Фауна району Аргентинських островів-півострова Київ

НАНЦ

Актинії

Одні види живих організмів живуть в полярних регіонах цілорічно, інші з’являються тут лише в певні сезони. Одні постійно знаходяться тут на межі загибелі, інші можуть існувати тільки в полярному середовищі.

Дж. Карлтон Рей, М. Дж. Маккормік-Рей.

Коли нам говорять про Антарктику, то уява автоматично малює пінгвінів. Дійсно, може й не багата, проте дуже своєрідна фауна – одна з головних візитівок Антарктики. Вона сформувалася в процесі тривалої адаптації до найбільш екстремального клімату на землі, а також в умовах, коли головним джерелом поживних речовин та середовищем життя є океан. Океан постачає їжу міріадам водних організмів, які в свою чергу стають кормом для багатьох інших морських тварин. Під час розмноження чи відпочинку на березі морські птахи та тюлені в свою чергу забезпечують надходження органіки, яка необхідна для розвитку наземних екосистем. Океан приносить вологу наземній рослинності. Але про все по черзі…

Сріблястий буревісник

Воротами Антарктики можна вважати Південні Шетландські острови. З наближенням до цих островів та Антарктичного півострова океан поступово заспокоюється, хвилі стають нижчими, а по боках судна з’являються перші монументальні айсберги. Околиці одразу оживають завдяки морським птахам. Тут можна побачити жвавих сріблястих буревісників (Fulmarus glacialoides) найбільш чисельних в перехідній зоні з Антарктики до Субантарктики. Судно супроводжують також зграйки строкатих чорно-білих капських буревісників (Daption capensis). Цей надзвичайно мальовничий птах, що зустрічає нас на всьому шляху з Південної Америки до Аргентинських островів. Своїм строкатим забарвленням і грайливим польотом над бурунами хвиль тішить око.

Капського буревісника також ласкаво називають голубком

Значно більше цих птахів можна побачити в районі Південних Шетландських островів. Ще один птах перехідної зони з Субантарктики до Антарктики – антарктичний буревісник (Thalassoica antarctica) зовні дуже схожий на капського буревісника, відрізняється від нього тільки суцільно темним забарвленням спини та крил. Побачити його вдається значно рідше. В районі української станції він зустрічається лише взимку на прольоті.

Антарктичний буревісник

Колонії всіх цих буревісників знаходяться на крутих схилах островів, що тягнуться вздовж Західного узбережжя Антарктичного півострова.

Птахи є головною і найбільш помітною складовою антарктичної фауни. Загалом орнітофауна району Аргентинських островів, де знаходиться українська станція Академік Вернадський, представлена 18 видами птахів з 8 родин, що відносяться до 4 рядів – пінгвіноподібних (1 родина), сивкоподібних (4 родини), трубконосих (2 родини) і веслоногих (1 родина). Крім того, в окремі роки на острів Галіндез в район української станції випадково заносить нетиповий для Антарктики вид – єгипетську чаплю (Bubulcus ibis).

В район української станції зрідка заносить єгипетських чапель

Життя антарктичних птахів, як і інших організмів, пов’язано з сезонами року. Тож їх поява чи зникнення давно слугують для зимівників своєрідними сигналами. Весну (вересень-листопад) на Аргентинські острови приносять не ластівки, а пінгвіни Аделі (Pygoscelis adeliae). Їх поява на кризі біля островів насправді феєрична. Це славнозвісний «марш пінгвінів» в мініатюрі. Адже птахи ланцюжками один за одним добираються від краю морської криги вглиб до своїх гніздових поселень. Згодом, вони вимушені регулярно «марширувати» туди і назад для того щоб прогодуватися. Ці сміливі птахи активно боронять свої гнізда від будь-якого зайди. Пташенята Аделі спочатку сірі з чорною головою, згодом набувають вигляду майже подібного до своїх батьків. В цей час вони відрізняються від дорослих особин лише білим підборіддям, тоді як у дорослих Аделі голова суцільно-чорна. Після зміни оперення вони залишають колонії і в наступний сезон їх тут вже не побачиш. Повертаються вони лише тоді, коли стануть дорослими. Дорослі ж особини залишаються на линьку. Проте вже в березні і вони залишають місце колонії, так що в районі розмноження залишається не більше 10% гніздової популяції.

В околицях української станції пінгвіни Аделі гніздують на островах Пітерман та Ялури. Аделі – це справжній антарктичний пінгвін. На південь від архіпелагу Берселот інших пінгвінів, крім Аделі та велетня – імператорського пінгвіна (Aptenodytes forsteri) не зустрінеш. В своєму харчуванні пінгвін Аделі майже повністю залежить від наявності криля.

Пінгвін Аделі

А в околицях української станції (з 2008 р.) та на двох інших пойнтах острова Галіндез з 2009/10 рр. гніздують інші – віслюкові пінгвіни (Pygoscelis papua), прозвані так за свій характерний голос.

Наразі віслюкові пінгвіни – справжній символ нашої станції. Ці мирні тварини скупчуються на прибережних скелях, де влаштовують гнізда з камінчиків, виводять своїх сіро-забарвлених кумедних пташенят, годують їх поки ті не перелиняють та не почнуть плавати. В лютому-березні починається линька і у дорослих особин. В цей час птахи не виходять на полювання, а живуть за рахунок накопичених жирових запасів. В тихі ночі біля станції пінгвіни сплять на череві або стоячи, поклавши дзьоб під крило. А в холодні вітряні дні збираються під захистом каменів, повертаючись до вітру спинами.

Віслюковий пінгвін

Якщо льодова ситуація не погіршується, віслюкові пінгвіни можуть триматися в околицях станції весь рік. Віслюкові пінгвіни та Аделі звичайні також і в районі острова Анверс.

Цікаво, що стрімке просування віслюкових пінгвінів на південь є найбільш очевидним з доказів імовірної реакції біоти на регіональне потепління в Західній Антарктиці. Віслюкові пінгвіни навіть займають ділянки інших пінгвінів, як наприклад на острові Пітерман, де станом на початок ХХ ст. зустрічалися переважно Аделі. Наразі найбільш південне гніздування цих пінгвінів розташовується на острові Грін (з 2015 р.) в 10 км на південь від острова Галіндез.

Ще однією особливістю віслюкового пінгвіна є схильність влаштовувати свої колонії на підвищених (в районі Аргентинських островів-півострова Київ інколи до 100 м н.р.м.) місцинах. Імовірно це пов’язано з пошуком місць, які першими з’являються із-під снігу. Поява нових пінгвінячих колоній – це серйозний вплив на тутешню рослинність. Зокрема, наразі, віслюкові пінгвіни повністю елімінували вихідну рослинність в кількох пунктах острова Галіндез та на значній площі мису Туксен і продовжують освоювати тут нові простори. Проте шкода, яку завдано існуючою колонією, імовірно, компенсується входженням пташиної органіки в біологічні цикли після того як та чи інша колонія припинить своє існування чи переміститься.

На обраних для гніздування місцях птахи зводять конічні гнізда з камінців, які інколи досягають 1 м в діаметрі. Під час гніздування, один з партнерів 5-8 днів в морі наловлює 1-1,5 кг криля. Інший партнер сидить на гнізді, використовуючи накопичений раніше жир. Потім вони міняються.

На північ від Аргентинських островів на острові Бут знаходиться найбільш південна точка гніздування ще одного – антарктичного пінгвіна (Pygoscelis аntarcticus), якого ще прозвали бородатим, за характерну чорну смужку на підборідді. Антарктичні пінгвіни біля української станції – рідкісні гості. В більш північному регіоні острова Анверс вони зустрічаються значно частіше. А ще північніше, в районі Південних Шетландських островів вони утворюють величезні колонії. Антарктичні пінгвіни мають своєрідний голос, що добре відрізняє їх з усіх птахів, які гомонять на багатотисячних пташиних колоніях. Малюки цього виду мають світло-сіре забарвлення. В віці 52-60 днів вони линяють і залишають колонію. Антарктичні пінгвіни, як і віслюкові, на відміну від пінгвінів Аделі, вміють в разі потреби переключатися з харчування крилем на рибу.

