Вихідці з України в Арктиці: Ілля Барабаш-Никифорів (1894—1980)

Василь Придатко-Долін

Поштовхом до написання розвідки слугував невеличкий текст про ученого, який показав мені нещодавно луганчанин-киянин І. Загороднюк[1]. У ці воєнні дні-ночі-тижні-місяці він, невгамовний, навіть із ковідом, продовжував працювати над збіркою про видатних теріологів України, допоки цей рідкісний колективний твір не побачив світ у новому часописі Novitates Theriologicae, яким опікується Українське теріологічне товариство. Ідеєю про збірку І. Загороднюк підкорив багатьох: умовляв, переконував, діяв. Результат не забарився. І своєчасно, адже ми тепер знаємо, як «майстри» гібридної історії уміють затуманювати біографії. Барабашівська біографія не є винятком. Вітчизняна полярна спільнота мало що знає про нього, уродженця степової Наддніпрянщини, не кажучи уже про те, що в україномовній вікіпедії про ученого немає ані слова. Втім, він був автором понад 200 наукових і науково-популярних праць, у тому числі 15 монографій та одним із перших, хто залишив природознавчі спогади, у тому числі про о. Кильдин, Баренцеве море. Про полярні щоденники Барабаш-Никифорова у нас навряд чи хтось відає. Ось одне із речень звідти: «Із сумом залишаючи цей чудовий край, мав я в глибині душі надію ще раз побувати за полярним кругом, ще раз побачити простір полярного моря та дику красу його суворих 6eperiв». А іще — поки вітчизняна історіографія вимушено мовчала, радянська, навпаки, діяла, і добряче попрацювала над тим, аби про І. Барабаш-Никифорова пам’ятали лише у Воронежі (РФ), а не, приміром, у Дніпрі (Україна), і щоби у вікіпедії він був згаданий тихо, просто і маніпулятивно, як це завше любили робити у країнірад, — «советский зоолог» (без згадки про Україну, звичайно). Про це та інше — у новій розвідці автора.

 Із щоденників (рис. 1): <…> Велична та своєрідна Полярна природа. То чарівна та пестлива з своїм чарівним літом, під час якого не переривається день, то похмура та бурлива з тоскною ніччю, яка тягнеться цілу зиму,— незабутнє враження лишає вона в тих, хто хоч недовгий час зближувався з нею <…> — це уривок зі спогадів Іллі Барабаш-Никифорова[2]^,[3],[4], оформлених ним у вигляді книжки «Понад берегами північного полярного моря»[5] (рис. 1), перекладеної з російськомовного рукопису зусиллями пані О. Василенко. (Очевидно, що робилося це у присутності та при участі Барабаш-Никифорова.) Звертаю увагу читачів на те, як само надруковано прізвище ученого на обкладинці, безумовно, погоджене автором із видавцями, — це «Барабаш-Никифорів», а не «…Никифоров».

На зовсім інше, малопомітне, вказав мені І. Загороднюк, чи не першим придивившись до шрифта, яким була набрана назва книжки. Ба більше, додав витяг із приватного листування із знайомим художником-графіком (цитую за згодою): <…> незамкнені лінії [характерні] для безкінечної півночі і [літера] “А” як тороси <…> незамкненість дає літерам багато “білого” простору і площини — саме [те] з чим північ і асоціюється <…> видно дух свого часу у пропорціях, заниженій середній лінії <…>.

У книжці немає згадки про художника, тому наважусь висловити припущення: художником-ілюстратором був сам Барабаш-Никифорів! Із спогадів дочки (за Гапонов и др. 2010:13): <…> Помимо научной, педагогической и организаторской деятельности, Илья Ильич Барабаш-Никифоров увлекался живописью, сам рисовал <…>. До того ж, у книжці про Північ знаходимо десятки фото- і ілюстрацій, виконаних із використанням змішаної техніки (ретушування).

