Василь Придатко-Долін
Розповідь-спомин про видатного дитячого хірурга, киянина, д.м.н., проф. О.Г. Дубровіна (1952–2022) та маловідомі сторінки його життя, а саме — подорож в Арктику, на о. Врангеля, у травні-червні 1983 року. Автор розшукав рідкісні записи про експедицію, додавши раритетні фотозображення, які раніше не публікували. Розвідка стане несподіванкою для багатьох колег талановитого Лікаря та неабиякою новиною для колишніх студентів, а також пацієнтів (малюків-та-їхніх-батьків, які є одним цілим). Полярники, які цікавляться історією Арктики, знайдуть у розвідці посилання на маловідомі факти, стосовно американських та канадських полярних експедицій XIX ст. Нарис дає уяву й про полярний побут 1980-х, переміщення, устрій життя, спорядження, оснащення тощо. Розвідка стане в пригоді ентузіастам вікіпедії, які щоденно покращують україномовний контент.
Зі сповіщення НМУ ім. О. О. Богомольця: <…> 15 жовтня 2022 року перестало битися велике серце видатного дитячого хірурга, талановитого педагога <…> Проф. О. Дубровін довгі роки був президентом Всеукраїнської асоціації дитячих хірургів, членом Европейської Асоціації дитячих хірургів (EUPSA), експертом МОЗ України з дитячої хірургії, членом спеціалізованої вченої ради із захисту докторських дисертацій в НМУ ім. О.О. Богомольця, членом редколегії журналу «Хірургія дитячого віку» <…>. З експрес-сповіщення ФБ-ресурсу «Педіатрія НМУ»: <…> д.м.н., проф. О.Г. Дубровін — автор 180 друкованих праць, а також монографії і практичного посібника, співавтор підручника, автор 15 патентів на винаходи. Основні напрямки наукової діяльности ученого — це корекція вроджених вад розвитку дихальної системи, шлунково-кишкового тракту, портальної гіпертензії у дітей <…> Під керівництвом проф. О. Дубровіна було захищено дві і виконувалися три кандидатські дисертації <…> Нагороджений Почесною грамотою Київського міського голови (2004) <…>. Із ФБ (В. Притула) : <…> [проф. Дубровін] — це тисячі врятованих життів… сотні навчених учнів <…>.
Серед пацієнтів Дубровіна були й діти з Арктики! Він мріяв потрапити навіть в Антарктику, але не зміг, не встиг. Пішов від нас… до Верхніх Лікарів, на Небо.
Про полярні подорожі знаного київського дитячого хірурга Олександра Глібовича Дубровіна*[1] мало хто знає, хоча усі друзі та знайомі відали про його жагу до мандрів. Можливо, навіть чули, що молодим, під час навчання у медичному університеті (НАМУ, Київ), він бував на Полярному Уралі. Але ж, це далеко не все. (Взагалі, у юнацтві ми обговорювали із ним як «втекти» на архіпелаг Нова Земля та провести там літо, що потрібно брати із собою чи не брати, скільки це коштуватиме. Чого саме на Нову землю? Я вже не пам’ятаю. Можливо, ми вважали, що це не так далеко.) Я вирішив написати про північні сторінки життя знаного Лікаря, про його участь в експедиції на о. Врангеля.
Фото 1. Лікар Дубровін у будинку експедиції. Західне узбережжя о. Врангеля («Озеро Кмо»). Травень 1983 року. Фото автора.
