Дивовижна наука історія: чим більше в неї заглиблюєшся, тим більше для тебе відкриваються дивні паралелі та взаємозв’язки різних, на перший погляд зовсім не пов’язаних між собою традицій та культур. Здавалося б, що може бути спільного між українським Вишгородом, Польщею і далеким Єгиптом? Хіба те, що місто Вишгород над Віслою, чисельні згадки про яке зустрічаються на сторінках історичних романів та туристичних довідників, було резиденцією могутнього князя Конрада I Мазовецького, який мав стосунки з іншим, відомим князем і першим королем України –Руси – Данилом Галицьким. Відомо, що коли у 1241 князь Данило подався на захід, рятуючись від полчищ Батия, Кондрад I Мазовецький надав йому у володіння м. Вишгород у Мазовії (історична область у Польщі в середній течії річки Вісла та нижній течії її приток – річок Нарев і Західний Буг), де галицький князь пересидів татарську загрозу.
Та ще те, що слов’янське плем’я полян, яке мешкало і на українській території, виявляється, із такою самою назвою існувало і в Польщі. У «Повісті временних літ» західні поляни (поляни ляські) згадуються при переліку західнослов’янських племен, які, згідно з літописом, прийшли із Наддунайських земель. «Слов’яни же оці прийшовши і сівши на Віслі прозвавшись Ляхами, а від тих Ляхів прозвались Поляни Ляшські, другі Лютичі, інші Мазовшани, а інші Поморяни», – читаємо у Повісті времінних літ.
Щодо зв’язку з далекою єгипетською цивілізацією, то виявляється, не така вона вже і далека. Адже назва єгипетського бога Гора (Хора), Хорив – назва Святих гір на Близькому Сході, найбільша з яких носить промовисту для українців назву Хорив або Синай (які до десяти раз згадуються у ветхозавітних текстах), проукраїнський Бог Хорс та гора Хорив у Києві та Вишгороді – все пов’язано з культами поклоніння богу сонця, та з уособленням, проявленні цього культу у поклонінні тотемному птаху соколу – яструбу.
Те, що гряда Дніпровських гір від Вишгорода до Канева, які здавна вважалися священними, називалися Хорив – не дивно. Біблійне поняття «Хорив» і «Святі» – синоніми, ця назва прийшла на береги Дніпра, мабуть, із першими проповідниками нової христової віри, ще у першому тисячолітті нової ери. А от назва «Хорив», яка вперше з’явилася на Близькому Сході, пов’язана із культом поклоніння єгипетському Богу Хору або Гору – богу сонця. Дослівно назву «Хорив» можливо трактувати, як «висока гора» – «Вишу», «Башту» у інших джерелах. Саме на цих горах виникали перші святилища давніх богів, ці місця були центрами культу різних родоплемінних об’єднань. То, можливо, назва Хорив на берегах Дніпра з’явилася набагато раніше хрещення Русі у 988 році?
Згадаймо, що український Вишгород на Дніпрі стоїть на стратегічній межі – перетині територій домінування таких слов’янських племен, як поляни, древляни та сіверяни, поблизу місця зливу двох ключових у містичному сприйманні та світогляді річок – Дніпра (Вар) і Десни (Правиці). Подібне можна сказати і про польський Вишгород над Віслою.
На думку відомого дослідника генеалогії Рюриковичів Павла Мацкевича, саме загроза завоювання та несподіваної втрати цього стратегічного міста внаслідок німецької експансії змусила повернутися Болеслава Хороброго до Польщі. А династичний шлюб старшого сина князя Володимира – Святополка, князя вишгородського, з донькою польського короля Болеслава Хороброго рівно тисячу років тому створював умови для об’єднання полян з Дніпра із західними полянами з-над річки Варти. У нашому понятті сьогодні – це вже центральна частина об’єднаної Європи, а у реаліях тисячолітньої давнини – це складова процесу виникнення та укріплення державності Русі.
Від давніх часів навколо Радомишля залишилися чисельні безіменні городища і могили – кургани. Старожили розповідають, що саме тут, біля колишнього «Леніна» (це ж треба було дати цій місцевості таку назву!), можливо і знаходиться городище давнього Мик–города . Остаточну крапку у цьому питанні можуть поставити лише комплексні та широкомасштабні археологічні дослідження.