Станом на вересень 2022 року, ви, читачу, нічого не знайдете про Іллю Ілліча навіть в суттєво оновленій україномовній вікіпедії 2022-х. Хіба що, раптом, відшукаєте там же посилання на деякі твори дослідника. Наприклад, — в окремому вікінарисі «Охорона та вивчення природи степової смуги України»[6], який взагалі-то, є перекладом (з російської) назви одного із найперших[7] науково-просвітницьких творів Барабаш-Никифорова. При цьому, навіть ця публікація є раритетною. Нещодавно ентузіасти (теріологічної справи) віднайшли у Києві усього три примірники твору — це у Бібліотеці Інституту зоології ім. І.І. Шмальгаузена, ДНУ «Книжкова палата України» ім. Івана Федорова та Науковій бібліотеці ім. Максимовича.

Ну а в російськомовному вікісередовищі — усе, як і можна було очікувати: штампи, скрепи, вєлічіє, приховані маніпуляції… Читаємо: Барабаш-Никифоров, рос. — це <…> советский зоолог и эколог <…> родился в городе <…> первоначальное название — Екатеринослав, в честь святой Екатерины, небесной покровительницы императрицы Екатерины II, по предложению Г. А. Потёмкина <…>, «Российская империя» <…>.

І прочая, прочая, прочая…

Взагалі, у науково-популярних текстах, надрукованих на РРФСР, а потім на РФ, И. Барабаш-Никифорову (рос.) присвячено чимало сторінок, це, наприклад, — у часописах «Охота и охотничье хозяйство» (1970: 6; 1974: 9; 1981: 6), «Зоологический журнал» (2004: 83 (10)), або в окремій книзі Е. В. Аксёненко (2019)[8], де хоч і зустрічаємо чимало непорозумінь, але знаходимо багатенько маловідомих деталей. Також у збірці «Камчатка» (2020: 30), або на сучасному веб-ресурсі «Камчатский край» і таке інше.

(Не) до речі, у згаданому, почтивому «Зоологический журнал» написано: «<…> 110 лет со дня рождения известного российского зоолога и эколога, прекрасного знатока животного мира Центрального региона Среднерусской лесостепи <…>».

А я-то усе дивувався: невже, от невже формула «советский зоолог» десь, колись, якось, на-тій-стороні, не трансформується у величне, скрепне, патріотичне, просте(ньке) российский зоолог. Помилився! Ну канешна, канєшна… российский зоолог. Десь там народився (не важливо де), десь там вчився (не важливо де), у когось там вчився (не важливо у кого), а потім, ррраз і… Між іншим, є така фраза в російськомовній вікіпедії: «Учился на естественном отделении физико-математического факультета Екатеринославского  университета [В.П.-Д.: сьогодні — м. Дніпро], в это же время работал в краеведческом музее университета (с 1918 до 1930 года)». Порахуйте нарешті роки, панове біографи, візьміть в руки хоча б китайский калькулятор…

Згадок про українські корені ученого, у медійному просторі, дійсно, не так багато. (Цікаво: от навіщо хтось колективний, витрачав сили аби приховати очевидне?)

Приміром, навіть отта рідкісна, барабаш-никифорівська книжка «Понад берегами північного полярного моря», у російськомовному вікіпедійному нарисі не згадується зовсім, втім як і україномовний твір Іллі Ілліча «Нариси фавни степової Надднiпрянщини…»[9]. І зверніть увагу, читачу, на назву твору, де саме так, фольклорно, по-старовинному, написано фавни, а не фауни. (Невже хтось наважиться стверджувати після цього, що 132-сторінкову книжку «Нариси фавни…», у якій ученим використано наддніпрянський діалект, написав…, як тепер люблять казати, «исконно русский зоолог»?) Інша справа у тому, що у своїх подальших публікаціях І. Барабаш-Никифорів, дійсно, мало використовував українську мову. (Імперія, як ми ствердно знаємо, усіляко сприяла відповідній трансформації і мімікрії. Про це автор нещодавно згадував у статті про полярника Л. Портенка[10]. До речі, відсвіжений огляд на відповідну болючу тему, про те як знищували мову, за часів Сталіна, нещодавно запропонувала громаді блогер-дослідниця «Ідея Олександрівна»[11]. І не вважаймо, що усе відбувалося за часів царя Гороха: нещодавно депутат  Держдуми РФ, дехто Є. Федоров (рос.), звернувся до голови Міністерства науки РФ із пропозицією про створення у них, на росії, Інституту регулювання норм української мови[12].)