Зала-амфітеатр київського Байкового цвинтаря, де 17 жовтня 2022 здійснювалося багатолюдне прощання із Олександром Глібовичем, була однією зі споруд, так званих «Храмів Неба», спроєктованих, між іншим, північанами із Києва, визначними мистцями, монументалістами, подружжям АРВМ[2], які не тільки черпали свої ідеї, у тому числі, в семи мандрівках на Північ й трьох зимівках, але й зустрічалися із Р. Кентом[3],[4]. Стоячи у тій залі, я мимовіль пригадував, що чукчі та ескімоси здавна вважають, що коли людина помирає, вона «йде до верхніх людей». Просто і шанобливо. Отже Лікар Олександр пішов від нас… до Верхніх Лікарів. Хтось із відвідувачів ФБ-ресурсу «Третій медичний факультет – Педіатрія НМУ» зазначив: <…> тепер [він] стане ангелом діточок <…>. Нехай так і буде…
Від цієї думки про Верхніх Лікарів на душі ставало трохи легше. Прощання проходило у важкий день, коли на Київ здійснювали варварську атаку 28 дронів-камікадзе[5]. Ними стріляли нелюди із країни, де іще молодим лікував дітей навіть лікар Дубровін. Взагалі, чудернацька вона, лікарська доля: мандруючи світом, Олександр примудрився зцілювати малечу навіть… на о. Врангеля, в Арктиці, на 70-му градусі північної широти. Сьогодні — це на-тій-стороні, на росії. Мені хочеться вірити, що діти із 1980-х, вилікувані на арктичному острові майбутнім професором Дубровіним, подорослішали правильно, а тому не опинилися серед мобілізованих баранів, яких диктатор ПТН поназбирав навіть на Півночі і Далекому Сході, й відправив захоплювати й нищити Україну. Інакше кажучи, колишні пацієнти подорослішали, переїхали з острова на материк, та не пішли руйнувати лікареву хату, а заодно калічити малюків, яких Дубровін лікував уже в Україні — на сході, заході, півдні, центрі. (Не дивуюся вже нічому, із того, що відбувається у божевільній путінській імперії.) І якщо моє припущення про такий виверт подій, про вибрики ерефівської мобілізації і персоналії, здаватимуться комусь занадто фантастичними, то зазначу одне: божевільна імперія і мене колись мобілізовувала на війну — це Китаю і В’єтнаму. При цьому, забирала (викрадала) прямо з Арктики, з острова Врангеля, аж з вершини гори Дрім-Хед, сівши там на літаку АН-2, оснащеному лижами. Імперія завжди була ненормальною, а сьогодні там забирають на війну навіть людей з острова Ітуруп (Курили), або «в’яжуть» деяких пілотів пасажирських літаків перед самим злетом.
Якщо відповідні санітарні рейси, перельоти над Україною, траплялися потім у лікарській практиці Дубровіна, особливо взимку, він завжди передзвонював мені і згадував про свій переліт над протокою Лонга, до острова Врангеля. На додаток, у кожне передноворіччя, залюбки припоминав про північні широти, адже знав: острови Врангеля і Геральда є у списку рідкісних територій планети, де Новий рік наступає раніше. (У цьому списку є, зокрема, Карібаті, о. Чатем, деякі полярні станції в Антарктиці, о. Ратманова, о. Фіджі та інші.) Так от, жартома, ми й віталися час від часу у Києві, згадуючи про Північ.
Іще він знав від мене, що коли взимку їдеш поїздом метро через Дніпро, і дивишся у вікно у бік заводу «Кузня на Рибальському», суміщаючи нижню лінію вікна із лінією горизонту, то здається, ніби вдалечині відкривається вихід в полярне море. Така от оптична ілюзія.
Подорож Дубровіна в Арктику, на острів Врангеля, відбулася у травні 1983. У моєму експедиційному щоденнику залишилося зовсім мало записів на цю тему, до того ж вони були розкидані серед купи нотаток, цифр, визначень, креслень. Однак, дещо вдалося відновити і навіть знайти чимало рідкісних ілюстрацій (фото 1–7).
Фото 2. Бухта Роджерса (полярна станція), 1980-ті. Фото автора.
У полярних широтах чутки передаються швидко. Два гелікоптери МИ-8 тільки-но вилетіли з Мису Шмідта, готуючись долати півторагодинний маршрут над протокою Лонга*, а в бухті Роджерса (фото 2), на Острові, люди уже перемовляли один одному: на борту є дитячий лікар, хірург, із Києва.
Не встигли гелікоптери приземлитися, і не поспіли ми потиснути один одному руки, як Олександра потягли у лікарню… працювати. Він здивувався, адже прилетів на Острів як звичайний учасник експедиції, не більше, однак, не став відмовлятися. Я ледве встиг забрати у хлопця великий туристичний наплічник, якісь речі, одяг, і жалкував, що лікареві не дали перепочити. Здолавши кілька добову подорож Київ → Москва → Мис Шмідта, він, звичайно, був дуже втомлений. Мали датися взнаки проміжні злети-приземлення, очікування (і ночівлі) в ріжних аеропортах, довгий переліт на літаку ИЛ-18 (через Норильськ, Хатангу*, Тіксі, Певек), відчутна зміна часових поясів, різниця майже у дев’ять годин. Хто літав, той знає. Із-за непередбачуваних борвіїв дорога із Києва на Острів могла зайняти до тижня. (Мій власний рекорд — 15 діб.) Від недосипу очі червоніють, голова гуде…
Сьогодні цього маршруту вже немає, втім, як і пасажирського літака ИЛ-18. Щодо Мису Шмідта, то селище це занепало, знелюдніло, а точніше, мілітаризувалося, як і багато чого іншого, схожого, розкиданого на узбережжі Північного Льодовитого океану безмежної пострадянської Півночі. До речі, ИЛ-18, як експонат, представлений у київському Державному музеї авіації України ім. О.К. Антонова, що на вулиці Медовій, і донедавна відвідувачі музею могли оглянути літак із середини, зазирнути у минуле. Неподалік присусідився теж легендарний апарат — літак льодової розвідки, ИЛ-14, на якому є помітний привабливий напис «Полярна авіація», а на хвостовій лопаті хтось із художників додав красиве зображення пінгвіна (хоча, саме ця машина «52036», начебто, в Антарктиці побувати не встигла). Взагалі, Олександр теж мріяв потрапити в Антарктику. Після мого повернення з Вогняної Землі, у 2015 році (повна екзотична назва — Province of Tierra del Fuego, Antarctica and South Atlantic Islands), він засипав мене запитаннями, але і тут здивував. Дав зрозуміти, що подумав тоді не стільки про себе, а про те, аби один із його синів, Антон, зміг побачити віддалений куточок планети. Дальше, ми планували разом завітати до музею авіації, оглянути усі літаки й гелікоптери, у т.ч. полярної авіації, але не здійснилося. Щодо сьогодення, то на вебресурсі музею зазначено: музей закрито до Перемоги. Такі от часи.
