гмеліна та Губерта Бенкрофта), спробуємо звершити проникнення крізь простір-і-час, додавши інші важливі деталі по те, хто, як і коли наважувався мігрувати аж до Сибіру та Далекого Сходу, із тодішньої Країни Козаків (України). І взагалі, як усе це, ймовірно, відбувалося?
Незрівнянний український історик Д. Яворницький роз’яснює, що, наприклад, козаки отримували із Сибіру (від царя), у якости платні, хутро, і що бували там на службі, а також, на превеликий жаль, у засланні, як от Іван Сірко, Дем’ян Многогрішний, Павло Грибович, Михайло Скиба та інші. А це заслання, нагадаю, відбувалося, зокрема, у сибірських містах Тобольськ, Томськ. Історик Д. Яворницький посилається й на оттаке, тепер зовсім забуте: «Ригельман А. И. Летописное повествование о Малой России и его народе и козаках вообще отколь, из какого народа оные происхождение свое имеют, и по каким случаям они ныне при своих местах обитают, как то: черкасские или малороссийские и запорожские, а от них уже донские, а от сих янцкие, что ныне уральские, гребенские, сибирские, волгекие, терские, некрасовские и проч. козаки, как равно и слободские полки <…> 1847».
Чуєте, читачу: «а от них уже». І пригадайте цитату із Бенкрофта: «Береги Чорного та Каспійського морів були відправною точкою». Ба більше: кошовий отаман Михайло Скиба подарував світові сина, Федора, відомого сибірського мандрівника (див. Яворницький 1992 [1895], 2: 151]. Між іншим, «ввічливі» історики імперії («добрі люди») перейменували їх обох, і отця, і сина, — на Михалко Скибин, Фёдор Скибин (рос.).
От так і зникали українці зі сторінок стародруків про Сибір: був Скиба, став Скибин!
Історик М. Аркас [1908: 411] писав, що у пошуках кращої долі козаки переселялися й «до Оренбурської губернії, у Сібір, Барнаульську землю (царські землі у Томській губернії), на Амур та в Уссурійський край». Інших деталей М. Аркас, на жаль, не додає.
Взагалі, уся російськомовна історіографія Сибіру (на прикладі «ВікіпедіЯ», спогадів митрополита Нестора (див. нижче), книжки Міллера про Сибір і т.і.), підкреслюю — російськомовна, перенасичена кАзаками, а не кОзаками. Однак, наприклад, незаангажований американець Г. Бенкрафт вкладав у слово Cossaks саме той, тверезий, зміст, який мав розповсюдження у Новому Світі у 1886-х, див. вище.
До сьогодні, для західних людей, зміст слова Cossacks не змінився і знайшов собі місце, зокрема, в англомовній вікіпедії, де читаємо наступне (у моєму перекладі, посилання на літературу пропущені): «Козаки — це група переважно східнослов’янських православних християн, які стали відомими як члени демократичних, самоврядних, напіввійськових громад, що виникли у степах Східної Європи (зокрема, на Дніпрі, Дикому Полі). Вони населяли малонаселені території та острови в басейнах нижнього Дніпра, Дону, Тереку та Уралу, відігравали важливу роль в історико-культурному розвитку як України, так і Росії».
При цьому, колективний вікіпедійний автор ілюструє цей важливий англомовний нарис… мініатюрою з картини чугуївця Іллі Рєпіна (Ріпина) «Козаки пишуть…». Ну а щодо російськомовного вікінарису (про казаков), то він, як це не дивно, починається із правильного роз’яснення: «Каза́ки́ (др.-рус. Козáкъ…», і так далі. Між іншим, відповідну цитату вікіпедійні автори узяли із етимологічного словника німця Макса Фасмера, а отте «др.-рус.» означає древнєрусский. Насправді ж — древнеруський (рос.). Отже маніпуляції зустрічаємо на кожному кроці, навіть у дрібницях.
Підсумуємо: Сибір обживали як казаки, так і козаки. Це уточнення, мабуть, є додатковою логічною ланкою, якої не вистачало у фразі М. Аркаса про те, як козаки могли з’являтися на Амурі та в Уссурійському краї. Ну а щодо Північної Америки, і відповідно, Аляски, то про них нам розкажуть топоніми.
II
Дослідниця А. Власенко-Бойцун [1977: 8,13][23] переліковує наступні місцеві назви, що віднайшла на мапі Аляски, і які вона пов’язувала із Україною: Гайдукова гора (Гора Гайдукович – на честь Івана Гайдуковича), Голорода потiк, Гусля, Кодяк, Козакiв причал (Ріг Козакова – на честь М. Козаковського); Лисянського пiвострiв, Лисянського затока, Лисянського бухта, Лисянського ріг (поінт), Лисянського рiка, Лисянського протока – усе на честь Ю. Лисянського; Лиськова причілок (на честь Аркадія Лиська), Нижня, Гора Полетики (на честь Петра Полетики), острiв Полтава (названий Е. Васілевим).