Антарктичний або бородатий пінгвін

Зовсім екзотичними є заходи на острів Галіндез мандрівників з узбереж крижаного континенту – імператорських пінгвінів чи гостів з півночі – субантарктичних королівських пінгвінів (Aptenodytes patagonica). Такі заходи справжнє свято для місцевих орнітологів та їхніх колег – зимівників. Найближча до нашої станції колонія імператорських пінгвінів знаходиться в затоці Маргарити. Трапляються також заходи в Антарктику, зокрема районі Аргентинських островів-півострова Київ молодих магеланських пінгвінів (Spheniscus magellanicus) – мешканців узбереж Патагонії. Також тут було зафіксовано візит золотоволосого пінгвіна (Eudyptes chrysolophus).

Рідко на Вернадський заходять імператорські пінгвіни

Пінгвіни з’явилися на планеті мільйони років тому. В третинний період ця група нараховувала не менше 25 видів з 18 родів. В міоцені навіть існував вид, висота якого сягала 1,5 м, а маса 90 кг. В наш час в родину входить 17 видів з 7 родів. Походження слова пінгвін чітко не з’ясоване. Можливо, воно утворилося від іспанського «pingue», що означає жирний. За іншою версією ця назва походить від назви пін-вінг (pin-wing – з англійської – шпилька), якою британські моряки називали безкрилих гагарок (Pinguinus impennis). Після того як цю птаху винищили, її назву перенесли на відкритих у південній півкулі птахів. Французький натураліст Ж. Бюффон намагався запропонувати для пінгвінів іншу назву – моншу (manchot), проте вона прижилася лише у французькій мові. Цікаво, що чеській мові цих птахів називають тучняки (tučňáci).

Викопний велетенський пінгвін Palaeeudyptes klekowskii з Південних Шетландських островів

Нещодавні дослідження пінгвінів з застосуванням радіоприймачів показали, що в антарктичну зиму пінгвіни накопичуються в районі моря Скоша. Саме в цьому місці ведуть промисел криля. Тому промисел потенційно загрожує харчовій базі пінгвінів. Глобальний підрахунок дозволяє оцінити популяцію усіх видів антарктичних пінгвінів на 12 млн. особин.

Антарктичною весною, на початку жовтня в районі Аргентинських островів-півострова починають гніздувати домініканські мартини (Larus dominicanus). Зовні ці птахи дуже нагадують наших звичайних жовтоногих мартинів з берегів Дніпра. І не даремно, бо ж ці птахи дуже близькі родичі. Так, це один з представників широко поширеної по світу групи сріблястих (чи білоголових) мартинів. Цікаво, що у зв’язку зі своєю мобільністю (перельоти на 200 і більше км для них не проблема) мартини можуть дуже лабільно використовувати харчові ресурси, які накопичуються у тому чи іншому регіоні Антарктики, за потреби утворюючи зимуючі популяції. Зокрема, на харчових відходах станції цілий рік тримається угруповання мартинів (до 100 особин). Зважаючи на це, можна казати про певну синантропізацію частини з них.

Домініканський мартин – головний садівник Антарктики

Домініканські мартини навчилися пірнати за молюсками та морськими їжаками. Поблизу місць полювання серед прибережних скель мартини влаштовують харчові столики де століттями накопичуються розсипи черепашок молюсків та розкльовані панцири морських їжаків. Цей птах також створює зв’язок між морськими та наземними екосистемами регіону. Адже саме він використовує у своїх гніздах кілька ключових видів наземної рослинності з щучником та головними видами моху включно, які цілеспрямовано збирає та переносить на значні відстані. Отже саме цей птах є розповсюджувачем наземної рослинності – своєрідним садівником Антарктики.

Слідом за мартинами після повернення розпочинають гніздування поморники. Їх в районі станції два види: звичайний південно-полярний (Stercorarius maccormicki) та більш північний вид – антарктичний або бурий поморник (Stercorarius antarcticus). Перший вид фактично паразитує на пінгвінах, змушуючи їх відригувати криль, а також краде з гнізд недосвідчених батьків яйця та пташенят.

Південно-полярний поморник активно боронить свою гніздову територію

Антарктичний поморник – рідкісний гість в районі розташування української станції. Він більший, темніший з масивним потужним дзьобом – це справжній хижак, який полює на пташенят та краде яйця в пінгвінів. Кілька пар антарктичних поморників гніздують поблизу колоній цих птахів на островах Пітерман та Ялури. Вид є більш звичайним в районі американської станції «Palmer» на острові Анверс, звідки окремі особини розселяються на південь.

Антарктичний поморник

Синьоокий баклан (Leucocarbo (atriceps) bransfieldensis) – родич кількох видів бакланів, які мешкають в Південній Америці. Ці птахи тримаються в районі станції цілий рік, полюючи головним чином на рибу. Гніздують синьоокі баклани на крутих скелястих берегах островів Уругвай, Пітерман та ін. Колонії постійно існують на одному і тому ж місці. В кінці літнього сезону в околицях колоній можна побачити численних молодих птахів, які відрізняються від дорослих більш тьмяним забарвленням.

Синьоокий баклан

Баклани – птахи колективні, вони разом полюють, синхронно пірнаючи. Максимальна зареєстрована глибина їх занурення – 116 м. Після полювання перед заходом сонця баклани повертаються на колонію.

За характерним пронизливим криком ми легко впізнаємо крячків знайомих нам з берегів наших річок. В Антарктиці їх два види. Антарктичний крячок (Sterna vittata) постійно тримається в Антарктиці. Натомість полярний крячок (Sterna paradisaea) здійснює щорічну неймовірну подорож з Арктики в Антарктику. Розрізнити їх можна лише за забарвленням, адже дорослий полярний крячок під час антарктичного літа має тьмяне зимове пір’я, проте зберігає червоний колір дзьоба, що відрізняє його від молодих особин антарктичного крячка, які теж мають тьмяне забарвлення, проте дзьоб у них чорний. Полярний крячок також має хвіст десь в два рази довший за крила, тоді як у антарктичного довжина хвоста приблизно дорівнює довжині крил. Восени антарктичні крячки часто збираються на верхівках айсбергів великими групами. При наближенні до їх гнізд батьки відчайдушно захищають його кружляючи над головою. Вони також можуть бити непрошеного гостя дзьобом. Гніздо антарктичного крячка являє собою звичайну заглибину в кам’янистому субстраті. Тож треба бути уважним, щоб не затоптати кладку чи пташенят.

Антарктичні крячки на айсбергу

Антарктичний крячок

Південний велетенський буревісник (Macronectes giganteus) – справжній велетень в світі антарктичних птахів. Закінчення його дзьоба має зеленуватий колір. Ця незначна риса відрізняє його від іншого виду поширеного біля берегів Патагонії – північного велетенського буревісника (Macronectes halli), який має червонувате закінчення дзьобу. У цих птахів, які своїм польотом дуже нагадують птеродактилів, крім традиційних темно забарвлених особин також зрідка зустрічається біла кольорова форма. Велетенські буревісники найбільші пернаті хижаки, які харчуються пташенятами усіх інших птахів, або падлом. Вони гніздують на підвищеннях скелястих урвищ. Найближча колонія цих дуже чутливих до стресів в ранній період гніздування птахів знаходиться на острові Лічфілд в районі американської станції «Palmer».

Південний велетенський буревісник

Надходження осені в районі нашої станції віщують снігові буревісники. Сніговий буревісник (Pagadroma nivea), або як його називають зимівники – сніжник – один з найкрасивіших антарктичних птахів, суцільно білий з чорними очами та дзьобом. Ця птаха – один з символів Антарктики. Гніздо снігового буревісника – невелика заглибина в скельному гроті з майже відсутньою підстилкою. Проте відшукати таке гніздо дуже важко. Побачити снігових буревісників значно легше взимку, коли численні особини тримаються в районі станції «Академік Вернадський» на острові Галіндез. Влітку ж ці птахи в районі станції практично не відмічаються.

Снігові буревісники гніздують на скельних схилах континентальних оаз. Вже багато років відоме місце гніздування сніжника на мисі Пéрес. Окрім того, імовірно, цей птах також гніздує в районі бухти Ведінгтон.

