Цього року світ відзначає 75 роковини закінчення ІІ Світової війни. Також у травні в Україні поминають жертв комуністичних репресій. Серед жертв війни і репресій – люди, які потрапили до штрафних військових підрозділів, так званих штрафбатів. Їм присвячена ця стаття зі спогадами про воєнні роки нашого автора Александра Гергеля, який нині мешкає у місті Гобарт, Тасманія.
Про цю трагедію мало хто знає, і я рішив про неї написати. Є ще люди, що бажають приховати ці події з різних причин. Інші ж хочуть про них забути.
Більшовицька жорстокість відома на весь світ. Мене особливо зацікавила політика брутального та систематичного нищення українців під час Другої світової війни. Ця тема зачепила мене ще в молодому віці, зимою 1941-42 року, коли німецько-совєтський фронт зупинився зимувати на річці Донець, притоці Дону, що було недалеко від мого місця проживання.
Там я вперше бачив як совєтські комісари/енкаведисти гнали на певну смерть невишколених, наскоро зібраних молодих і старших людей проти тяжких німецьких кулеметів «Шпандау», устаткованих в безпечних, добре збудованих бункерах. Ці люди гинули і лежали покриті снігом аж до весни 1942 року. З приходом відлиги, крига понесла їхні тіла по річці Дон до Азовського моря.
Кінець березня 1942 року запам’ятався мені дуже добре. Це коли з совєтської сторони «хлинула» велика група неозброєних людей на німецькі окопи. Спочатку німці періщили їх з кулеметів, аж коли зрозуміли, що це не були червоноармійці, а неозброєні селяни, за якими йшли енкаведисти з автоматами. Німці припинили вогонь і пропустили тих, хто ще міг ходити в тил, а потім шквальнули по енкаведистах які втікали як зайці не оглядаючись назад.
Штрафники були відведені далі від фронту, де їх німці тримали під вартою. Місцеві люди, особливо жінки, побігли шукати рідних і знайомих серед уцілілих. Більша частина цих людей були селяни з українських сіл Західного Донбасу та Дніпропетровської області. Це були «погоничі», що були примушені гнати колгоспну скотину на схід з відступаючою Червоною Армією. Коли фронт зупинився на зиму, командування не знайшло нічого ліпшого, як вжити цих людей як гарматне м’ясо, погнавши їх на неминучу смерть.
Німці тримали цих людей серед поля під відкритим небом. В моїй малій голові крутилися думки, як то можна тримати людей як скотину. Я глибоко відчував все те, що бачив, не розуміючи чому це так робиться. Ще була тільки рання весна, по долинах лежав сніг. Як ті люди терпіли вночі, земля ж була мокра і холодна? Добрий господар не вигнав би своєї собаки в таку погоду, а це ж були люди, думав я. Жодної їжі німці не давали. Жінки з сіл (знов наші славні жінки!) почали носити що могли, чи варену картоплину, буряки, чи кукурудзу. Німці відбирали принесене і кидали до людей як до собак. Голодні люди кидалися на принесене, сварилися і билися між собою, а німці реготали на весь рот. Їм було весело дивитися на цю людську трагедію. Голодна людина може піти на все. Що я бачив, сниться мені ще й тепер. Вибачте читачу, але це правда.
Всім, що задовольнили опитування щодо свого місця проживання, німці дозволили повертатися додому. Зосталася тільки невелика група, чиї рідні були на другій стороні фронту (совєтській). Німці відіслали їх на примусову працю до Німеччини.
Три тижні пізніше пішов і я в далекий світ, в дороги нелегкі… До найближчої залізничної станції ми йшли чотири дні. Спали в конюшнях/стайнях/телятниках на соломі, хоч не під відкритим небом. Але, це вже інша історія.