Вважаю за доцільне додати до цього списку ще й імена Гончаренка Агапія та Яновського Семена. Також, у суто довідкових цілях, заради роз’яснення — декілька імен, які журналісти згадують під час дискусій про Аляску, але які, на мій погляд, не мають відношення до України — це Козыревский Иван (Ігнатій) та Креницын (Криницын) Пётр.
Двоїстий зміст має також біографія Антоновського Михайла. Декілька суто пізнавальних речень у цьому переліку я присвятив й Олексію Чирікову, росіянину, але який за моїм припущенням[24], міг здобути першу свою освіту десь в старій Україні.
В результаті, маємо відсвіжений перелік топонімів, доповнений новими коментарями й посиланнями на літературу, в абетковому порядку.
Антоновський. Михайло Іванович Антоновський (укр.)[25],[26]. Використовуючи спогади самого Антоновського, маємо: «…його дворянський рід (по батькові) брав початок від французьких графів де-Ланжеронів, один із нащадків яких (Жофруа Арнольдт → Антонович → Антоновський) у XVII столітті перейшов на службу до короля Польщі, Казимира V, а потім до Гетьмана України Богдана Хмельницького. По лінії матері – із «древняго рьцарскаго” роду Рубанових, відомих в т.з. Малоросії (Україні)». Довідково: відповідне доповнення, у перекладі із російської, автор нещодавно додав у вікіпедію. Народився М. Антоновський 30 вересня 1759 року в містечку Борзна Ніжинського полку (сучасна Україна). У фундаментальному дослідженні родини О&Т. Хомчуків [2016], де йдеться про Аляску, згадки про Антоновського немає. Так само, немає відповідної згадки й у нарисах А. Власенко-Бойцун [1986]. Отже, відкриття цього імені (у зв’язку з історією топонімів Аляски), є заслугою історика[27] Д. Кулиняка [2014][28], який пише: «1783 року [Антоновський] склав секретну інструкцію для таємної експедиції, спорядженої для «дальнейших открытий и взятий в вечное владение российскому престолу в Северной Америке земель». У ній, між іншим, він пропонував там створити щось на кшталт Січі, переселивши на Аляску та прилеглі острови колишніх запорожців та й взагалі українських козаків. За цю працю він одержав «височайшее благоволение» — звання майора й посаду секретаря Адміралтейської колегії.». Таким чином, М. Антоновський, на мою думку, виглядав у цій історії, м’яко кажучи, не патріотом України, а навпаки, фантазером, який потрапив під вплив імперських амбіцій, та залежав від наступного, уже третього у списку, суверена свого дворянського роду. (Сторіччя назад Богдан Хмельницький дуже здивувався б, дізнавшись, що нащадок когось із «старшин» хоче запропонувати запорожцям переселитися на Аляску, та мабуть, післав би його куди подалі.) Останні роки життя М. І. Антоновський провів у надзвичайній бідності.
Гайдукович. Гора Гайдуковича – згідно з А. Власенко-Бойцун [1977: 14 — за D. Orth 1967: 400[29]]: «в честь Iвана Гайдуковича (1878–1965], українськоrо мисливця, який був довrолiтнiм спiвробiтником аляської ловецької комiсiї». Пані Анна згадує «Гайдуковича» також у переліку козаків, які були у складі експедиції «німця І. Ф. Кризенштерна» [с. 11]. Зазначу, що прізвище «Гайдукович» не є рідкісним на Алясці. Приміром, у російськомовному вікінарисі про місцевість Біг-Дельта (Биг-Дэльта) є згадка про Джона Гауйдуковича, який у 1906-х мав там мисливський будиночок і торгував з атабасками.
Гончаренко. Агапій Гончаренко (Андрій-Агапій Гумницький-Гончаренко, Ага́пій Гончаре́нко (англ. Agapius Honcharenko, справжнє ім’я: Андрій Онуфрійович Гумницький: *31 серпня 1832 с. Крива[30] Таращанського повіту Київської губернії — †5 травня 1916 Каліфорнія США). Приїхав у ЗСА у 1865, як пише А. Власенко-Бойцун, із посиланням на американські джерела[31]. Мешкаючи в Сан-Франциско, видавав «Вісник Аляски» («Alaska Herald»), орієнтований на російських мешканців Аляски, з 1868 по 1872 рік, у якому були додатки як російською, так і українською мовами. Російськомовне «Свобода» була першою російськомовною газетою в США.