Сніжник – єдиний вид літаючих птахів Антарктики, що гніздує в глибині Антарктичного континенту. Подекуди ці птахи влаштовують свої гнізда на відстані 30-200 км від узбережжя – на нунатаках та в Трансантарктичних горах, подекуди на висоті 3000 м. Вони риються у снігу щоб знайти місце для гнізда. Літають до моря за їжею. Снігові буревісники залітають навіть на південний полюс. Життєдіяльність сніжника грає роль у житті лишайникових угруповань внутрішніх районів Антарктики.

Граціозні качурки (океанники) Вільсона (Oceanites oceanicus) також прилітають антарктичною весною. Полюючи над водою на криль, качурки ніби виконують граціозний танок, торкаючись лапками води. За це їх ще називають Божою птахою чи ластівкою Антарктики. Вони гніздують у норах в мохових полях чи тріщинах скель, намагаючись надійно приховати гніздо від стороннього ока. На Аргентинських островах чисельність качурок сильно лімітують поморники, розорюючи гнізда та переслідуючи дорослих качурок. Восени качурки, інколи великими групами, відкочовують на північ. Під час далеких міграцій буває, що окремі качурки зупиняються для ночівлі на кораблях.

Качурка Вільсона

Абсолютно оригінальною птахою Антарктики є біла сивка (Chionis alba), або як її лагідно називають українські полярні дослідники футлярик – давній представник ряду сивкових. Загалом цей птах давніший за час розділення сивок та куликів. Цей невеликий птах величиною з курку єдиний в Антарктиці, що не має плавальних перетинок на лапах. Отже, це єдиний суто-наземний, не водоплавний птах Антарктики. А отже, і найбільша суто наземна тварина Антарктики.

Подібно до воронових притримує здобич лапою. Сивки моногамні. Кладки влаштовує в щілинах скель, норах та вибоїнах. Яйця невеликі, овальні, білі з великими чорними крапками. Пташенята чорні. Вже на 8-9 день вони ходять. При добрих умовах харчування зимують на місцях гніздування. Непогано літають, але воліють бігати. Живляться крилем з посліду тюленя-крилеїда та пінгвінів, поїдають виплювки пінгвінів, домініканського мартина та синьоокого баклана. Саме з-за цього сивки зазвичай мешкають на колоніях цих птахів. З’їдають також будь-яку падлину.

На сусідній станції «Palmer» сивки давно гніздують. А от в районі нашої станції їм донедавна перешкоджали поморники, тож сивки починали збиратися тут лише коли поморники вже виростять свою молодь та починають відлітати на північ. Проте в сезон 2016 р. сивки несподівано загніздували і біля української станції. При цьому вони обладнали гніздо під одним з приміщень, вистеливши його пір’ям та сухим мохом. Можливо, гніздування сивки пов’язане зі зростанням колонії віслюкових пінгвінів біля станції. У сезон 2017 р. сивки зробили поблизу станції «Академік Вернадський» вже два гнізда: під станцією та банею. Отже ці дивовижні птахи освоюються тут як вдома. Окрім того сивки гніздують поблизу колоній віслюкових пінгвінів на Мут-Пойнт та острові Плено.

Біла сивка

Взимку навколо станції збираються осілі групи домініканських мартинів та білих сивок, які в природі харчуються послідом пінгвінів чи мартинів. Останнім часом ці птахи зимової пори дуже виграють від людської присутності.

Цікаво довідатися, що сивок на світі всього два види і вони вважаються дуже давніми, адже не мають плавальних перетинок і можливо є представниками третинної дольодовикової фауни Антарктики та Субантарктики (острови Дуги Скоша). На зиму більшість сивок відлітає до Південної Америки та Мальвінських островів. Втім, частина залишається біля наукових станцій. Сивки перебувають в постійному пошуку їжі. Вони пробують «на дзьоб» усе, що трапляється, тож зимівники інколи жартують, що якби ці пташки були розміром як орел, то з’їли б все живе, в тому числі і якогось неуважного зимівника. Якщо поспостерігати за сивкою, можна помітити що більшу частину часу вона стрибає на одній нозі. Другу ногу вона в цей час гріє.

Інші тварини Антарктики, наявність яких також кидається у вічі – це, безумовно, тюлені. Якщо ви почули різке фуркання та побачили у воді кілька видовжених дещо гачкуватих носів – найімовірніше це тюлень–крилеїд (Lobodon carcinophaga), якого у російській мові помилково назвали крабоїдом – найбільш масовий вид антарктичних тюленів. Цей тюлень в описуваному регіоні зустрічається майже протягом усього року. Трапляється переважно на блукаючих крижинах і фрагментах припаю. Цей тюлень – типовий мешканець дрейфуючих льодів, всі біологічні періоди річного циклу його життя тісно пов’язані з кригою. У літньо-осінній час вздовж краю криги проходить інтенсивний нагул тюленів, де вони знаходять свій головний кормовий об’єкт – криль (жодних крабів в Антарктиці немає). Полювати на криль цьому тюленю дозволяють спеціальні три-вершинні зуби, які створюють своєрідний цідильний апарат.

Змикаючись, зуби тюленя-крилеїда утворюють цідильний апарат (сито) 

У цей час у воді можна інколи побачити великі групи крилеїдів (до 40 і більше особин). Полюючи колективно, крилеїди заганяють великі зграї криля до поверхні. Наразі цей тюлень є головним споживачем криля в Південному океані. За оцінками вчених, починаючи з поч. ХХ ст. чисельність крилеїдів, які зайняли нішу винищених китів, зросла не менш ніж у 5 разів. Наразі це чи найчисельніший з диких видів хижих тварин у Світі.

Крилеїди люблять відпочивати на кризі, куди віртуозно застрибують

Крилеїди люблять вилежуватися на крижинах. Вони віртуозно вистрибують з води на крижину, хоча інколи це виходить не з першої спроби. Відпочивати на суходолі крилеїди не люблять. Ці тюлені вміють постояти за себе і на наближення човна з дослідниками часто реагують вигинаючи шиї, оскалюючи зуби та видаючи загрозливе шипіння так, ніби це не човен, а хижа косатка. Дійсно, цей масивний тюлень вагою до 300 кг вражає!

Тюлень Веддела (Leptonychotes weddellii) – ще один звичайний у крижаних морях Антарктики вид. Це тюлень був описаний на основі матеріалу зібраного Джеймсом Ведделом у 1823 р. з Південних Оркнейських островів. Звіробої називали його морським леопардом за плями на шкірі, що в ранній науковій літературі викликало плутанину з справжнім морським леопардом.

Тюлень Веддела,  малюнок Дж. Веддела з натури, 1825 р.

Це великий тюлень: довжина тіла дорослих тварин 250-310 см, вага до 500 кг. На масивному тілі тюленя відносно невелика голова дещо схожа на котячу. Задні ласти великі, потужні, передні значно менші. Оглядаючи цих масивних справжніх тюленів, згадую про їхніх надзвичайно рідкісних родичів – сірих та звичайних тюленів з Балтики. Яка відстань їх розділяє!

Тюлень Веддела – миролюбний товстун

Цей вид заходить найдалі з усіх тюленів на південь і здатен триматися в антарктичних водах цілий рік. При цьому тюлені постійно підтримують ополонку для пірнання під кригу, прогризаючи кригу своїми зубами. Це призводить до швидкого стирання зубів, зважаючи на що тривалість життя цих тварин не велика.

Навесні поблизу української станції самиці тюленів Веддела народжують тюленят. Ті на надзвичайно жирному молоці дуже швидко ростуть. Вже скоро вони приєднуються до своїх матерів в підльодному полюванні. Дорослі тюлені люблять поласувати різними видами антарктичних риб, кальмарів та восьминогів. Можуть дістати вони і велетня глибин – іклача (Dissostichus mawsoni). Молодь живиться переважно крилем. Полюють ці тюлені переважно вночі, а вдень вилежуються на берегах кам’янистих островів, часто на снігу.