Фото 3. Діти селища Ушаковское (рос.), острів Врангеля, 1980-ті. Ймовірно, серед них є й ті, кого лікував Дубровін. Фото автора.
Отже, 1983-й, Роджерс… Із селищної лікарні Олександр повернувся через декілька годин, і хоча виглядав втомленим, але посміхався, очі були щасливими. Лікувати дітей любив. З’ясувалося також, що на прийом до нього вистроїлася черга! (На острові тоді налічувалося із три десятки дітей — фото 3.) Про деталі й діагнози лікар, звичайно, не розповідав, але буркнув мов інструментів в амбулаторії малувато для лікування чогось серйозного, і що у когось із малюків було складне поранення, а у когось солідна гематома. Вслід згадав, що зранку нічого не їв, а тому дістав із рюкзака буханець українського хліба, три свіжих огірка (в Арктику з собою багато не візьмеш), іще щось. Аромат від огірків був незрівняним — п’янким, святковим та всепроникним. Уже через хвилину у двері постукав мій сусід, батько двох діточок, і не чекаючи відповіді, увійшов — шумний, великий, сильний, настирливий як бульдозер. Заповнив собою увесь простір. Скинув екзотичного камусового капелюха, подякував за лікування дитини, і хитрувато запитав про щось незначне, побутове, аби затриматись на довше. Стояв посеред кухні, втягуючи ніздрями бувалого тундровика незрівнянний огірковий хміль, і вже за мить закривав двері, тримаючи у руці дорогоцінний подарунок — духмяний огірок із Києва, від лікаря Дубровіна — для діточок. (Якщо ви, читачу, думаєте, що після «бульдозера» ніхто більше не приходив, і не забирав із собою по півогірка, ви помиляєтеся.) Нарешті ми залишилися самі, правда, без огірків, але маючи на взамін їхній аромат, а також запашну житню хлібину із Києва, а ще декілька пачок якісного індійського чаю. Дубровін дуже любив чай. Цінував його і вмів заварювати. Усюди брав із собою у мандрівки.
Фото 4. Місце нашої ночівлі під кліфом Занес. Травень 1983 року. Фото О. Дубровіна.
Далі я рахував дні, аби прилетів, нарешті експедиційний гелікоптер і закинув нашу міні-групу на західне узбережжя Острова. Весною кожний день був на вагу золота. Та поки що ми готувалися: купували у місцевій торгівельній конторі продукти, оформлювали папери, упорядковували спорядження, лагодили метеорологічні прилади тощо. Іноді ходили до моря або в тундру. Олександр був у захваті. Його, досвідченого мандрівника, який бував і на Полярному Уралі, і в тайзі на Алтаї, і на Кавказі, і Камчатці, приємно здивувало, що у нашу експедицію я купив у заготконторі м’ясо двох північних оленів, які при прибутті ми мали б засолити та зав’ялити (фото 6).
Із щоденника експедиції: <…> 12.05.1983. Вилетіли разом з Олександром у бік оз. Кмо… Із-за сильного вітру не змогли сісти поблизу мису Західного <…>. Річ у тім, що там, під перевалом через Західне плато, стояв невеличкий прихисток, де, попутно, я планував залишити дещо побутове, зокрема, пальне, та вітер завадив. Колись, досліджуючи західне узбережжя, я натрапив цей перевал майже випадково та розказав іншим, і потім вичитав у книжках (які примудрився привезти у бухту Сумнівів мій товариш В. Гаєв), що на перевалі, ймовірно, бував Олег Куваєв*, автор майбутнього роману «Территория». Фактично, це був єдиний простір, де можна було на техніці (всюдиході чи мотонартах), піднятися по крутосхилах західного узбережжя та перевалити через Західне плато. Куваєв подорожував тут на упряжці. Про це я також розповів Дубровіну. Пригадую, що після повернення у Київ він знайшов і прочитав роман. От тільки не пам’ятаю, російськомовний чи перекладений українською? Здається, останнє. В 1978 році у видавництві «Дніпро» надрукували одною книжкою твори «Територія» та повісті «Потрійний полярний сюжет», «Сумні мандри Левка Бебеніна» і «Будинок для бродяг». Мандри того Левка нашому лікареві теж сподобалися і запам’яталися, адже в україномовному середовищі куваєвський гумор суттєво підсилився, заграв новими фарбами.