Голород (?). Голорода потік — за А. Власенко-Бойцун [1977: 13]. Інших деталей ми не маємо.
Гусля — за А. Власенко-Бойцун [1977: 13]: «село <…> майже в центрі Аляски, над лівим берегом рiки Коюкук (Koyukuk) – назва українського походження, перенесена, правдоподiбно, першими українськими мандрiвниками на пiвостровi». Дослідниця також додає посилання на D. Orth [1967: 439]. Завдяки цьому уточненню, у словнику Орта знаходимо більше деталей: таку ж назву «Гусля», надану індіанцями коюконами, має річка або потічок, що впадає у Коюкук, і що було зафіксовано американським лейтенантом Аленом 16 серпня 1885 року — Husliakakat River, тобто як гирло річки Гусля. Довідково: у 1838 році на територіях коюконів було створено торговий пост Російської імперії[32]. Див. також Ріг Козакова (Козакова ріг).
Кодяк (Код’як). Згідно з А. Власенко-Бойцун [1977: 11, 13] маємо наступні деталі: «американський дослідник Аляски, Орт, уважає, що назва острова є алеутського походження, але можливо теж, що це переміщена назва фортеці Кодяк, збудованої в 1635 роцi на Днiпрi, щоб iзолювати 3апорiжжя вiд України та перешкодити втечам селян на Сiч».
Козаков (Козаковський?). Козакова ріг– по А. Власенко-Бойцун [1977: 13], яка послалась на D. Orth [1967: 505]: «на честь М. Козаковського[33], який був старшиною в експедиції Михайла Мурашева». Пані Анна вважала, що прізвище «Козаковський» завше було популярним в Україні, і припускала, що така назва могла бути деривативом від слова «козак». Можливо. Взагалі, D. Orth [1967: 505] додав, що Kazakof Cape — прийшло із російської мови й значитиме Cape Cossak. Тобто, Ріг (Мис) Козак. У історика D. Orth(а) щось схоже є на 544 сторінці, де сказано, що назва протоки Kozakakat, на мові індіанців коюконів, інтерпретується як «mouth of the Koza», тобто гирло Коза, і що назва ця отримана (зафіксована?) USGS у 1955 у Гуслях (Huslia) – D. Orth [1967: 544]. Довідково: у 1838 році на територіях проживання коюконів було створено торговий пост Російської імперії[34]. Так чи інакше, козаки-і-казаки залишили свій слід у топонімах.
*Криницин (Креницин). Мова — не про якогось начебто «Петра Криницина» (укр.), а про Петра Креницына (рос.), морського офіцера флоту Російської імперії. Занотуємо: Пётр Кузьмич Креницын (рос.)[35]; Петро Криницин (укр.)[36]; Piotr Kuźmicz Krienicyn[37], Krenytzin, Krenitsyn[38] (англ.). Роки життя: 1728 — 4 червня 1770[39]. У фундаментальному дослідженні родини О&Т. Хомчуків [2016] немає згадки про Криницина чи Креницина, як про людину, яка мала українське походження. Так само, немає відповідної згадки й у нарисах А. Власенко-Бойцун [1986]. Отже, «українська» історія «Криницина», прізвище якого, дійсно, нагадує українське, і начебто може бути похідним від криниця, і не більше, бере початок із текстів, написаних істориком Д. Кулиняком [2014]. Взагалі, Д. Кулиняк називав українцем також Козиревського (див. вище), але що було якоюсь аберацією.
Так чи інакше, у 1768 році капітан 2-го рангу П. К. Креницын (рос.) на галіоті «Св. Екатерина» та капітан-лейтенант М. Д. Левашов (на гукорі «Св. Павел») дослідили узбережжя Алеутських островів та наближені до них береги Аляски [Ляпунова 1971][40]. Прикметно, що довгий час на московії експедицію Креницына-Левашова вважали невдалою, попри очевидні її досягнення, а матеріяли експедиції залишались мало вивченими до 1970-х років.
(Козиревський). Иван Козыревский, Иван Петрович Козыревский[41] (Игнатій[42] Козыревский), «Козыревской Иван»[43] – рос.; Іван Козиревський (укр.)[44]; Kozerevsky, Kozherevsky[45] (англ.): 1680, Якутск – 2 (13) декабря 1734.