В районі Аргентинських островів можна зустріти і неповторного хижого тюленя, «усмішку» якого ви запам’ятаєте на все життя. Це морський леопард (Hydrurga leptonyx) – справжній тиранозавр антарктичних вод. Стрункий довгий тулуб із сильно розвинутими грудьми, гнучка тонка шия, великого розміру голова з широкою пащею, озброєною потужними гострими зубами. Ця істота створена для невтомного полювання. По всьому тілу розкидані неправильної форми плями чорного, темно-сірого і ясно-сірого кольору різної величини. Саме вони є причиною назви тварини. Дорослі тварини в довжину досягають 400 см і важать більше 500 кг. Дитинчата в цих тюленів народжуються великими: довжина їх 130-140 см, вага 30-36 кг.

З наближенням осені морські леопарди концентруються в районі колоній пінгвінів. Тож тут майже щодня розгортається драма, коли леопард хапає і топить чергового пінгвіна. Потім роздирає його щоб ковтати окремі шматки. Адже зубів для перетирання він не має. Інколи ж можна побачити ще більш драматичне видовище – атаку особливо великої особини морського леопарда на тюленя крилеїда. Морський хижак буквально рве миролюбного крилеїда, тож дуже важко не втрутитися, пам’ятаючи, що те що відбувається це нормальний хід драми, яка називається дика природа Антарктики.

Морський леопард – невтомний мисливець антарктичних вод

Взимку морські леопарди відкочовують на північ – в Субантарктику.

Південний морський слон (Mirounga leonina) – найбільший представник ластоногих розповсюджений в субантарктичних і антарктичних водах південної півкулі. На період розмноження і линьки морські слони виходять на узбережжя островів, де й утворюють берегові лежбища. Тут вони проводять місяці – від початку весни до другої половини осені. На зиму тварини залишають пляжі і повертаються до морського способу життя. Молоді самки і самці морського слона щороку відлежуються в околицях американської станції «Palmer», окремі особини можна зустріти на островах Пітерман, Плено, чи навіть на невеликих пляжах Аргентинських островів. Проте, дорослих носатих самців можна побачити лише північніше, на острові Кінг-Джордж.

Південні морські слони

Жир морських слонів став причиною їх варварського переслідування в кінці ХІХ-го і на початку ХХ-го століття. Перші антарктичні звіробої без вагань знищували усіх слонів, не дивлячись на стать та вік. Згодом ввели правила, які обмежували добування лише дорослими самцями. Але лише запровадження штучних жирів у промисловості врятувало цих тварин від винищення.

У кінці антарктичного літа на берегах бухт і заток з’являються антарктичні морські котики (Arctocephalus gazella) — єдині представники сімейства вухатих тюленів в антарктичних водах. Розмножуються вони, головним чином, на островах Субантарктики, переважно Південної Джорджії. В районі нашої станції котики лише відпочивають на островах з кам’янистими рівними ділянками або галечниковими пляжами.

Антарктичний морський котик

Котики також в минулому пережили страхітливе винищення. Звіробої масово добували їх заради їхніх цінних у господарстві шкур. Але бізнес припинився сам собою, закінчилися великі стада котиків – закінчився і комерційний інтерес їх добувати. Може, саме через це котики такі недружелюбні до людей. Побачивши нас здалеку, починають фиркати та намагаються атакувати. Але не варто на них ображатися, дуже ми нагрішили перед їхнім плем’ям. Варто просто бути обережним. Може, колись вони нам пробачать. Присутність котиків видає їхній характерний мускусний запах, а також шерсть, яку вони залишають на місцях свого відпочинку. Взимку антарктичні морські котики мігрують на північ у тепліші Субантарктичні води. Проте, деякі молоді та старі особини залишаються в Антарктиці і тут зимують. Основу харчування морського котика в описуваному регіоні складає криль, до якого домішуються риба та молюски. Зокрема, котики охоче ковтають особини молюска антарктичне блюдце, черепашки яких виконують роль камінців-гастролітів, що покращують перетравлення їжі.

Останній ще не згаданий представник антарктичних ластоногих – загадковий тюлень Росса (Ommatophoca rossii) в районі української антарктичної станції не зустрічається. Даний вид є найбільш рідкісним і найменш вивченим з усіх антарктичних тюленів. Одна особина цього виду була помічена та сфотографована яхтсменами 29 грудня 2013 р. на кризі неподалік від берега в районі полярного кола, поблизу Камп-Пойнт (Camp Point), південніше острова Аделаїди (що значно на південь від нашої станції).

Тюлень Росса, південніше острова Аделаїди, знімок 2013 р.

У 1972 р. була прийнята Конвенція про збереження антарктичних тюленів (вступила в дію в 1978 р.), яка заборонила добування таких видів ластоногих, як антарктичний морський котик, південний морський слон та тюлень Росса, а також ввела обмеження на добування інших видів. Запровадження ж Мадридського протоколу взяло усіх ластоногих Антарктики під повну охорону.

Надзвичайно цікавою групою тварин є китоподібні. Їх походження від парнокопитних звірів оповите таємницею. Відомо, що найближчі родичі – гіпопотами та кити – розійшлися 60 млн. років тому. Існуючі наразі китоподібні – це лише залишки колишнього великого різноманіття цих тварин. Адже у порівнянні з 15 сучасними видами вусатих китів у геологічному минулому їх зустрічалося 300 видів. Поряд з цим очікується, що може бути відкрито ще 1000 інших викопних видів китоподібних. Вважається, що більшість видів китоподібних вимерла після трансформації океанічних течій та зледеніння Антарктиди, натомість вусаті кити стали такими великими якими ми їх знаємо зараз.

В одному басейні східного Пара-Тетіса (район Чорного-Азовського моря) зустрічалося 20–30 видів цетотеріїв. Найдавніший вусатий кит з’явився на планеті близько 4 млн років тому, а перший вусатий кит, схожий за своєю будовою до сучасних, фіксується не раніше 100 тисяч років тому. Найближчим до цетотеріїв є сучасний карликовий кит (Caperea marginata). У той же час вважається, що зменшення розмірів тіла у малих смугачів (Balaenoptera bonaerensis чи Balaenoptera acutorostrata) в порівняння з іншими видами китів є вторинною адаптацією до життя в полярних водах між айсбергами. Кити є найбільшими на землі тваринами. Тривалість їхнього життя може досягати 120 років (як, наприклад, у гренландських китів Balaena mysticetus).

Лютий-березень – це сезон, коли в околицях Аргентинських островів легко можна побачити китів. Проте, перших велетнів можна зауважити вже у протоці Дрейка чи у водах біля островів Кінг-Джордж та Анверс, де розташована американська станція «Palmer». До речі, на її емблемі зображено косатку.

Косатка (Orcinus orca) – це панівний хижак антарктичних вод, якого на заході, якось не подумавши, охрестили китом-вбивцею. Насправді, який же вбивця з цього кита. Дійсно, косатки полюють на тюленів, інших китів, не гребують і пінгвінами чи великою рибою. Проте, вони – хижаки і ніяк не можуть бути вегетаріанцями.  Косатки – найбільші дельфіни, унікальні в світі тварин, адже поза людиною вони єдині хто має прояви культури – навиків та традицій, які передаються з покоління в покоління. Об’єм мозку косатки поступається в світі китоподібних тільки кашалоту, а густина звивин та частка сірої речовини мозку більша ніж у людини. В Антарктиці існують різні раси косаток, які, ймовірно, можна порівняти з племенами людей. Наразі відомо 5 таких рас-типів. А – найбільший, харчується китами, головним чином малими смугачами, В1 – харчується тюленями, В2 – пінгвінами, С – рибою, а відкритий нещодавно тип D – змінює тип харчування.

Загалом, це – рідкісний гість у протоках Лемейр і Пенола. Найчастіше зустрічається групами по кілька особин. Частіше вид фіксується в протоці Герлаха, що знаходиться за 80 км на північ від Аргентинських островів.

Косатка – найбільший морський хижак в районі західного узбережжя Антарктичного півострова

Антарктичні косатки поділяються на кілька морфологічно-поведінкових типів в залежності від харчування: ті що полюють на рибу, на морських ссавців чи пінгвінів

Зрідка в районі Аргентинських островів можна побачити й інших зубатих китів, зокрема, південних плавунів (Berardius arnuxii). Їхні порепані спини та голови, які виринають з води, насправді – рідкісне видовище. Південний плавун – представник таємничої групи дзьоборилих китів мешканців відкритого океану. Останній описаний вид з цієї групи був відкритий у 2020 році. Ці кити – глибоководні пірнальники, які можуть уходити на дно на кілометр і більше. Вони невтомні мандрівники світом про який ми знаємо менше ніж про Марс.