Другий випадок трапився зі мною в 1944 році у Німеччині. В той час я вже перебував два і пів роки в таборі «Остарбайтер» і досить добре володів німецькою мовою. В один пізній вечір мене викликали до коменданта табору. Коли я прийшов туди, то побачив що крім таборових поліцаїв там сидів чоловік віком від 40-45 років. Він був одягнений у просту селянську одежу, яку носили у Східній Європі на той час. Ватяна шапка з вухами, в фуфайці та інше. Старший поліцай наказав мені щоб я запитав цього чоловіка і довідався хто він, звідки він, і як сюди потрапив?
Цей чоловік розповів мені слідуюче: що він українець, родом з Кам’янець-Подільської області, що мешкав на селі до повороту Червоної Армії. Кілька днів після «визволення» від німців, комісари/енкаведисти з пістолями зігнали всіх чоловіків і підлітків у загін і погнали на передову лінію фронту, тобто на німецькі кулемети, де німці сікли їх як капусту. Спасіння не було ні попереду ні позаду. Повернутися назад ці люди не могли. В тилу на них чекали загороджувальні загони енкаведистів з кулеметами. Цей чоловік впав у воронку (яму від снаряда) і пролежав там до ночі. Потім в темряві поповз на німецьку сторону. Ранком, побачивши перед собою простого селянина, німецький офіцер наказав відправити його в тил і посадити на потяг, що йшов до Німеччини. Цей чоловік добрався до нашого міста, де місцевий поліцай знайшов його на станції і привів у наш табір. Цю історію довелося мені почути від очевидця жорстокого нищення українців під час війни. Додам, що цей чоловік працював разом зі мною до кінця війни. Останній раз я зустрівся з ним в українському таборі переселенців «Лисенко» в Гановері, Західна Німеччина. Додому він не повернувся.
Третій раз мені довелося почути подібну історію вже в Австралії, де я познайомився і довго товаришував з моїм ровесником/українцем з Біло-Церківщини. Він мені розповідав що з їхнього села комісари/енкаведисти вигнали всіх мужчин на німецькі кулемети. Німці «косили» їх аж поки в них забракло амуніції, потім відступили на кілька кілометрів. На другий день жінки і матері познаходили своїх рідних і поховали їх. В цей час регулярні частини Червоної армії відпочивали в сусідніх затишних селах і смакували американські консерви. Так говорив мій друг Віктор Шевченко.
1943-го року в Україну повернулися совєтські війська. На «визволених» землях відновили роботу польові воєнкомати (військові комітети), які силою мобілізували всіх чоловіків і молодь. Фактично відбувалися облави по хатах. Забирали навіть 16-17- літніх хлопців. Офіцери, кагебісти на око визначали кому скільки років, не перевіряючи документів і не слухаючи матерів, які намагалися довести зі сльозами й благаннями, що їхнім дітям немає ще 18, і що вони не здатні до військової служби, тим більше відразу йти в бій.
Пригадує один очевидець, як він врятувався від вивезення до Німеччини, але в жовтні 1943 року був мобілізований до Червоної армії. «Нас сприймали як зрадників, адже ми були під німецькою окупацією. Що ми працювали для ворога і були в очах совєтської влади наближені до ворогів народу. Тобто нас одразу без жодної підготовки, слабко озброєних, кидали просто як масу на першу лінію фронту. Більшість скоро гинула. «Не великі втрати!» – вважало совєтське командування. Для командира ставилося завдання захопити той чи інший пункт, чи довідатися які сили ворога знаходяться там. Віддавався наказ командирові карного загону провести розвідку боєм. Матиме загін втрати, чи ні – це нікого не хвилювало. Життя штрафників на фронті не цінувалося, бо нас і за людей не вважали. Коли ми наштовхувалися на мінне поле, то наша піхота атакувала так само, ніби його там не було». Так українці спокутували свою «провину» – перебування в німецькій окупації не зі своєї вини.