У назві твору про фавну Барабаш-Никифорів встиг висловити своє відношення до території, де народився, назвавши Катеринославщину степовою Наддніпрянщиною. (От тепер читачеві варто відкрити україномовну вікіпедію та зачитати вголос, як саме змінювалась от теє скрепне, простеньке, начебто «первоначальное название Екатеринослав» упродовж 1645…2016 років. А було се так: Новий Кодак → Катеринослав → Новоросійськ → Катеринослав → Січеслав (Січослав), неофіційно → Краснодніпровськ (не затверджено) → Дніпропетровськ → Дніпрослав (неофіційно) → Дніпро.) Тобто, починаючи із 1917-х чужинці увесь час спотворювали назву старовинного міста, ввертали щось своє, імперське. То «йєкатирину-втарую», імператрицю, людям підсовували, то «новарасійск», то комуніста петровського[13], організатора голодомору в Україні притулювали, то щось червонопрапорове, а то й державнопереворотне вигадували.

А куди ж, раптом, поділися, куди зникли з історичного простору запорожці, фортеця Кодак, козацька історія? Отто ж. Невже їм, приховувачам, не соромно, як запитала б тепер, на популярному етері, незрівнянна Яніна Соколова. Та час усе розставить на місця. Обов’язково!

Пам’ятаймо: Ілля Барабаш-Никифорів народився, учився й мужнів на Наддніпрянщині, в Україні, у місті, яке (зокрема, за вікіпедією) «стало адміністративним центром захоплених Російською імперією при Катерині II великих територій Українського степу, зокрема після знищення Запорозької Січі». Первинно — це був Новий Кодак[14] (разом із навколишніми землями), а після окупації — Екатеринослав (рос.), і так далі, див. вище. Можливо тому, у спогадах про далеку Північ, спираючись на якусь генетичну пам’ять, І. Барабаш-Никифорів пригадав як на о. Кильдин (рис. 3) ледь не загинула його козацька головонька — це знаходимо в епізоді, коли учений ледь не зірвався зі скелі. В оригіналі (с.52), цит.: <…> Повернути назад вже було пізно <…> схил уривався стрімкою стіною вниз. Холодним потом я облився, поки сповзав ці метри. Ось останній пункт підпори зник з-під мене, і я полетів униз разом із рушницею та всім моїм знаряддям. — Загинула моя козацька головонька!—майнула мені думка <…>.

Сучасні спогади про И. Барбаша-Никифорова, рос. (див. Аксёненко 2019; Татаренкова 2020)[15] містять багато цікавих деталей, отриманих завдяки сімейним архівам родини. Однак, з якоїсь причини, там немає історії  походження подвійного прізвища Іллі. Зате, у першій зі згаданих книг, зустрічаємо копію (тексту) посвідчення Іллі Ілліча, підписаного Д. Яворницьким (увага: самим Яворницьким!), із якого слідує, що принаймні у 1918–1922 рр. учений був записаний у паперах музею як Никифоров. Мені вдалося з’ясувати також, що станом на 1926–1930 рр. у списках Дніпропетровської крайової інспектури охорони пам’яток природи, по Дніпропетровській окрузі, серед інспекторів закладу був аспірант І. Барабаш. Це згідно із даними із книги М. Акімова (1930)[16]. У передмові до знаменитої «Нариси фавни…» (1927) професор Л. Ренгардт згадував про «книга Барабаша». Один із редакторів тої  книжки, В. Г. Аверін (старший брат Вс. Аверіна), використав інше словосполучення, а саме «робота І. І. Барабаша-Никифорова». Звідси, може здаватися, що прізвище Барабаш-Никифоров (рос.) було збірним, а Ілля Ілліч міг вибрати його сам. (І не тільки у якости гучного творчого псевдоніма, але і як пам’ять про батька – див. нижче.) Завдяки розшукам, які нещодавно здійснив І. Загороднюк, ми знаємо що принаймні у шести своїх публікаціях учений підписався як Барабаш, але ніде не підписувався як Никифоров. Щобільше, до списку літератури у книзі «Нариси фавни…» (1928:134), учений додав посилання на дві роботи авторства декого «Барабаш-Никифоров И.П.», тобто, ймовірно, свого батька (?), і стосувалися вони лісів і луківництва. З біограми ученого відомо, що батько його був агрономом, мав у степовому хуторі поблизу Сури, плодовий розплідник (Гапонов и др. 2010:4).