Південний плавун в протоці Френч

А якщо завітати на невеликий острів Расмусен можна побачити фрагменти скелету синього кита (Balaenoptera musculus). Частина його тіла муміфікувалася та навіть слугувала середовищем для життя судинної рослини – щучника антарктичного. Кістки кита розтріскуються від перепадів температури. Дані радіовуглецевого аналізу свідчать, що він помер, ще до початку китобійної ери.

На 1984 р. лишилося близько 500 особин південного антарктичного підвиду синього кита, від вихідної популяції у 200-300 тис. особин. Наразі уся південна популяція цього виду оцінюється у 1400 особин.

Синій кит – унікальний велетень з минулого і має прикрашати океан. Ми можемо прожити все життя та ніколи його не побачити, але маємо бути впевнені, що він є!

Кістки кита на острові Расмусен

Кістки ще одного великого смугача ми побачили на острові Кінг-Джордж біля польської станції «Arctowski». Це – сумне нагадування про часи хижацького винищення китів, коли Південні Шетландські острови використовувались як берегові бази для білування туш миролюбних велетнів. Максимум вилову китів прийшовся на 30-ті роки ХХ ст. Тоді, страшно подумати, було вбито тисячі синіх китів, фінвалів (Balaenoptera physalus) та сейвалів (Balaenoptera borealis). Результати не забарилися. В районі української станції лише один раз за десятки років було зафіксовано фінвала та сейвала. Синіх китів тут вже давно ніхто не бачив.

На щастя, фінвалів та сейвалів можна регулярно побачити в районі Південних Шетландських островів.

Кістки великого смугача на станції «Arctowski»

Натомість, в районі Антарктичного півострова більш-менш звичайними з китів-смугачів є антарктичний смугач (Balaenoptera bonaerensis) та горбач (Megaptera novaeangliae). Антарктичний смугач – один з найменших китів-смугачів: довжина його тіла звичайно становить 7–9 м, найбільші особини дуже рідко досягають 10 м; самки трохи крупніші від самців.

Антарктичний смугач

Загальна вага смугача становить до 10 т, у звичайних випадках – 5–6 т.  У водах Антарктики антарктичний смугач живиться винятково крилем. Цей кит зазвичай швидко переміщується між крижинами, виставляючи на показ лише спину з характерним акулоподібним плавцем. За цим його можна здалеку розпізнати. Пізньої осені малий смугач – єдиний кит, який ще трапляється в антарктичних водах. Проте, і він часто мусить пробивати собі отвори для дихання у все міцнішій антарктичній кризі. Необхідно зазначити, що в Антарктичних водах може траплятися захід й іншого кита – малого смугача (Balaenoptera acutorostrata), який поширений як південних, так і північних морях. Розпізнати в морі цих тварин дуже важко.

Ще одним звичайним китом в районі західного узбережжя Антарктичного півострова є горбач або горбатий кит. Назва цього кита, очевидно, походить від форми спинного плавця, який схожий на горб, та особливостей пірнання виду, коли він виставляє цей горб. Цей кит під час пірнання також часто показує хвіст – робить так званого «метелика». За цією ознакою його можна розпізнати здалеку.

Горбатий кит

Горбачі здійснюють регулярні міграції з місць зимівлі і розмноження в теплих водах на місця нагулу в холодні води північної або південної півкулі. Шляхи їхніх міграцій добре вивчені. В Антарктиці в літній сезон зустрічається кілька груп, що годуються, головним чином, крилем в прибережних водах, а взимку переміщаються на північ, кожна група до своїх місць зимівлі біля узбережжя Південної Америки, Південної Африки, Західної Австралії та Нової Зеландії. Часто горбачі зустрічаються на мілководді поблизу берега, не уникають районів дрейфуючих льодів, але також є звичайними і у відкритих глибоководних районах.

У районі станції «Академік Вернадський» горбачі з’являються переважно в лютому, коли масово розвивається криль. До цього море часто цвіте внаслідок розвитку фітопланктона. Інколи поява китів запізнюється. Зокрема, в сезон 2016 р. вони з’явилися тут лише в березні. Горбачі люблять полювати в протоці Пенола. Тут же вони і відпочивають, гойдаючись без руху на хвилях та час від часу випускаючи могутній фонтан. Необхідно заборонити туристичним суднам переслідувати горбачів на човнах, внаслідок чого вони, на нашу думку, вже зовсім не мають спокою.

Ці кити мають індивідуальний малюнок на нижній поверхні хвостового плавця. За фото цього малюнка можна ідентифікувати окремі особини. Так, завдяки фотографії хвостового плавця нещодавно було встановлено, що один з горбачів, які нагулювались в районі Аргентинських островів, раніше був зафіксований біля берегів Еквадору.

Горбачі пережили серйозні випробування. У XVIII ст. чисельність горбатого кита оцінювалася у 1,5 млн. особин. Після інтенсивного промислу наразі їх нараховується близько 20 тис. Тільки в 1961 р. радянська китобійна флотилія зловила 1568 цих тварин.

Нещодавно в 2018 та 2020 рр. в районі Аргентинських островів та протоці Герлаха було виявлено також південного гладкого кита (Eubalaena australis). Через малу швидкість цей кит у часи китобійного промислу був дуже легкою здобиччю. Саме гладкі кити, імовірно, ті самі чудо-юдо риби із казок. На кінець промислу у 1984 р. їх було 2-3 тис, хоча заборона на полювання діяла з середини 1960-х рр. Відновлення половини вихідних популяцій синього та південного гладкого кита очікується не раніше 2100 р.

Ознайомившись з життям морських птахів, тюленів і китоподібних розглянемо питання, хто ж годує усі ці організми? Майже все тваринне життя в Антарктиці пов’язане з океаном. Морські екосистеми на відміну від наземних, мають набагато вище біорізноманіття, особливо це стосується донних (бентосних) угруповань.

В даний час в морському середовищі налічують близько 500 видів фітопланктону, що є виробником первинної продукції. На безмежних морських просторах мікроскопічні водорості утворюють справжні «океанські плантації» живлячи тварин, які являють собою наступні ланки в антарктичних екосистемах. Передбачається, що кількість видів макробентосних тварин і рослин в антарктичних широтах становить від 11000 до 17000. Це проміжна величина між аналогічними показниками для тропічних і помірних широт. Дуже різноманітні ракоподібні бокоплави (Amphipoda), кількість видів, яких у районі Антарктичного півострова, моря Веддела та деяких інших регіонах за оцінками фахівців може сягати від 250 до 1444 видів. Звичайними є амфіподи і в околицях нашої станції, зокрема, великий за розмірами Paraceradocus gibber, який є кормом місцевих риб.

Фауна планктонних ракоподібних, навпаки, досить бідна. Найбільш масовим і ключовим видом всієї антарктичної екосистеми є криль (Euphausia superba). Цей морський рачок довжиною 50-60 мм, є головною їжею для багатьох видів великих антарктичних тварин, таких як кити, тюлені, пінгвіни, риби і т.д.

Криля найчастіше можна зустріти під склепіннями айсбергів та плавучих крижин. Розвиток водоростей і крилю сповільнюється узимку і значно прискорюється навесні, коли в результаті танення морського льоду стають доступними світло і живильні речовини, що обумовлює весняне «цвітіння води».

Цікаво, що криль має властивість до хімічного свічення – флуоресценції. Її роль в цієї тварини поки що чітко не пояснена.

Поза звичайним крилем, в Антарктиці поширені ще 10 інших видів рачків-евфаузіід. Це, зокрема крижаний криль (Euphausia crystallorophias), що зустрічається в районах Південного океану які довгий час знаходяться під кригою. Вперше він був відкритий експедицією Р. Скотта. В Антарктиці також трапляються криль-пігмей (Euphausia frigida), колючий криль (Euphausia valentini) та евфаузііда тисаноеса худа (Thysanoessa macrura).