Отже, мова має йти не про козака «Іван Козиревський» (укр.), а про казака «Иван Козыревский» (рос.). По-перше, про того казака розповідають різноманітні російськомовні ресурси, у т.ч. С. Крашенинников [(1775) 1949], Метрополит Нестор (Анисимов) [1912[46], 1995[47]][48], [Вахрин 1993][49], [ВикипедиЯ 2021[50]], учасники «Крашенинниковских чтений», та ін. По-друге, деякі важливі україномовні джерела (що важливо) — навспак, навіть не згадують про нього. Два перших джерела, із названих, є найпереконливішими. Зокрема, Митрополит Нестор (1885-1962) бував як в Україні, так і на Камчатці, та ще й написав про це спогади (перші із яких видав у Києві у 1912 році), отже мав можливість порівнювати історії козаків та казаків. До того ж він був 6-м митрополитом Кіровоградським і Миколаївським. Якщо у 1912 Нестор тільки згадує про те, що монастир у долині р. Камчатка у XVIII ст. був заснований «архимандритомъ Мартиніаномъ и монахомъ Игнатіемъ Козыревскимъ», і часто припоминає казаків (а не козаків), то у пізніших публікаціях, які увійшли у «Хронос», розповідає більше: і про зростання Козыревскаго у Сибіру, у середовищі збирачів ясаку, і про співучасть його у вбивстві[51] камчатського першопроходьця, мандрівника Атласова, і про спокутування відповідного злочину через виконання наказу Петра I — розвідати маловивчені землі[52], сусідні із Камчаткою, тобто Курили, і про наступне чернецтво.
Родина О&Т. Хомчуків [2016: 30] нагадала й про такий, по сучасному, фейк: мов Козыревский був на кораблі експедиції Беринга, і начебто відслужив одну із гучних літургій у день пам’яті пророка Іллі. Отже, то була перша служба Божа майже на Алясці. Як мені вдалося з’ясувати, Монахъ Ігнатій Козыревской, був у списку команди Беринга [див. Берхъ 1823: 4][53]. Однак, у тому ж звіті експедиції є перелік людей (і їхніх посад), які вийшли в море 9 липня 1728. Але зазначеного монаха там немає [див. Берхъ 1823: 29]. Між іншим, у зазначеному списку було 2 козака, через «о», на що раніше ніхто із наших істориків не звертав увагу.
Про морські чи наземні карти, якось пов’язані з іменем Козыревскаго, митрополит Нестор нічого не писав. Так чи інакше, якщо такі карти існували, то про Аляску у них не йшлося. Отже, капітан Вітус Беринг навряд чи міг скористатися картами Козыревскаго, ну хіба що знав, із відповідних його звітів, про найближчі селища та порти, розташовані на узбережжі Камчатки та Курил. У російськомовному всемережжі можна знайти й утвердження, мов дід Козыревскаго[54] був з-поміж поляків, полонених колись московитами, і мов походив він із білоруської шляхти Могилевського воєводства, і що (начебто) К. створив карту Камчатки[55]. Але ця згадка є поточною, і як часто буває, без посилання на літературу. Мені пощастило віднайти інше, краще посилання. У передмові та в нотатках до твору С. Крашенинникова [1775] перевиданого у 1949 році, знаходимо, приміром, таке: «На чертеже Камчатки, составленном Иваном Козыревским», «на чертеже Камчатки, составленном Козыревским, имеется река Федотовщина», «член-кореспондент… А. В. Ефимов сообщил… карта Козыревского 1712 г.» [Крашенинников 1949]. Взагалі, іще у 1697 році Камчатку досліджував В. Атласов, той самий мореплавець, до убивства якого були причетні Козыревские. (Редактори крашенінніковського видання 1949 року зазначають: «Крашенинников смешивает Ивана (после пострижения — Игнатия) Козыревского, который якобы участвовал в убийстве Атласова, отстраивал Большерецкий острог, а також открывал Курильские острова и т. д., с его отцом — Петром Козыревским». Дослідник [Пронь 2016: 46][56] також нагадує, що «креслення тобольського картографа Семена Ремєзова як Сибіру, так і Камчатки датується 1698-м роком».
Однак, на Алясці є топоніми, англомовне написання яких, або є похідними, або нагадують прізвище Козыревский, а саме: Kozerevsky (village), Kozherevsky (locality, river) – див. D. Orth [1967]. При цьому, нотатка щодо locality має роз’яснення та посилання у [Hrldlička 1943: 221], мов це є місцевістю, що на Юконі, і що була названа честь росіянина. Втім, через те що Козыревский на Юконі ніколи не бував, то це є пізнішим творенням (можливо, часів мандрівника Л. Загоскіна).
Отже (щодо «Козыревского») — не козак, а казак, не українець, а московит (білорус?, поляк?), і не Аляска (та чи Алеутські острови), а Камчатка та Курили[57].