Усі ці скоромні спостереження мають нагадати біографам: серед наукових наставників Барабаш-Никифорова, безсумнівно, були відомі українські учені, зокрема, — д.і.н., проф. Д.І.Яворницький та [д.б.н?], проф. М.П. Акімов. Тому, коли у пошуках учителів Барабаш-Никифорова російськомовні історики миттєво, із місця в кар’єр, переходять до прізвищ проф. С. Огнєва та проф. Б. Житкова, із Москви, вони, м’яко кажучи, діють непрофесійно, а точніше, не м’яко кажучи, імперсько-професійно. (Нумо, нехай згадають: у якому із краєзнавчих музеїв, і де саме, Барабаш-Никифорів пропрацював хранителем аж три роки, збираючи там свій перший матеріял з мамології (теріології) та орнітології, та під чиїм керівництвом це відбувалося, а також де він здобув вищу освіту, де писав і захищав дипломну роботу^,[17], та на яких колекційних матеріалах базувалася та робота, і на якій катедрі юнак працював у якости лаборанта, та під чиїм керівництвом!) Отож.

Нагадаю й дещо інше, спираючись на спогади самого Барабаш-Никифорова: <…> Моим правилом стало все каникулы проводить в длительных экскурсиях и экспедициях. Светлое воспоминание сохранилось у меня о поездках с проф. М. П. Акимовым <…> Под влиянием М. П. Акимова тема моей дипломной работы была посвящена охране и изучению природы степной полосы Украины <…>» (Барабаш-Никифоров 1969 — за Аксёнов 2019:14,15). І далі, там же: «<…> сведения о моей находке [выхухоли] <…> нашли отражение в  <…>  монографии <…> С. И. Огнева (1928). <…> На этой почве возникли мои первые связи <…> в том числе с <…> зоологами <…> С. И. Огнев и Б. М. Житков. Они и стали моими шефами <…>. Под их влиянием конкретизировалось основное направление моей научной специальности – териология <…>.

Отже, спочатку учителями й наставниками Барабаш-Никифорова були просвітники й учені з України — це, у першу чергу, його батько, агроном І. Барабаш-Никифоров; далі, Н. Подосинников (рос.) — гімназія, краєзнавчий музей); професори Д. Яворницький (краєзнавчий музей), М. Акімов (університет, природоохоронна інспектура), Л. Рейнгард (ботсад, університет), В. Стаховський (зоомузей університету), Вікт. Аверін (університет), а уже потім фахівці із московії, зокрема, С. Огнєв (університет) та Б. Житков (університет), рос.. Довідково: проф. Л.Рейнгард був ректором Харківського університету у 1905–1906 роках.

Перша подорож Барабаш-Никифорова на Північ, а точніше на Мурманщину (рис. 1, 2, 3), відбулася влітку 1927 року. Про неї учений розповів у книзі «Понад берегами…», і відкрив нам, що був відряджений туди від «Катедри біології нашого Медичного інституту». (Зв’язки із катедрою у Барабаш-Никифорова з’явились після участі у заході «25-я Союзная гельминтологическая экспедиция».) Маршрут був екзотичним і юнак майже не відходив від вікна поїзда: Москва-Ленінград… Оять-Янєга-Ревсельга-Ладва-Сєгєжа… Петрозаводськ… Далі, Олександрівськ…

Північ зустріла ученого як і усіх. Без труднощів і пригод не обійшлося. Він потрапляв у шторм, перебуваючи у човні, у Кольській Затоці, падав з кручі, кидався у холодну воду, аби упіймати човен, який ледь не утягнув за собою підступний приплив, страждав від комарів, губився у тундрі, подорожував, подорожував… Найдальшою точкою подорожі був острів Кильдин, відомий іще із середньовіччя (рис. 1, 3). Із щоденників: <…> І не вірилося, що це глибока ніч, що зараз у нас на Вкраїні темне-темне небо, вкрите, можливо безліччю зірок <…>. (В.П.-Д.: це як у Шевченка — на Вкраїні.)