Його величність антарктичний криль

Від криля повністю залежить життя усіх хребетних тварин регіону. Хоча пінгвіни, тюлені-крилеїди, кити та навіть морські котики невтомно переслідують криль, із-за цього менше його не стає. А от промисловий вилов криля людиною – вже зовсім інша справа. Окрім вилову, велика частка рачків пошкоджується так, що надалі гине без жодного пожитку…

Окрім криля в верхніх шарах морської води мешкають не менш екологічно важливі але менші за розміром (практично мікроскопічні) ракоподібні – копеподи. Зокрема, в поверхневих водах в районі Аргентинських островів-півострова Київ виявлені наступні види: Calanoides acutus, Calanus propinquus, Ctenocalanus citer, Paraeuchaeta antarctica, Scolecithricella minor minor, Rhincalanus gigas, Metridia gerlachei, Oithona similis, Oithona frigida, Oncaea curvata, Oncaea parila та Triconia antarctica. В товщі води мешкають також дрібні черепашкові рачки (Ostracoda).

Дрібні планктонні рачки мають величезне екологічне значення. Їми харчується все, що не в стані за розміром споживати стада криля: планктонні стадії та личинки безхребетних та молодь пелагічних риб та ін.

В складі зоопланктону зустрічаються також багатощетинкові черви (Polychaeta) та морські стрілки (Sagitta gazellae). Звичайним видом товщі антарктичних вод є також сальпа Томсона (Salpa thompsoni), чисельність якої зазнає спалахів у роки з слабким розвитком морської криги.

В товщі води можна зустріти також сцифомедуз, таких як велетенська десмонема крижана (Desmonema glaciale). Ця медуза є яскравим проявом тенденції до гігантизму, що проявляється у морських організмів Антарктики. У зв’язку з низькою температурою води та великим насиченням вод Антарктики киснем, тут можуть виростати великі форми. Зокрема, парасолька цієї медузи може сягати діаметру 1м, а довжина щупальців – 3 м. Під склепінням айсбергів можна зустріти також витончених крилоногих молюсків – т. з. морських ангелів (Opisthobranchia), а зрідка ще й яскраво-червоних реброплавів (Ctenophora). В складі зоопланктону зустрічаються також багатощетинкові черви (Polychaeta).

Мешканцями товщі морських вод є також головоногі молюски. Тут відомо близько 70 видів, половина з яких є ендеміками Південного океану. Одним з масових видів, важливих для живлення птахів, китів та тюленів є семизірковий летючий кальмар (Martialia hyadesi). В районі Аргентинських островів трапляються також розмальований кальмар (Brachioteuthis picta) та крижаний кальмар (Psychroteuthis glacialis) – харчові об’єкти синьоокого баклана та тюленя Веддела відповідно. Кальмар Гамільтона (Mesonychoteuthis hamiltoni) разом з велетенським кальмаром (Architeuthis dux) є найбільшими безхребетними тваринами на Землі. Кальмар Гамільтона трапляється в південному океані на глибинах близько 2000 м. В 2017 р. випадково був пійманий екземпляр довжиною 10 м. Вважається, що ці кальмари можуть доростати у довжину до 14 м. Вони полюють на глибоководних риб-іклачів. Самі ж є бажаною здобиччю для кашалотів, великі самці яких іноді трапляються в Антарктиці.

Головне біорізноманіття вод описуваного регіону концентрується в придонній зоні. При цьому в напрямку від поверхні води до дна моря можна виділити окремі зони зі своєю специфікою умов та різноманіттям водних організмів:

Літоральна зона – зона, яка підлягає приливно-відливним явищам, впливу айсбергів та льоду. Під час відливу прибережна частина частково осушується. В розщелинах, на камінні і під камінням залишаються черевоногі молюски – морські блюдця, дрібні двостулкові молюски, бокоплави та ізоподи, морські їжаки та деякі види водоростей. Найчастіше на літоралі можна побачити морські зірки багатьох видів. Найбільш звичайними є зірки Odonaster validus та O. meridionalis. На літоралі трапляються також морські їжаки-стерехінуси (Sterechinus neumayeri). Морські їжаки, які намагаються сховатися від мартинів, чіпляють на голки велику кількість уривків водоростей. На прибережному камінні також можна побачити численних молюсків з блюдцеподібною черепашкою, що міцно прикріплені до каміння. Це південно-антарктичне блюдце або лімпет (Nacella concinna). Цей молюск харчується і перечікує відлив в літоральній зоні. Цікаво, що у самців лімпета черепашки вищі, вони також менші за черепашки самиць. Блюдце відіграє важливу роль в прибережних екосистемах, оскільки становить основу харчування домініканського мартина. Харчуються ним також інші тварини. Саме блюдце харчується кораліновими водоростями, які мешкають на глибині 17-25 м. Скупчення лімпетів в районі Аргентинських островів спостерігається в абразивній зоні Марина-Пойнт острова Галіндез та на літоралі острова Плено.

Антарктичне блюдце – поширений молюск і головний корм домініканського мартина

Субліторальна зона носить абразивний характер з-за впливу криги в зимовий період, айсбергів та крижин в іншу частину року. Під крутими схилами островів скелі гладенькі, порізані глибокими борознами, що йдуть зверху-вниз від топлення снігу, стікання струмків і сходження лавин. Накопичення осадів тут практично відсутнє. Пляжі доволі рідкісні. Дно усіяно щебнем та великими каменями. Цю зону населяють різні види дрібних водоростей, морські їжаки, морські зірки, морські блюдця, голотурії та амфіподи.

Наступна зона, яку можна виділити – зона схилу (більше 15-20 м). Тут йде накопичення уламкового матеріалу та піску. В цій зоні зустрічаються різні види водоростей, горгонарієві корали, офіури, губки, асцидії, молюски, морські павуки, ізоподи та амфіподи. На схилах підводних узбереж живе й дуже цікаве ракоподібне – велетенська антарктична ізопода (Glyptonotus antarcticus). Ця тварина – своєрідний аналог крабів –  може досягати довжини 10 см. На Аргентинських островах простіше за все побачити гліптонотуса під час відливу на літоралі.

Велетенська антарктична ізопода

Донна зона має значні мулові поклади, накопичення піску, уламкового матеріалу та осадів. Тут ховається незвичайне глибинне життя. Безліч течій, водовертей, танок антарктичних айсбергів та величезні хвилі, все це на поверхні. На дні ж, якого не зачіпають нижні частини айсбергів, панує спокій. Дно вкрито валунами, які витаюють з айсбергів їх колонізують морські водорості та тварини Похитуються пагони великих водоростей, таких як Phyllogigas sp., та Iridaea cordata, які місцями утворюють суцільний покрив. На мулистому субстраті застигли кілька-столітні губки. Інколи вони мають розміри порівнювальні до зросту людини. Це так звані скляні губки (Hexactenellida), зокрема види Rosella nuda та Scolymastra joubini. Ці види можуть мати висоту 2 м і мати вік до 10 тис. років. Фільтруючи воду, губки ростуть дуже повільно.

Актинії та інші поліпи, великі черви-поліхети та голкошкірі: офіури та морські зірки (біля 30 видів) надають глибинам фантастичних кольорів.

Морські зірки додають кольорів підводному світу Антарктики

В мул закопуються молюски латернули (Laternula elliptica), на зовні виставляючи лише свій м’язистий сифон. Усі ці донні організми в разі потреби можуть переміщуватися на інше місце. Офіури повільно переповзають на своїх п’яти лопатях, латернули викидають з сифону воду, а актинії просто від’єднуються від субстрату та переносяться течією.

Витончені подібні до мотузок, чи розгалужені, як хвощі горгонарієві корали, офіури з змієвидними лопатями, химерні голотурії чи морські огірки, надзвичайно різноманітні морські зірки – все це різнокольоровий світ антарктичних глибин. Але для кого ці кольори? Адже в глибинах темно, тож оцінити їх може людина в світлі підводного ліхтаря чи спалаху фотокамери.

На коралах живуть морські павуки (Pycnogonida): Austrodecus, Colossendeis та ін., які інколи досягають дуже великих розмірів. В глибинах зустрічаються також дуже давні морські організми – плечоногі або брахіоподи, щетинкощелепні, немертини та асцидії. Для морських антарктичних безхребетних характерний повільний ріст та велика протяжність життя. Швидкоплинність життя ніби сповільнюється в холодних морях Антарктики, консервуючи насправді поважного віку особини. Так, в водах Антарктики зустрічаються велетенські морські зірки розміром до 70 см.

