Мене кілька разів накривало враження, що в Антарктиді я – на іншій планеті. Передовсім це через відстань і час. Якби летіти у Антарктиду літаком – аж такого ефекту, мабуть, не було б. Або він був би якимось інакшим. Бо кілька годин у повітрі – це зовсім не тиждень на борту яхти. 7 днів – це не так вже й багато. Однак перехід на яхті створив певний часовий вакуум. На день третій втрачаєш лік часу. Морська хвороба сприяла цьому, адже у вільний час ти тоді лежиш і намагаєшся думати про щось віддалене, думки заносять тебе далеко у часі і просторі.
Якоїсь миті ловиш себе на думці, що минулого і майбутнього життя не існує. Максимум – це просто якась примара. Є лише клапоть заліза, на якому ти пливеш. Може, так само буває (чи буде колись) на космічному кораблі посеред космічного океану? Раптом ти прибуваєш у цьому океанічному міжчассі до місця, що є інакшим, ніж все, що ти раніше бачив на планеті Земля. Тут є тварини, яких ти раніше ніколи не бачив. Форми, яких ніде раніше не бачив. Запахи і звуки, яких раніше не чув. А на першому пустельному березі, на який ступив, є також покинуті й поруйновані вулканічним виверженням будівлі та кілька могил, складених із тутешніх каменів – що це, як не інша планета?
А вже згодом, по кількох тижнях перебування в Антарктиді, зловив себе на думці, що мені дуже нагадується “Соляріс” Станіслава Лема. Куди б людина не помандрувала, вона, як і герої тієї книжки, бере із собою себе, своє минуле, і все це якось мусить пройти і змінитися у обставинах нового місця. А щось не змінюється. Невдовзі розумієш, що, мабуть, і на інших планетах за деякий час люди перестають звертати увагу на те, що вони на інших планетах. Якоюсь мірою звичними стануть навіть нові Сонця. Проте їм далі важливим залишатиметься вибудовування усіх цих стосунків між людьми, гумор, а ще – спогад про цивілізацію і купіль у прохолодній воді у зелене тепле літо.
Джерело: фб-сторінка Маркіяна Прохаська
Читайте також:
Цивілізація – це добре, але за її межами – увесь Всесвіт
Море Лазарєва чи Гаакона — як називають моря Антарктиди
«Буйно мрійте»: як з’явився український нон-фікшн про Антарктиду