Мені впало в око рідкісне для сьогодення (і цінне з етнографічної точки зору) спостереження Барабаша-Никифорова за лопарями, зафіксоване ним в губі Середня (с. 41): <…> Даремно намагався я помітити тут якийсь вплив революції, знайти хоч які-небудь рисочки нового побуту <…> в одного лопаря бачив я портрет Леніна. Портрет цей спокійно висів на стіні лопаревої хати в кутку поміж царським портретом та іконою Миколи-чудотворця <…> Уступаючи дужчим захожим, лопарі потроху залишають арену життя, змішуючись із чужеплеменниками та гублячи свою індивідуальність <…> то, може, близько вже той час, коли слід про цей цікавий мало вивчений нарід залишиться лише в оповіданнях <…>. Потім Барбаш-Никифорів зустрів лопарів у губі Білокам’яна, а іще у Териберці. Там він відмітив: «Це були останні лопарі, яких я бачив. Про цей народець залишилася в мене якась тяжка, неприємна згадка. Уявіть собі тільки їхнє невеселе життя. Без кінця довга полярна ніч, снігом заметена пустеля-тундра, тяжке кочування, піяцтво, темнота… Моторошне життя без жодного просвітку…».

Сьогодні у «ВикипедиЯ», у статті «Саамы России», вказано чисельність саамів (лопарів), зокрема: 1939 рік — 1836, 2020 рік — 1771. Дивна якась статистика, чи не правда? Нагадує «правдиві» промови деяких пропагандистів на російському ТВ, або в ООН.  А іще: «в Мурманской области частичная мобилизация уже началась… квоты по численности… не устанавливаются. Однако каждому субъекту определено задание по поставке мобилизационных ресурсов – в Кольском Заполярье это около тысячи человек.»[18]

Це так, для роздумів — про величне, імперське та для порівняння із тими роками, у які І.Барабаш-Никифорів бачив Кольський півострів і тамтешніх людей. Не здивуюся, якщо божевільний правитель (тої-божевільної-сторони) узавтра мобілізує на війну із країною, де народився І. Барабаш-Никифорів (дослідник у т.ч. Арктики і Далекого Сходу), й нечисельні народи Півночі, які до цієї війни ніякого стосунку не мають.

У тому ж сезоні 1927 р. учений повернувся на острів Кильдин іще раз, для того аби забрати звідти кістки кита, передані потім Дніпропетровському зоомузею. Із щоденників (с. 93): <…> Величезний розмір та півторапудова вага кожної із цих «кісточок» добре давалися взнаки <…> Але що то за цікавий експонат будуть ті кістки у нас на далекій Україні. Наукова цінність їхня, звичайно, невелика, але вони у великій мірі допоможуть одвідувачам музею мати більш реальну уяву про кита, ніж та фантастично-туманна уява, що, звичайно, складається <…> ще з дитинства. А для цього вже варто трохи попрацювати <…>. Якщо хто, раптом не знає, то зоомузей знаходиться у м. Дніпро, тому самому, по якому сьогодні вночі, 29.09.22 ідіоти із кремля завдали удару ракетою типу Х-22. (Це пишу уже не для роздумів, а для того, аби нічого і ніколи не забувати.)

У статті С.П.Гапонова и др. (2010), де у співавторах є дочка І.Барабаша-Никифорова, зазначено й таке: «…В дальнейшем И. И. много раз бывал в Заполярье , в том числе, и в других частях Мурмана.»[19] Можливо, про відповідні деталі, про «много», ми згодом десь прочитаємо.

Закарпаття, 26 вересня 2022

[1] Загороднюк, І. 2022. Ілля Барабаш-Никифоров (1964–2018) — теріолог, музеолог, дослідник-фундаменталіст. В кн.: Теріологія в Україні. Частина 1 [100 визначних дослідників минулого]. Упорядник та ред. І. Загороднюк. УТТ та ННПМ НАН України, Київ, 35–38. (Novitates Theriologicae; Pars 14). http://terioshkola.org.ua/ua/library/nt14-persons1.htm.

[2] Барабаш-Никифоров, Илья Ильич. ВикипедиЯ. 2021. Перевірено 29 грудня 2021.

[3] В.П.-Д.: у зазначеному російськомовному вікінарисі немає ані слова про Україну.