Пригадує ще один очевидець: «Коли восени 1943-го року знову вернулися совєти, то незабаром з нашого села загребли до війська всіх чоловіків хто міг ходити. Гребли всіх: і кволих, і хорих. Із усього того призову з війни повернувся лише один, котрий розповів як вони загинули. Усіх, що побували під німцями, дорівнювали до ворогів народу». Червоні командири вживали карні загони для розвідки. Наприклад: щоб довідатися де розташовані ворожі кулеметні гнізда, посилали спочатку штрафників, і коли німці відкривали по них вогонь, таким чином демаскуючи свої позиції, по них згодом завдавала удару совєтська артилерія. Дорогою ціною діставалися такі дії.
Український письменник, що був фронтовим кореспондентом під час війни, писав: «Не забуду, поки житиму, одну атаку взимку сорок третього року. Не навчених і неозброєних штрафників командування кинуло в жорстокий бій, на штурм укріплених німецьких позицій. Німець засів за цегляними мурами металургійного заводу, понад водосховищем, і командир та його комісар/політрук не придумали нічого кращого, як кинути в атаку загін неозброєних штрафників. Вони висипали на лід водосховища натовпом, і німці, підпустивши їх ближче, викосили до ноги. Вся крига стала криваво-чорною від трупів. Відступу не було, бо далі позаду на них чекали енкаведисти. Ці енкаведисти належали до загороджувальних загонів що йшли за наступаючими штрафниками. Вони зі скорострілів вбивали всіх ранених і відступаючих. Про якусь санітарну допомогу не було й мови. Це було пекло на землі».
Із 25 тисяч штрафників, що заходили у воду на лівому березі Дніпра, згадує один очевидець, лише 5-6 тисяч добиралися на другий берег коло Києва, щоб задовольнити примхи Сталіна здобути столицю України до 26-ї річниці Жовтневої революції (тобто до 7-го листопада 1943 року). Разом, ця перемога коштувала 417 тисяч життів. Дорогою ціною діставалися такі подарунки для горезвісного диктатора Джугашвілі/Сталіна.
Згадує очевидець переправи через Дніпро. «У ніч 22-го вересня 1943 року почалося форсування Дніпра в районі Букрина. Першими йшли штрафники, а за ними решта війська. Їх кинули в атаку без належного озброєння й підготовки. Під шквальним вогнем ворога на правий берег люди пливли як хто міг, тримаючись за колоди, дошки, напхані соломою плащ-намети. Найстрашнішими виявилися кулемети, легкі для пересування скорострільні «емкашки» зі стрічкою на п’ятсот патронів. Усі вони були заздалегідь пристріляні й тепер, неначе з вузьких шийок водометів, поливали берег, острів, річку, в якій кипіло місиво з людей. Старі і молоді, свідомі і несвідомі, всі кричали одне: «Мамо!» «Боже!» «Допоможіть!»… А кулемети сікли та сікли, поливаючи різнокольоровими смертельними цівками. Хапаючись один за одного, поранені й ті, кого ще не зачепили кулі, в’язками йшли під воду, річка пінилася бульбашками, здригалася від людських судорог, горбилася червоними бурунами. Повертатися назад бійці не могли, в тилу із кулеметами на них чекали загороджувальні загони НКВД».
Іван Дзюба, видатний український писменник, вчений, і громадський діяч, в своїй книзі:» Спогади і роздуми» писав:-«Фронтовий спогад мого дядька стосується осені 1943-го року, коли, після визволення від окупації, їх усіх-тих, хто не був мобілізований у 1941-му, хто втік з полону, хто був молодший, а тепер підріс,-їх усіх «загребли» й кинули на прорив німецької оборони на річці Молочній, де вони майже всі й полягли».
Звіряча жорстокість над карниками викликала шок у німецьких солдатів. «Великі щільні маси людей прямували пліч-о-пліч мінними полями, які ми щойно виставили, – писав у листі додому один німецький солдат. – Люди в цивільному рухалися вперед як автомати. Щілини в їхніх рядах з’являлися лише тоді, коли кого-небудь убивало або ранило вибухом міни. Здавалося, ці люди не відчувають ані страху, ані вагань. Ми зауважили, що тих, хто падав, пристрілювала невелика група комісарів чи офіцерів, які йшли за наступаючими. Невідомо, що скоїли ці люди, чому з ними так поводяться».
