Навіщо нам знати, де витоки річки, в якій у 988 році хрестилася Русь?
Витоки річки Москва не просто відомі, там стоїть цілий меморіал. А чим ця річка знаменита ? Хіба що тим, що боярин Кучка на багато століть пізніше першої згадки про місто Вишгород заснував там маленьке поселення з однойменною назвою і все…
Витоки маленької річки Либідь, що у Києві, не тільки означені знаковим пам’ятником, про річку і її витоки знято не один документальний та художні фільми, там створено навіть два окремих парки — приватний “Мамаєва слобода” і державний, який постійно впорядковується на радість мешканців Солом’янського району столиці.
Почайна — не просто річка, це український Йордан.
У протоколі вчинків спору межевої комісії, призначеної для рішення кордонів між Межигірським монастирем і київськими міщанами 1713 року, який зафіксовано у Книзі київського магістрату, № 3505, рік 1701 — 1741, Лист 18 — 29, описуються ґрунти вишгородські та петрівські, які належать хорунжему Київському пану Гаврилі Гойському і згадується річка Почайна: “…найпервей почавши от Почайны речки, аж до речки прозываемой Половицы, отъ Половицы через лугъ Мушиное сеножатки на верхъ Горени речки…». Під “Половицею” легко впізнати сучасну річку Водицю. Усі інші річки, урвища добре відомі та існують і по сьогодні.
У документі початку XVII століття чітко зафіксовано, що кордони з київськими землями проходять до “Почайны речки пещаной», що вже на Оболоні. Кордони вишгородських та петрівських земель пану Гойському описує пан возний, документ написаний у Вишгороді ще у 1607 році. Випис з цього документу дається ще раз – у 1613 році, але у Києві.
Цікаво, що у документах Київського намісництва 1785 року, а саме в “Описі рік, озер, боліт та гір” згадуються дві Почайни — Почайна і Велика Почайна.
При селі Нові Петрівці беруть свій початок “ручьи Кошляровы”, саме ці невеликі річки зображено на карті Василя Ростовського на північ від Вишгородського городища, біля Спасщини. Під номером чотири зазначена “Речка Почайна. Вершину имеет из болота. («Имшане» — примечание автора). Впадает ниже села Вышгорода. Шириною оная — отъ одного до двохъ сажень, глубиною — отъ аршина до двух аршинъ. 5-я. Большая Почайна. Взявшаяся из болота, въпадает отъ Киева в двохъ верстахъ. Шириною — от пяти до шести саженъ, глубиною от полуаршина. В оную речку впадает речка Сырецъ».
Якщо згадати, що сажень це 1,777 метра, то виходить, що ширина річки біля Вишгорода у 1785 році була понад 3,5 метра при глибині від 70 см до 1,5 метра. За якихось 200 років річки майже не стало. А у XII столітті вона дійсно могла бути судноплавною та підходити прямо під давній гончарний центр, так званий вишгородський Поділ.
Рецензенти книги, де згадується вишгородська Почайна є доктор історичних наук Г.Ю. Івакін та доктор історичних наук О.П. Моця. Описи Київського намісництва 70 — 80-х років XVIII століття затверджено до друку вченою радою Інституту історії НАН України. Редакційна колегія: П.С. Сохань, Л.З.Гісцова, О.І.Гуржій, В.А. Смолій, Ф.П. Шевченко. Отже, брати під сумнів висновки відомих вчених та надані ними наукові джерела не варто.
На відомому плані полковника Ушакова за 1695 рік Почайну показано, як річку, що починається від Вишгорода (Див. карту 1695 року, яка зберігається і яку можна побачити у Музеї міста Києва).
Про вишгородську Почайну згадано у праці М. Стеця «Спогади про Куренівське повстання», а це перша чверть XX століття. Саме Куренівське повстання — це тема окремої публікації, але відомо, що українці у далекому 1919 році збиралися саме на річці Почайні: “Довідавшись від полонених чекістів про плани атакувати Нові Петрівці з двох напрямків — з Дніпра та з боку Києва, повстанці зайняли оборону в окопах, поставили кулемети на Вишгородській горі та на піщаних пагорбах. Обороною керували жителі Вишгорода К. та Ю.Литвиненки, В.Дорошенко, С.Шкільний, С.Тищенко. 9 квітня під Вишгород підпливли три броньовані катери, висадили десант, який повів наступ на Вишгород. Десант був розгромлений. Успішний бій під Вишгородом додав ще більше впевненості повстанцям і було вирішено наступати на Київ. У цей час надійшло повідомлення, що отаман Батрак провів мобілізацію селянства у Васильківському повіті, розстріляв ревком, розгромив караульний полк (було вбито 60 червоноармійців) та вийшов у район Боярки. Повстанський зашморг навколо Києва затягувався”.
На жаль, будь-яка згадка про це повстання, як і про річку Почайна, у сучасному Вишгороді відсутня.
Підводячи підсумок, надаємо хронологічний список згадування у документах вишгородської Почайни:
- 1607 рік — опис вишгородських та петрівських ґрунтів київського хорунжего Гаврили Гойського (Вишгород);
- 1613 рік — випис з вищеназваного документу (Київ);
- 1695 рік — план полковника Ушакова (Київ);
- 1713 рік – протокол спору межевої Комісії, призначеної для рішення кордони Межигірським монастирем і київськими міщанами (Київ);
- 1785 рік – у документах Київського намісництва “Опис рік, озер, боліт та гір”.
- 1889 — 1890 — згадка Почайни у працях Ф. Маниковского;
- 1919 рік – згадка у праці М. Стеця «Спогади про Куренівське повстання»;
- 1964 – 1984 р.р. — карта княжого Вишгорода Василя Ростовського;
На сьогодні існує ще багато джерел, які доводять, що легендарна річка Почайна починалася саме біля Вишгорода.
А ось щодо річки Монашка, яку навіть не пам’ятають місцеві старожили, і назву якої придумали наприкінці XX століття, замінивши менш звучну назву Рівчак. Рівчаком витоки Почайни, можливо, стають наприкінці XIX століття, але навіть незважаючи на це, про славетну річку пам’ятають повстанці з 1919 року.
Після будівництва ГЕС, проведення активної атеїстичної та антирелігійної кампанії про річку, в якій хрестилася Русь говорилося ще простіше: “Такої річки, загалом, у природі не існувало”.
Почайна — витоки душі
То Межигір’я — Спаса сила.
У тиші вічності дуби,
Хельги — гори сердечна ліра…
Тут храм повсюди –
Синіх гір туман ранковий сповідає,
До каяття козацький збір
У дзвони Спаса зазиває.
Все духовенство й старшина
Молиться, наче на іконі,
Та сонце загляда між гір
Дарує смак Дніпра у гроні.
В горі “Пєкарській” таїна –
Готують артус там в печері
І тихо ллються з вуст слова:
“… аж доки кров у синє море…”
Вадим Перегуда