На антарктичному дні зустрічаються також дрібні восьминоги.

Один з багатьох видів антарктичних восьминогів

На дні, на глибинах більше 20 м, мешкає також досить великий представник черевоногих молюсків – (Neobuccinum eatoni).

Нещодавно над мешканцями антарктичного дна нависла нова загроза – температура антарктичних вод підвищилася, що відкрила дорогу до міграції сюди крабів з узбережжя Південної Америки. Наслідки цієї інвазії поки що непередбачувані, адже механізмів захисту від цього хижака антарктичні бентосні організми не мають.

Риби Антарктики не менш цікаві. За сучасними даними в Антарктиці мешкає 322 види риб з 50 родин, яких можна розділити на дві групи. Це риби відкритих вод – приблизно 100 видів та прибережні (шельфові і схилові) – 222 видів. Більшість з них належать до підряду нототеніевидних риб (Notothenioidei), розповсюдженого, головним чином, біля берегів Антарктиди.

Нототенієвидні риби – дуже цікава група. Вони відділилися від окуневих риб та еволюціонували на шельфі Антарктиди після її від’єднання від Південної Америки, в умовах холодних вод. Аналогом цих риб в Арктиці є тріскові риби. До цього підряду відносять 5 родин біля 80 видів. Більшість з цих риб – ендеміки. Цікаво, що для нересту вони обирають ділянки дна переорані айсбергами. В цій групі також розвинулося явище білокровності.

У водах біля Аргентинських островів ідентифіковано всього 12 видів риб з чотирьох родин. Всі вони відносяться до підряду нототеноієвидних риб (Notothenioidei).

Риби району Аргентинських островів переважно донні. В товщі води може живитися планктоном лише їх молодь. За частотою домінує гололоба нототенія (Notothenia coriiceps), другу позицію займає трематомус строкатий (Trematomus bernacchii). Решта видів зустрічаються значно рідше.

Нототенія – найзвичайніший рід антарктичних риб, види якого характеризуються значною варіацією забарвлення

Tрематомус строкатий – ще одна хижа риба району Аргентинських островів-півострова Київ

Для антарктичних вод також характерні і зовсім незвичайні риби. Ось ця майже прозора риба пливе над самим дном, потім зупиняється перепочити на якому-небудь зручному виступі, наприклад на губці. Через півхвилини вона знову рушає в подорож, не дуже далеку. При цьому, працюючи крилоподібними грудними плавцями, вона рухається з швидкістю лише два-три метри на хвилину. Якщо зловити і випустити цю рибу в воду в декількох метрах від дна, вона, проплававши з хвилину, повільно опуститься вниз. Сполохана підводним плавцем, риба широко розкриває пащу, розчепірює зяброві кришки, підіймає спинний плавник, розставляє грудні плавці, вигинає тіло – тобто, приймає загрозливий вид. Врятуватися банальною втечею вона не в змозі. Це білокрівка або як її ще називають – крижана щука (Champsocephalus gunnari) – представник родини білокрівкові (Channichthyidae).

Білокрівка або крижана щука

Білокрівка не може дозволити собі великі витрати енергії, так як у неї відсутні червоні кров’яні тільця, які постачають тканини киснем. Такими клітинами володіють майже всі хребетні. У деяких білокрівкових риб червоні кров’яні тільця становлять до 30% твердої речовини крові (тоді як майже у всіх інших хребетних – 95-99%), але у переважної більшості білокрівкових риб вони повністю відсутні, а отже відсутній і гемоглобін. Це можливо тільки в Південному океані з його завжди холодною водою. Адже чим холодніша вода, тим більше кисню вона містить. Припускають, що всі нототенієвидні риби схильні до низького вмісту червоних кров’яних тілець. Тобто ці риби, можна сказати, анемічні. Цей недолік компенсують багатьма способами, зокрема, зниженням активності. Останніми дослідженнями доведено, що ємність їх серця і об’єм крові більше, ніж у інших риб, кров рухається швидше. У шкірі і плавниках розташовано безліч капілярів, які поглинають кисень з води. Білокрівкові риби, звичайно, повільно ростуть проте тривалість їх життя досить велика.

У водах біля Аргентинських островів зустрічаються також невелика рибка – трематомус-гонець (Trematomus newnesi), а також значно більший, схожий на крижану рибу, але червонокровний антарктичний плоскорил (Parachaenichthys charcoti). На дні серед каміння і під камінням, якщо добре придивитися можна побачити дещо химерну антарктичну рогатку (Harpagifer antarcticus). Це свого роду антарктичний хамелеон. Ця рибка вміє дуже швидко змінювати свій колір під колір оточуючого субстрату. Також вона має два шипи, якими теж захищається від хижаків. Втім, це не рятує її від пернатих хижаків, таких як баклан.

В районі Аргентинських островів зрідка трапляється також антарктична сріблянка (Pleuragramma antarcticum) – пелагічна нототенієвидна риба. На неї полюють антарктичні птахи.

Однак найвідомішими рибами Антарктики є без сумніву іклачі (Dissostichus) – велетенські риби, які живуть на великих глибинах. Через своє дуже дороге м’ясо вони жорстоко переслідуються. Іклачі також відносяться до нототенієвидних риб. В приполярній області зустрічаються – іклач патагонський (Dissostichus eleginoides) та антарктичний (Dissostichus mawsoni). Антарктичний іклач в своєму поширенні не виходить на північ за Дугу Скоша. У віці до одного року іклач живе на пелагіалі, лише після цього опускається на великі глибини. Зважаючи на це, для його лову застосовуються глибоководні перемети. Наразі лов іклача є дуже вигідним промислом, що в свою чергу створює загрозу для цього виду. Лов іклача ведуть і 4 кораблі під українським прапором.

Іклач – велетень глибин Антарктики

Окрім нототенієвидних риб в Антарктиці зустрічаються окремі представники інших груп риб такі як таємнича глибоководна антарктична полярна акула (Somniosus antarcticus).

Морські птахи, ссавці, безхребетні та риби – усі вони пов’язані з морським середовищем життя. А хто населяє мовчазні антарктичні скелі, які сніжною завірюхою в будь-який час може занести снігом? Наземне тваринне життя в Антарктиці представлене безхребетними тваринами, що зустрічаються,  як в наземних ценозах, так і прісноводних екосистемах. Згідно огляду Russell et al. (2014), ґрунти Антарктичного півострова є місцем життя 11 видів колембол (або ногхвісток), 23 видів кліщів Actinedida, 5 видів кліщів Oribatida, 4 видів  кліщів Mesostigmata, та 39 видів нематод. Антарктичні двокрилі представлені двома видами комарів (Convey and Block, 1996).

Різноманіття безхребетних є результатом локального багатства органічної речовини в ґрунті та розвитку рослинності. Загалом близько 30 видів бделоїдних коловерток, близько 70 моногононтних коловерток, близько 70 видів нематод та 62 види тихоходів відомі з Антарктики (Velasco-Castrillón et al., 2014; Vecchi et al., 2016). Такі незначні цифри свідчать, що велика кількість представників цих груп поки лишається не відкритою. Близько 90% відомих видів безхребетних континентальної Антарктиди та близько 50% видів Морської Антарктики є ендеміками (Russell et al., 2014).

Антарктичні безхребетні балансують на межі можливого. Особливо критичною для них є наявність доступної води. Там де вона є, в середовищі кущиків лишайників та куртин моху вирує життя. Познайомимося ближче з різними  представниками антарктичної мікрофауни.

Щоб знайти антарктичних комах, необхідно просто зазирнути до куртинки антарктичного килимкового моху (Sanionia spp.). В ній рухається маса не великих чорних комашок. Це безкрилі комахи Антарктики – колемболи (Collembola). В районі Аргентинських островів-півострова Київ найбільш широко розповсюджена ногохвістка криптопігус антарктичний (Cryptopygus antarcticus). Цікаво, що ця ногохвістка – це один з самих великих (біля 2 мм) суто наземних організмів Антарктики. Середня щільність населення ногохвісток складає десятки тисяч екз. на м2. Проте середня вага такої маси комах складає менше 1 г.