Зі спогадів офіцера 1-го Українського фронту. «Напередодні форсування Дніпра у вересні 1943-го року в селі Требухів відбулася нарада щодо цього, а також з приводу визволення Києва. На слова про необхідність озброїти і обмундировувати новобранців (близько 300 тисяч), мобілізованих польовими військкоматами, головнокомандуючий фронтом, Георгій Жуков відповів: «В чім прийшли, в тім і воювати будуть! Пощо нам тут голови морочити. Не треба озброювати і обмундировувати цих хохлів. Усі вони-зрадники! Чим більше в Дніпрі потопимо, тим менше прийдеться в Сибір після війни відсилати». На мою думку, тут коментарі зайві. Іншої відповіді від представника кремлівської влади не могло й бути. Жорсткість Жукова була широко відома в Червоній армії. Йому була присвоєна кличка «м’ясник», на яку він дуже заслуговував.
Згадував американський генерал Айзенгауер (Головнокомандуючий армії Західноєвропейського фронту 1944-1945 рр., пізніше президент США). При кінці війни, 1945-го року, під час зустрічі з генералом Жуковим в Берліні зайшла мова про війну, як звичайно буває між людьми які мають спільні інтереси. Генерал Айзенгауер запитав Жукова: «Як ви так скоро прорвали ту лінію на підступах до Берліна, вона ж була так міцно укріплена?» Великий полководець Жуков похвалився: «Це було дуже просто. Ми спочатку послали одну дивізію, вона там полягла, тобто закрила своїми тілами колючий дріт. Друга дивізія пішла по них, лінію було прорвано». Генерал Айзенгауер був шокований почутим і не раз згадував: «Я ясно уявив собі яскраву картину того, що трапилося б з будь-яким американським або британським командуючим, коли б він застосував таку практику».
Із завершенням бойових дій на території України всі, хто побував на окупованій території або в полоні, мали пройти фільтрацію, тобто перевірку контррозвідувальними органами «Смерш» (скорочення від «смерть шпигунам»). Одним з перших запитань було: «Чому не покінчив життя самогубством, а здався в полон?» Цілодобові допити, провокаційні запитання, свідчення товаришів по нещастю, написання звітів, складання розгорнутих характеристик тощо – усе було частиною перевірок. Тих, хто їх не пройшов, відправляли у спеціальні батальйони, у північні райони на «будови комунізму», також до штрафних батальйонів.
Перші повідомлення про штрафні підрозділи Червоної армії були опубліковані в СРСР лише в часи горбачовської перебудови, оскільки Правилами, затвердженими в 1944 році, заборонялися до відкритої публікації всі свідчення про загороджувальні і штрафні загони смертників.
Я багато міркував про те, що нищення українського народу, який перебув короткий час під німецькою окупацією, було для Сталіна і його кримінальної компартії головним завданням, за всяку ціну. Два недолюдки, Сталін і Берія шкодували що не змогли зробити з українцями те, що вони зробили з кримськими татарами, виселити всіх на Сибір. Тому що українців було забагато.
Зі смертників штрафних загонів майже ніхто не уцілів. Уціліли тільки кати енкаведисти, що йшли позаду з автоматами. Через «стан здоров’я» комуністичний уряд звичайно радив їм селитися в теплих районах України, зокрема на березі Чорного моря, в Криму, де вони щасливо доживали свій вік, отримуючи українську державну пенсію. Ганьба!
Матеріали зібрані з власних спостережень, спостережень свідків та очевидців, а також з матеріалів видань «Український Тиждень», «Українська Правда», книги «Спогади і Роздуми» Івана Дзюби та інших матеріалів про Другу світову війну.
Alexander GERGEL
16.06.2012
Читайте також:
Українські поселенці в Тасманії
70-річчя українського поселення в Тасманії