Лисянський (Лисянського) — півострів, затока, бухта, ріг, протока та ріка Лисянського — на честь нашого краянина, ніжинця Юрія Лисянського. (Вважають, що в Ніжині майже кожний п’ятий — козацького роду.)
Лиська (Лиськова) — причілок, названий так ще капітаном Лютке в 1836 році прізвищем Аркадія Лиська, який був товаришем Лютке в його експедиції 1826–1829 рр. [за А. Власенко-Бойцун 1977: 13].
Морозко (Лука Морозко). А. Власенко-Бойцун [1977: 11; 1986: 24], включила Луку Морозко у свій, аляскинський козачий список, відштовхуючись від текстів американця Губерта Бенкрафта[58], але зробила це із такою важливою заувагою: «Хоч Бенкрафт уважає козакiв росiянами, але при прізвищах чи в примітках додає, що це були козаки» (Bancroft 1886: 16–17). Ба більше: виявляється, історик Г. Бенкрафт розділяв Козаків і Росіян, та (влучно!) написав, мов рух (у Сибір і далі) починався із берегів Чорного та Каспійського морів[59]. Звичайно, американець вкладав у слово Cossaks зміст, який був розповсюдженим у 1886-х роках Новому Світі. З усім тим, й до сьогодні зазначений історичний зміст не змінився і знайшов своє, належне місце у WikipediA — див. вище, у моєму перекладі українською. Прикметним є те, що російськомовна інформація, що сьогодні розповсюджують у всемережжі, і до якої як би підштовхує потужний Google Search Console, навкір, натякає, що мова має йти не про козака «Лука Морозко» (укр.), а про казака «Лука Морозко (Морозов)» (рос.). Так чи інакше, посилаючись на різні тексти, занотуємо, що колективне знання є сьогодні наступним: Морозко, Лука (рос.) – по Л. Берг [1935][60]; Морозко (Семенов) Лука, рос. – по История… 2021[61],[62]; Морозко («жители оного [острожка Кохча] убили казака Луку Морозку {В рукописи: Морозку Старицына (л. 13).– Ред.}» – С. Крашенинников [1775][63]; «Морозко Лука — (2-я пол. 17 в.) землепроходец, якутский казак»[64], «Луку Морозку (там же, с. 26) и «Морозовъ Лука» (там же, с. 421) — А. Никаноров [2012][65]; Morosko Luka [Bankroft 1886: 24].
Таким чином, маємо трохи дивний ряд прізвищ: Морозко, Морозовъ, Морозов, Старицын, Семенов, Morosko. Чим саме проявив себе Морозко? Згідно з А. Власенко-Бойцун (яка інтерпретує слова H. Bankroft), «першим, хто причалив до Алеутських островів, був козак Лука Морозко, «якого сюди загнали вітри» в 1669 році»[66],[67]. У звіті про експедицію є нотатка, що про Алеутські острови вперше почули в Іркутську в 1742 році [Бергъ 1843: 36].
Полетика (Полетики) — гора Імені Петра Полетики [за А. Власенко-Бойцун 1977: 14], амбасадора[68] Російської імперії у США, «який провадив переговори, зi сторони Росії, відносно кордонів Аляски»[69], тобто брав участь у завершенні діяльности Російсько-Американської компанії[70]; племінник Григорія Полетики (випускника НАУКМА, що у Києві, перекладача у Петербурзькій академії наук (1746–1748) та у Священному синоді (1748-1764][71]; ймовірного (?) автора гучного твору “Исторія Русовъ”, написаного разом із сином[72].
Полтава (Полтави) — острів [за А. Власенко-Бойцун 1977: 14]: «Острiв Полтава <…> при південному побережжю Аляски, біля входу до порту Врангеля. Острів названо так Е. Васiлевим у 1832 році, за містом Полтавою в Україні, поблизу якого відбулася битва між гетьманом lваном Мазепою у спілці з Карлом XII-им i царем Петром I-им у 1709 роцi».
Яновський. Яновського гора – за ВикипедіЯ: «одна з гір біля Китової затоки на острові Баранова (Сітка) на Алясці». «Яновський Семен Іванович народився 15 квітня 1788 року в Глухові в родині відставного армійського капітана з українських аристократів. 20 липня 1816 року поступив на службу в Російсько-американську компанію. В тому ж році на кораблях «Суворов» і «Кутузов» під командуванням З. І. Понафідіна вирушив в навколосвітню подорож, кінцевою метою якої була Аляска. Командуючи компанійським кораблем «Суворов», Яновський перейшов з Кронштадту навколо мису Горн до острова Баранова, що в архіпелазі Олександра — в колонію Новоархангельськ (зараз місто Сітка). 20 червня 1804 року поступив у Морський кадетський корпус. 7 січня 1818 року одружився з дочкою першого правителя Російської Америки — Олександра Баранова, Іриною, а 20 жовтня того ж року був призначений головним правителем Російської Америки».