Роїння колембол на поверхні калюжі, острів Фанфари, 2016 р.

Ногохвістки живляться різноманітними мікроскопічними водоростями, грибами, залишками рослинних тканин та ґрунтовими мікроорганізмами в кількості 2% ваги їх тіла на день. Таким чином, ногохвістки пропускають через себе значну масу первинної органіки. Окрім криптопігуса в регіоні поширені також повільніший товстун сірого кольору – фрезія сіра (Friesea grisea), та стрибун з роздвоєним хвостом – парісотома восьмиочкова (Parisotoma octoculata).

Серед антарктичних ногохвісток є чимало ендемічних суто антарктичних видів. Зокрема, в Трансантарктичних горах знайдено 10 ендемічних видів колембол з 6 ендемічних родів.

Куртини антарктичних мохів це дім для меріад ногохвісток, на фото криптопігус антарктичний

Фрезія сіра

Парісотома восьмиочкова

З наземних членистоногих окрім ногохвісток зустрічаються кліщі, більшість з яких є реліктами дольодовикового часу. Але це не відомі нам в Україні паразити. Антарктичні кліщі живляться переважно рослинними рештками (сапротрофи), або є хижаками. Існування кліщів в таких умовах доводить, що ці організми одні з найбільш давніх і витривалих на планеті. Кліщі напрочуд морозо- та посухостійкі, в них, як і у ногохвісток репродуктивний період не приурочений до певного сезону. Вони розмножуються, коли для цього є сприятливі умови, а під час погіршення умов існування впадають у сплячку.

В наземних екосистемах району Аргентинських островів-півострова Київ виявлено наступні види кліщів: Alaskozetes antarcticus, Gamasellus racovitzai, Halozetes belgicae, Globoppia loxolineata, Nanorchestes gressitti (вперше описаний з острова Пітерман), Ereynetes macquariensis, Eupodes minutus, Eupodes parvus grahamensis, Oppia loxolineata, Rhagidia gerlachei та Stereotydeus villosus.

В мохових подушках, в ґрунті та серед каміння зустрічаються також численні мікроскопічні мешканці – представники найпростіших (Protozoa), коловертки (Rotatoria), ґрунтові круглі черви (Nematoda) та тихоходи (Tardigrada). В районі Аргентинських островів-півострова Київ виявлено наступні види тихоходів: Mesobiotus aradasi (Binda, Pilato and Lisi, 2005), Bryodelphax olszanowskii sp. nov., Echiniscus jenningsi Dastych, 1984, Minibiotus vinciguerrae Binda and Pilato, 1992, Echiniscus merokensis merokensis Richters, 1904, Diphascon langhovdense (Sudzuki, 1964), Diphascon puchalskii sp. nov., Acutuncus antarcticus (Richters, 1904) та Ramajendas sp.

З них Bryodelphax olszanowskii sp. nov. та Diphascon puchalskii sp. nov. є новими для науки видами (див. Kaczmarek et al., 2018). Усі ці види тихоходів були виявлені в рослинному матеріалі з гнізд домініканських мартинів. Отже, ці організми добре адаптовані до переносу птахами.

Тихоходи належать до організмів, які витримують найбільш екстремальні умови. Часом вони трапляються там, де не виживають жодні інші тварини.

Малопомітними але дуже важливими для антарктичних екосистем є також круглі черви та коловертки. Нематоди -мікроскопічні черв’ячки, які живуть переважно в рештках рослинної органіки, де живляться мікроорганізмам, водоростями та найпростішими. Додаткове джерело живлення для них становлять екскременти птахів. Не зважаючи на делікатність своєї будови ці організми здані витримувати значне висихання та морози. Низка нематод існує також в осадах прісноводних озер та моря, а також як паразити тварин.

Усі наземні антарктичні безхребетні відіграють важливу роль в первинному розкладі органіки, що сприяє ґрунтоутворенню.

В районі Аргентинських островів зустрічається один вид безкрилого комара-дзвінця – бельгіка антарктична (Belgica antarctica) – ендемік західного узбережжя Антарктичного півострова. Завдовжки близько 4 мм цей комар – найкрупніша наземна тварина описуваного району (якщо не вважати такою вищеописану сивку білу). Бельгіка розмножується просто в вологій товщі мохових куртин. Протягом літа її дорослих особин можна виявити практично на кожній ділянці, вкритій рослинністю. Личинки бельгіки розвиваються в субстраті 2 роки, а дорослі особини живуть усього два тижні. Генетичні дослідження показали, що бельгіка відділилася від своїх предків 70 млн. років тому.

Дорослі особини комара бельгіка та його личинки

Впродовж літнього сезону (січень-березень) в районі навколо станції «Академік Вернадський» утворюються прісноводні водойми, які інколи, як наприклад на островах Скуа, Уругвай чи Ірізар, досягають більших розмірів. Тут існує також досить бідна, але цікава фауна. У прісних водах західного узбережжя Антарктичного півострова поза Південними Шетландськими островами зафіксовані: коловертки (Monogononta): Brachionus bidentatus f. inermis, Notholca walterkostei, Colurella colurus compressa, Resticula gelida, Encentrum sp., ракоподібні брахінекта Гайна (Branchinecta gaini), брахінекта зерниста (Branchinecta granulosa – цей вид вказується лише українськими дослідниками і лише для району Аргентинських островів-півострова Київ), макротрикс яйцевидний (Macrothrix oviformis), бокелія (Boeckella poppei) та парабротес (Parabroteas sarsi). Найбільшим ракоподібним прісноводних екосистем Антарктики є брахінекта Гайна, що досягає довжини 2 см. Ця тварина живиться переважно рослинними рештками, які збирає з дна, або фільтрує з води. В районі Аргентинських островів-півострова Київ поширена дрібна яскраво-помаранчева копепода – бокелія. Це широко поширений в Антарктиці вид, який зустрічається як на півночі Морської Антарктики, зокрема на Південних Шетландських островах, так і в районі Аргентинських островів-півострова Київ, а також на самому півдні Морської Антарктики – зокрема, в районі острова Олександра.

Прісноводні зяброногі рачки брахінекти

Антарктичні ракоподібні мають дуже швидкий цикл розвитку. Адже їм необхідно відкласти яєчка до того як неглибокі прісні озерця промерзнуть до дна. Дорослі особини гинуть, проте згодом наступну весну та літо зустріне нове покоління рачків. Варто також зазначити що континентальні озера Антарктики багаті на ендемічні види ракоподібних, різноманіття яких все ще вивчається.

Цікаво, що на більш північному архіпелазі – Південних Шетландських островах мешкає ще один комар-дзвінець – парохлюс (Parochlus steineni), який має крила і здатен до польоту. Цей вид також зустрічається в Субантарктиці та Південній Америці.

Комар парохлюс відомий з більш північних регіонів Морської Антарктики

Як відбувається розповсюдження наземних і прісноводних тварин? Яйця або навіть дорослі особини безхребетних, як і насіння чи спори тварин можуть переноситися на пір’ї птахів або з гніздовим матеріалом, який збирають птахи.

Необхідно згадати також, що доволі багато антарктичних безхребетних тварин є паразитами риб, птахів чи ссавців. Це один з найбільш ефективних механізмів присовуватися до холодів. Зокрема, паразитичних нематод можна знайти в кожній особині нототенії. Більшість антарктичних птахів мають загальнопоширених паразитів. Зокрема, тут зустрічається кліщ Ixodes uriae. Тільки паразити сріблястого буревісника є ендеміками. В той же час антарктичні тюлені мають своїх власних паразитів, які розвивалися разом з ними.

Що ж тепер ми розуміємо, що антарктичні простори це прадавні скелі, унікальний рослинний та тваринний світ, які мають бути збережені в недоторканому вигляді. Як цього досягнути? Про це в наступному розділі.

Використано:

Іван Парнікоза,

завідувач відділу біології та екології НАНЦ, с.н.с. Національного історико-архітектурного музею «Київська фортеця», доктор біологічних наук.

Оновлено 26 лютого 2023 р.

Читайте також:

Природна історія Антарктики

Учені визначили вік скелета кита, знайденого в Антарктиді

 

Related posts

Leave a Comment