Цей дивовижний артефакт сивої давнини – ритуальний мідний ніж, було знайдено цілком випадково – обвалилася, сповзла вниз земля з крутого пагорба берега, що був підмитий неспокійною водою ріки, – так відкрилася брама Всесвіту минулого… А якщо бути відвертим, цей артефакт було викуплено на відомій київській барахолці на Почайні з метою збереження його для історії та подальшого дослідження науковцями. Мовчить Мик – ріка (ріка «громогласного Бика – Тура»), багато і надійно вона під товщою води зберігає таємниць …
Редактор порталу «Віртуальна Польща» Андрій Климчук надає дуже цікаві польські легенди Микгорода. «З літописними часами пов’язані декілька легенд про Микгород. За одною з них київський (вишгородський) князь Святополк у боротьбі за великокнязівський престол повів у Київ велике польське військо на чолі з польським королем Болеславом Хоробрим. Але Болеслав недовго утримався у Києві, бо у 1018 році мав повернутися до Польщі. До того ж, військо князя Святополка, зятя польського короля, переслідувала дружина найманців-варягів князя Ярослава Мудрого. Втікаючи з Києва, польські війська перебралися через Тетерів і на болотистих берегах Мики загубили багато возів зі скарбами.
Там, де нині знаходиться будівля Радомишльського лісництва (вул. Київська, 6), стояв ошатний княжий терем. Історія зберегла ім’я його господаря – князя Данила. Поблизу терема стояли різні господарські будівлі, а вся територія навкруги терема була огороджена частоколом. По всьому Микгороді були розкидані хатини мичан (місцевих жителів), криті очеретом, обгороджені лозою. Біля терема стояв погріб, де, за переказами, князь Данило ховав своє добро. Коли монголо-татари захопили і зруйнували Київ, вони пішли далі. На шляху завойовників став Микгород. Князь Данило, дізнавшись, що ворог вже близько, наказав зруйнувати і зрівняти погріб із землею» (Див. «Віртуальна Польща») .
На долонях – неначе перо дивовижного казкового птаха, яскравого смарагдового кольору, від своєї давнини рясно вкрите зеленою патиною. Ритуальний мідний ніж, можливо, ще часів пізнього Трипілля чи бронзового віку, а може самих сарматів чи кгунів (пралитовців за Олександром Знойко), які тут неодноразово бували? Нерівномірно розкована пластина «сонячного» металу у верхів’ях руків’я закручується простим кігтем хижого звіра. Чітко ідентифікувати вік знахідки важко, необхідно проводити додаткові аналізи. А для фахівців необхідно бачити ще і культурний шар, з якого цей ритуальний ніж потрапив та проявив себе білому світові через тисячоліття свого непробудного сну у глибинах рідної землі.
Одна з головних причин, чому я не люблю чорних археологів, це та, що вони, намагаючись заробити дрібну копійчину та поправити своє економічне становище, свідомо знищують цілісну історію рідної землі, яка просто не має вартості – вона безцінна! До тієї пори, поки не настане жорстка відповідальність за таке мародерство, наша держава постійно буде втрачати справжні скарби нації, розмінюючись на прибуток бариг і невігласів, та слугуючи приватним колекціонерам.
Відомо, що «без історії ми ніхто, ми не маємо майбутнього» – вирване дерево із засохлим корінням. На жаль, горе-копачі, як справжні злочинці, не фіксують ні чіткого місця своїх знахідок, ні самих обставин їх відкриття. Їх цікавить лише швидке збагачення у сфері таких самих горе -колекціонерів. На жаль, археологи також ігнорують і не цікавляться знахідками цих шукачів. У наш час співвідношення археолог-науковець – чорний копач відповідає пропорції 1 : 10, від чого безповоротно втрачає увесь український народ.
На сьогодні, ми можемо лише здогадуватися, чи не з легендарним Городищем Городськ пов’язана наша цікава знахідка? Поселення на місці сучасного населеного пункту виникло у IV ст. до нашої ери. Поселення трипільців обгороджувались земляними валами і стовбурами дерев, закопаних одне біля одного висотою 3-5 метрів. На території села є три городища: одне — на «Червоній горі» — найбагатше за речовими знахідками, площею біля двох гектарів. На південь від «Червоної гори», через глибокий яр, — «Мала гора», протяжністю із заходу на схід майже 600 метрів. Обидва ці городища з південної, західної та північної сторін обриваються крутими, приблизно 50-метровими валами. Третє городище — «Дитинець» — фортеця часів бронзової і залізної доби, поселення Трипільської культури. З північної сторони «Дитинця» зберігся вал висотою біля п’яти метрів. Всі три городища на території села Городське є пам’ятками археології та культури. (Більш детально про давні городища цього району можна ознайомитись за цим посиланням).
Тепер подивимося, що відомо про сарматів: «Сармати мешкали на межі нашої ери у Сарматії, що нині займає територію сучасної України та прилеглі до неї землі. Оволодівши землями скіфів, сарматський народ зі степів Причорномор’я в III ст. н. е. був витіснений готами, які, зруйнувавши сарматські торгові центри, розсіяли кочів’я. Їх остаточне зникнення на цих територіях пов’язане з експансією гунів середини IV ст. Про сарматів епізодично згадується в працях античних істориків. Інколи їх називають савроматами. У ранньому новому часі під впливом ідей сарматизму нащадками сарматів вважали себе польська шляхта, а в Україні – козаки».