*Чириков (Чириков Алексей, рос.). Див. мій нарис про О. Чирікова [Придатко-Долін 2019][73].
Додатково маємо можливість врахувати й наступне (згідно із дописами та припущеннями таких поважних авторів, як Е. Лелів-Матросов, А. Власенко-Бойцун, М. Аркас, Д. Яворницький, історик Каліфорнії — Санчез; Г. Бенкрафт та Д. Кулиняк): «українські козаки-втікачі та в’язні, що попали на Сибір після Полтавської битви й першого зруйнування Січі в 1709 році», «Відважні запорозькі козаки, після зруйнування Січі царицею Катериною II в 1775 році, значною кількістю переселилися в гирло Амуру», «повстання Беняка в Сибіру, і який зорганізував у 1770 році втечу козаків із Якутська на острови Тихого океану», «400 козаків-засланців у фортеці Росе», «Батурин, Чурин, Гайдукович», «село Гусля», «Аркадій Лисько», «українець Василів».
Примітки та література
[1] Георг де Гасенко. 1920. Світова мапа з розміщенням Українців по Світу. Христофа Райсера Сини, Відень. Internet Archive.
[2] Полонский, А. 1850. Походъ геодезиста Михаила Гвоздева въ Берингговъ проливъ, 1732 года. Морской сборникъ, издаваемый отъ Морскаго ученаго комитета. Санктпетербургъ, IV:11, Ноябрь, 389–402. Далі промарковане «*».
[3] Веселаго, Ф. 1872. Списокъ русскихъ военныхъ судовъ съ 1668 по 1869 годъ. Типографія морскаго министерства въ Главном адмиралтействѣ, САНКТПЕРЕРБУРГЪ. 1–754.
[4] У моєму перекладі з німецької: «За барабаном барани крокують незграбно, шкіру для барабана вони дають самі». (За: Eugen Berthold Friedrich Brecht. 1943. Kälbermarsch.)
[5] № 6. 1732. Мая 2 «Сенатский. Об отправлении капитан-командора Беринга на морских судах для проведывания новых земель, лежащих между Америкою и Камчаткою». Полное Собрание Законов Российской Империи с 1649 года, VIII, 1728-1732, № 6042, л. 774-775. (В.П.-Д.: посилання на цей документ далі промарковане символом «•»).
[6] Ефимов, А. 1950. Из истории великих русских географических открытий. Гос. изд. геогр. лит. Москва, 1–320. (Див. також Фёдоров, Иван (мореплаватель). ВикипедиЯ. 2022)).
[7] У згадуваних тут стародруках можна зустріти посилання на Петр I (1672–1725) та Екатерина II (1729– 1796) — як на «его» і «ея», відповідно.
[8] Премория… 1743. Ис канцелярии Охоцкого порта, высокоблагородному господину морскаго флота капитану Шпанберху. Архив Министерства военно-морского флота СССР, док. №7. (Далі промарковане ▫).
[9] Власенко-Бойцун, А. 1977. Українські назви у ЗСА та інші праці з назвознавства й iсторично-лiтературного дослідження. Упорядник lван Овечко. Видання Ювілейного комітету з нагоди 60-рiччя авторки, Бiсмари–Грилi, 1–147. Діаспора. Веб-сайт.
[10] ЗСА — З’єднані Стейти Америки.
[11] Королівство Галичини та Володимирії з Великим князівством Краківським і князівствами Освенцима і Затору. Див. ВікіпедіЯ.
[12] Власенко-Бойцун, А. 1986. Українські козаки на Алясці. Альманах Українського Народного Союзу. Видавництво «Свобода», Джезсі Сіті – Ню Йорк, річник 76: 24–27.
[13] Аркас, М. 1912. Історія України-Русі (репринт 2015). Бібліотека історичного клубу «Холодний Яр». Наш Формат, Київ. 1–46.
[14] Яворницький, Д. 1988, 1991, 1992. Історія запорізьких козаків. Том 1, 2, 3. (Пер. Іван Сварник). Див. Чтиво.
[15] Хомчук, О&Т. 2016. Аляска після Росії. КВІЦ: 1–896.
[16] Лисянський, Ю. 2019. Навколосвітня подорож на шлюпі «Нева» (1803—1806). Темпора, Київ. 1–290.