[4] В.П.-Д.: DJVU-версія книжки «Понад берегами північного полярного моря», яка гуляє інтернетом, містить чисельні виправлення, виконані кимось вручну. Подекуди ці виправлення погіршують україномовний переклад, насичений словами місцевого (наддніпрянського?) діалекту, і який містить сліди старовинної української граматики.

[5] Барабаш-Никифорів, I. 1929. Понад берегами північного полярного моря. (Переклад з рос. рукопису [здійснений] О. Василенко.) Держ. видавництво України. Днiпропетровське, друк. iм. 25-р. ВКП Поліrрафтресту,. 1–96.

[6] Барабаш-Никифоров, И. И. 1924. Охрана и изучение природы степной полосы Украины (Екатеринославская губ.). Екатеринослав, 1–39.

[7] У списку літератури до «Нариси фавни… (1927)» є іще декілька творів Барабаш-Никифорова, опубліковані у 1924 році. У передмові до «Охрана и изучение…» (1924) видавці зазначили, що «автор в течение ряда лет помещал в местных печатных органах обращения к населению, анкеты и программы».

[8] Аксёненко, Е. В. 2019. Илья Ильич Барабаш-Никифоров – профессор Воронежского университета: монография. (Е. В. Аксёненко, С. П. Гапонов.) Издательский дом ВГУ, Воронеж, 1–148.

[9] Барабаш-Никифоров, I. I. 1928. Нариси фавни степової Надднiпрянщини (колишньої Катеринославщини). Частина 1: Загальний огляд природи; частина 2: Фауна краю. Держ. вид. України, Днiпропетровське, 1–137.

[10] Придатко-Долін, В. 2021. Леонід Портенко (1896–1972) — знаний природник, учасник експедицій в Арктику та на Далекий Схід. GEO&BIO, 21: 35-57. gb2106-prydatko.pdf (museumkiev.org)

[11] Ідея Олександрівна. 2022. Як правильно знищувати мову: мовні репресії в Україні XX століття. 24 лютого. YouTube.

[12] Лінгвоцидна стратегія Кремля: у Росії хочуть «регулювати норми української мови» аж до злиття. Портал мовної політики — https://bit.ly/3SxFdma.

[13] Людожер, революціонер Г. Петровський так міцно «засів» у назві краю, що його прізвище не вдається видалити навіть сьогодні, адже відповідна назва області фігурує в Конституції України.

[14] Див. Заснування Катеринослава. ВікіпедіЯ. Перевірено 29 грудня 2021.

[15] Татаренкова, Н. По страницам писем Оксаны Львовны Барабаш. Камчатка. Новая Книга, Петропавловск-Камчатский, 30: 409–443.

[16] Акімов М. 1930. Охороняймо пам’ятки природи: Матеріали до охорони природи Середньої Наддніпрянщини. Дніпропетровськ.

[17] Охорона та вивчення природи степової смуги України. Вікіпедія. Перевірено 29 грудня 2021.

[18] Минобороны раскрыло критерии отбора граждан во время мобилизации. 23 сентября 2022. Инф. агентство «Би-порт». Новости Мурманска и Мурманской области https://b-port.com/news/272078. Перевірено 29 грудня 2021.

[19] Гапонов, С.П., Г.И. Барабаш, Л.Н. Хицова. 2010. История кафедры зоологии и паразитологии Воронежского государс-твенного университета и деятельность проф. И.И. Барабаш-Никифорова. В кн.: Современные проблемы зоологии позвоночных и паразитологии : материалы 11 Междунар. науч. конф. Воронеж, 11- 13 марта 2010 г. Науч. ред. С.П. Гапонов. ВГУ, Воронеж, 1–300.

Для цитування

Придатко-Долін, В. 2022. Вихідці з України в Арктиці: Ілля Барабаш-Никифорів (1894—1980). Експедиція XXI, Київ, 1–8. Вебсайт.

Prydatko-Dolin, V. 2022. People from Ukraine in the Arctic: Illya Barabash-Nykyforiv (1894—1980). Expedition XXI, Kyiv, 1–8. Website. [In Ukrainian]

Читайте також:

Непересічна історія геофізика Павла Сенька

Василь Придатко-Долін. «Україна-Арктика-Антарктика (живопис, графіка, освіта)» 

Василь Придатко-Долін: Україна має колосальний потенціал для досліджень в Арктиці і Антарктиці!