Отже, нащадками сарматів вважали себе не тільки шляхтичі, а й українські козаки. Багато знахідок тих часів (у тому числі і з епохи великого переселення народів) знайдено в околицях стародавнього Вишгорода, Радомишля, Житомира та інших містечок північніше Києва. Також і наша, випадкова знахідка належить до тих далеких часів.
Нагадаємо, що один з дивовижних скарбів антських царів, який був знайдений під час добування глини у Межигір’ї, знаходиться сьогодні в Історичному музеї Варшави, як яскравий свідок тієї давньої доби – так званих, часів сарматизму. Про сам Межигірський скарб відомо дуже добре, а от про інші скарби – на жаль… Межигірський скарб – комплекс прикрас 3 ст. кола виїмчастих емалей. Був випадково знайдений наприкінці 19 ст. поблизу Київського Межигірського Спасо-Преображенського монастиря неподалік від м. Вишгород. До скарбу входили бронзові фібула та ланцюг складної конструкції з ажурних ланок, прикрашені червоною та зеленою емаллю, а також фрагмент широкого браслета, шийні гривни, підвіски-дзвіночки, пластинчасті вінчики, круглі та трапецієподібні підвіски з карбованим орнаментом (див. малюнок).
У добу сарматів сонячним птахом називали сокола – яструба. Це був не просто птах, це був тотем давнього могутнього сонячного бога Хорса. Щодо походження назви бога Хорса, то, як і походження самих сарматських племен, його пов’язують з культурою кочового іранського етносу, який з часом увібрав у себе культуру автохтонного населення, у тому числі і скіфів землеробів. Найбільш поширена точка зору, що Хорс це божество солярної природи, яке позначає «Бога сонце».
«Согласно другой точке зрения, др.-русск. Хурсъ/Хърсъ возводится к сармато-аланской усечённой форме того же словосочетания «Солнце-царь» – *xurs/*xors, а включение Хорса в восточнославянский пантеон рассматривается как результат глубокого и длительного славяно-иранского симбиоза, сложившегося в Подольско-Днепровском регионе Черняховской культуры, основу которого составляли расселившиеся здесь славяне и постепенно ассимилировавшееся ими сармато-аланское население. Исторические памятники свидетельствуют о том, что культ Солнца имел в верованиях сармато-алан первостепенное значение, свидетельствуют об этом и многочисленные археологические находки: бронзовые зеркала, украшенные солнечным орнаментом, солярные амулеты и др. Согласно данной концепции, речь идёт не о заимствовании и тем более не об инородности Хорса, а о врастании культа Хорса в восточнославянское язычество путём ассимиляции иранцев и трансформации их этнического самосознания в этническое славянское». (Див.: блог Мехди Санаи).
Невже нам пощастило знайти «перо сонячного птаха» – ритуальний мідний ніж, головний атрибут поклоніння культу Сокола – Яструба, богу сонця – Хорсу? Цей ніж, знайдений в околицях сучасного міста Радомишля, є свідком зародження польського народу, тих давніх традицій які об’єднують українців та поляків вже багато тисячоліть!
На давній, ще пралитовській мові, сокола – яструба і досі називають «ванке». Та чи не від цієї прадавньої назви походить сучасна і добре зрозуміла – «Виши – Ванке». Де, «Виши» – ознака божества, наближення через тотем птаха до Бога, а «Ванке» – назва птаха? У ономастиконі Веселовського «ванке» також пов’язують з «яструбом». Згідно Унбегауна, «Ваганас» – прізвище литовського (кельтського) походження з значенням «яструб». «Ванагс» у латишів позначає «сокіл». З цього всього виходить, що вишиванка – це назва древньої святково – ритуального, сакрального одягу, племені кельтів, головним тотемом яких був птах – «яструб». Історикам добре відомо, що тотемом роду Рюриків з племені «руотсі» та тих варягів, що прийшли правити Києвом і заснували Вишгород, був саме «яструб».
Дивовижно, але сакральний одяг слов’ян, вишитий сакральними оберегами хрестами – сваргами, дуже нагадує одяг інший, природній, варто лише придивитися до природнього окрасу птаха, наприклад, яструба–тетерев’ятника. Не дивно, що навіть у сучасному розумінні, логотипи та численна сувенірна продукція із зображенням Бога сонця – Хорса прикрашається зображенням цього хижого і шляхетного птаха. Це яскраво доводить відому історичну та етнографічну істину – пам’ять у людській (народній) свідомості може жити та зберігатися тисячоліттями.
Вадим Перегуда, краєзнавець