[17] Уставъ морской. О всемъ, что касается къ доброму управленiю въ бытности флота на моръ. Напечатлся повелънiем ЦАРСКАГО ВЕЛIЧЕСТВА въ санктъпiтербургской Тiпографiи лъта Господня 1720 Апръля въ 13 день. 1–301
[18] Нумерація сторінок надрукованої і оцифрованої книги не співпадають: у квадратних дужках показано номер сторінки оцифрованої книги.
[19] Роки життя князя Ігора — це близько 877–944.
[20] Gmelin, D. 1752. Reise durch Sibirien. 1 (Vorwort). (В.П.-Д.: див. «D. Johann Georg Gmelins der Chemie und Kräuterwissenschaft auf der hohen Schule zu Tübingen öffentlichen Lehrers Reise durch Sibirien von dem Jahr 1733. bis 1743). Göttingen : Vandenhoeck, 1751 – 1752».
[21] Бахрушин, С. 1937. Г. Ф. Миллер как историк Сибири. В кн.: Г.Ф. Миллер История Сибири. Изд. АНСССР, М.-Л., 3–55.
[22] Bancroft, H. 1886. The Works, History of Alaska. A.L. Bancroft & Со., San Francisco, 1–814.
[23] У цьому переліку є одруки: «Лисянського присмик» (8), замість «Лиськова причілок» (13), «Кадяк» замість «Кодяк», «Голорода потік» (8) названо, але не включено в опис, «Лисянського залив» (8) замість «Лисянського затока» (13).
[24] Придатко-Долін В. 2019. Київська старовина: Ілля Чиріков — п’ятий воєвода кам’янозатонський (1706-1711). Видання друге, виправлене і доповнене. Київ: ArcticInUa, 2017; Експедиція XXI, 1–16.
[27] Данило Кулиняк — письменник, директор Всеукраїнського благодійного фонду імені Петра Калнишевського, заслужений журналіст України.
[28] Кулиняк, Д. 2014. Українець на краю Землі: «Аляскоман» Андрій Гончаренко — козак у рясі. Україна Incognita, 194: 1–6.
[29] Orth, D. 1967. Dictionary of Alaska Place Names. U.S. Government Printing Office, Washington, 1–400.
[30] Кулиняк, Д. вважає інакше: «Найімовірніше, в селі Кривині, хоча не виключено, що і в селі Кам’янка поблизу Фастова, звідки походив рід його батька, бо сам Андрій Гончаренко у своїх «Споминках» точного місця народження не подає».
[31] Halich, V. 1937. Ukrainians in the United States. The University of Chicago Press, Chicago, 1–21.
[33] У словнику D. Orth є більше деталей: «M[ys] Kozakovskiy». Тобто, літера «М.» — це не скорочення (імені), а слово мис.
[35] За ВикипедиЯ (2021).
[36] За Д. Кулиняк (2014).
[38] За D. Orth (1967: 545).
[39] Роки життя та смерти — за ВикипедиЯ.
[40] Ляпунова, Р. 1971. Этнографическое значение экспедиции капитанов П. К. Креницына и М. Д. Левашова на Алеутские острова (1764-1769). Советская этнография. 6: 67–80
[41] Роки життя та смерти – за ВикипедиЯ.
[42] У 1717 році він постригся в ченці та прийняв ім’я Ігнатій (с. рос.), див. (Берхъ 1823).
[43] Див. «Предметный указатель составлен библиотекарем Академии Наук А. И. Рогдановым» — до С. Крашенинников (1949). В.П.-Д.: на перший погляд, це є дериватом від «Козыревский».
[44] За Д. Кулиняк (2014).
[45] За D. Orth (1967: 544).
[46] [Иеромонах Нестор]. 1912. Из жизни камчатского миссионера и записки из дневника иеромонаха Нестора. КІЕВЪ. 1-61. Типографія Кіево-Ыечерской Успенской Лавры. Киев,
[47] Митрополит Нестор (Анисимов). 1995. Записки православного миссионера. Свято-Троицкая Сергиева Лавра. Веб-сайт ХРОНОРС.
[48] Одне із найпоширених джерел — це «Записки православного миссионера. Из истории миссионерства на Камчатке», розміщеного на веб-сторінці «Хронос». Однак, це є витягом із «Записки православного миссионера. Свято-Троицкая Сергиева Лавра. 1995», надрукованого там же.
[49] Вахрин, С. 1993. Покорители Великого океана: очерки. Худ. С. Юкин. Петропавловск-Камчатский: Камшат, 1–104.
[50] Козыревский, Иван Петрович. ВикипедиЯ.
[51] У e-перевиданні твору С. Крашеніннікова є такий текст (усі знаки і символи збережено): «Крашенинников смешивает Ивана (после пострижения — Игнатия) Козыревского, который якобы участвовал в убийстве Атласова <…> с его отцом Петром Козыревским, очень мало известным в литературе. — И. О.} Козыревского, а для какой причины, того я не мог проведать».
[52] Пронь, Д. (2016: 46) пише, що наказ Козиревському розвідати острови (Курили) надав прикажчик Іван Колесов, який прибув на місце після убивства Анциферова (отамана, командира осавула Козиревського).
[53] [Берхъ, В.] 1823. Первое морское путешествіе россіянъ, предпринятое для рѣшенія географической задачи: соединяется ли Азія съ Америкою? и совершенное въ 1727, 28 и 29 годахъ подъ начальствомъ флота Капитана 1-го ранга Витуса Беринга. Съ присовокупленїемъ краткаго біографическаго свѣдения о Капитанѣ Берингѣ и бывшихъ съ нимъ Офицерах. С.–Петербургъ при Императорской Академіи Наукъ. 1–146.
[54] Редактори крашенінніковського видання 1949 року зазначають: «…Петром Козыревским, очень мало известным в литературе».
[55] Иван Козыревский/Ivan Kozyrevsky. Веб-сайт Люди.
[56] Пронь, Д. 2016. З позиції юрисдикції держави: відкриття і освоєння Курильських островів наприкінці ХVII – першій чверті XVIII століть. Етнічна історія народів Європи. 49: 45–48.
[57] Існують інтернет-нотатки, де дописувачі зазначають, що Козиревському і тим, хто був із ним, було наказано власноруч побудувати кочі. В інших джерелах — байдари. (Тобто, не чайки.)
[58] Hubert Howe Bancroft – видатний американський історик. Його твір 1886 року видання про історію Аляски, нараховує 820 сторінок, із посиланням на 640 джерел.
[59] В.П.-Д.: у моєму перекладі: «Це дивовижне [Сибірське] зрушення можна було би назвати століттям полювання на соболя [у просторі розміром з] півсвіту. Це було одразу і відкриття, і підкорення, яке мав нести Козак та Росіянин на величезному континенті та уздовж Тихоокеанського звуження, аж до вогнедишних островів і блискучих гір та величних лісів Аляски. Береги Чорного та Каспійського морів були відправною точкою. Потім східною межею Росії були Уральські гори.» [Bankroft 1886: 15].
[60] Берг, Л. 1935. Открытие Камчатки и Камчатские экспедиции Беринга. 1725-1742/ Изд. Главсевморпути, Л. 1–411.
[61] У свою чергу, в «История…» (2021) є посилання (ймовірно?) на статтю про В. Атласова, надруковану в «Биографический словарь деятелей естествознания и техники. 1. Гос. н. изд. «Больш. сов. энц.», 1958. 1–548».
[62] История географических открытий. (Проект). 2021. Морозко Л. Рус. землепроходцы. Веб-сайт.
[63] Крашенинников, С. 1949. Описание земли Камчатки… Изд. Главсевморпути, М.,-Л.
[64] МОРОЗКО Лука. Рос. гуманитарный словарь. Веб-сайт.
[65] Никаноров А. 2012. О бесстрашной мыши челагачич, рыбе-воровке гахсюз, нерпах голых и иных «тёмных местах» у Крашенинникова и Стеллера . «О Камчатке:её пределах и состоянии…»: материалы XXIX Краш. чтений. Петропавловск-Камчатский. 171-179.
[66] Оригінальний текст був наступним [Bankraft 1886: 24]: «The Cossack Luka Morosko started from Anadirsk in 1669 with a roving band and penetrated far to the southward, but what he saw was not known until some time afterward».
[67] Інтерпретація А. Власенко-Бойцун допомогла зрозуміти, як можна перекласти з англійської досить рідкісне, старовинне «roving band».
[68] Другий амбасадор (після Дашкова) – див. А. Власенко-Бойцун (1977: 14).
[69] Див. А. Власенко-Бойцун (1977: 14).
[70] Повна назва: Подъ Высочайшимъ Его Императорскаго Величества покровительствомъ Россійская Американская компанія. Див. ВикипедиЯ.
[72] Одне із припущень п. А. Санченка.
[73] Придатко-Долин В. Киевская старина: Илья Чирикова – пятый воевода каменнозатонский (1706-1711). Изд. второе, исправленное и дополненное. Киев: ArcticInUa, 2017; Експедиція XXI, 1–16.
Читайте також:
Аляска. Сходження на Деналі (McKinley)
Учені занепокоєні темпами танення льодовиків Аляски
Нотатки до біографії Михайла Петровича Лазарєва (1788-1851)