Нещодавно, перечитуючи твір «Территория», я звернув увагу на дещо не досліджене. Як відомо, багато подій відбуваються в романі у середовищі, яке мусило бути дуже партійним, комуністичним. Втім, сучасний пошуковик не знаходить у тексті роману відповідних слів. Куваєв їх майже не використовує, оминає. (Можливо тому, що колись у 1938-му, його батька арештовували за звинуваченням в антирадянській діяльності. Син навряд чи про це забув.) Герої письменника — звичайні люди тундри, геологи, які, взагалі-то, живуть поза крутою радянською пропагандою. Партійних зборів і гучних комуністичних закидів у романі немає. Саме тому мене дуже здивувало, що Куваєв, вбудував в біографію одного із помітних персонажів, а саме Куценка, епізод, не притаманний загальному стилю — це про те, як десь у селі, на Полтавщині, той Куценко «избил жену, устроил загул на все село, обозвал всех дальних и близких родственников бендеровцами». Де Куваєв міг узяти таке? Не знаю. Мабуть, із повітря. Добре, що не вигадав, додатково, якогось жадібного Стецька із ковбасою чи щось подібне. (Загалом, це є свідоцтвом того, наскільки ефективно працювала із свідомістю людей радянська фабрика «правди».) Обговорити це із Дубровіним ми не встигли, та він би підтримав мене. Усіляку радянську партійщину не сприймав і не поважав.
Коли прилетіли на свою точку, на озеро Кмо, то не втрачали ані хвилини, і швидко, під гуркіт лопатей гелікоптера, вивантажили чисельні ящики, мішки, бочки із пальним тощо. Полегшена машина неспішно піднялася у небо і зробила прощальне півколо, а пілот вистрелив у далечінь декількома сигнальними ракетами. (Такого я раніше не бачив.) Настала тиша — різка, контрастна, довгоочікувана. Дубровін стояв поряд і дивився навколо як зачарований. Ми почули плеск хвиль у прибережжі, гомін пташиного базару, шелест вітру. Відчули запахи криги й снігу, нагрітого сонцем каміння та лишайників, ніжний аромат бузково-рожевих квітів ломикаменю. Для різноманіття, подала голос й полярна лисиця, яка полювала десь під горою, неподалік. Ми були «вдома»…
Розконсервували тундровий прихисток, запалили пічку-крапельницю, встановили антену, розібрали спорядження. До того ж нам потрібно було багато чого захистити від нападу небажаних гостей — білих ведмедів. Тому, решта дня минула швидко.
Фото 5. Дубровін на перепочинку у торосах. (Капелюх носити не любив навіть в Арктиці.) Фото автора.
Мені хотілося показати Лікареві якнайбільше, і ми почали збиратися у наш перший далекий маршрут, а саме на мис Занес (фото 7), із ночівлею. Взагалі, на найперших картах[6] острова, створених, у тому числі, в 1881 році геодезистами з американського китобійного парового вітрильника Rodgers*[7], колишнього Mary and Helen, під командуванням лейтенанта Роберта Беррі (R. Berry), — це кліф Зенес (Zanes Cliff), розташований між мисами Флоренс (C. Florence) і Гільдер (Gilder Hd.). Нагадаю, що капітан Беррі увійшов в історію як той, хто розшукував зниклу у 1879–1881 роках американську полярну експедицію Де Лонга (George W. De Long[8], вітрильник Jeannette*[9]), і яка намагалася дістатися Північного полюса. Майже усі учасники подорожі загинули. Сліди експедиції Де Лонга знайшлися у 1882 році в дельті річки Лена, в Сибіру.
Сьогодні, пишучи ці слова, я умисно використовую якнайбільше оригінальних англомовних назв, аби далі звернути увагу колег, полярників, на те, як навіть в історії із картами острова Врангеля, радянська картографія вдавалася до очевидних хитрощів, а саме, малопомітно зменшувала кількість топонімів американського походження, і покроково замінювала їх на «романтичні», радянські. Раніше, досліджуючи історію відкриття островів Хазвелл в Антарктиді[10],[11], я уже звертав увагу на схожі маніпуляції. В нашому випадку,— якщо на американських картах 1881-х це був мис імені Гільдера (див. деталі нижче), то на радянських — Западный, рідше Западный (Гильдера), із плавним переходом (на пізніших, західних картах, які піддалися радянській маніпуляції), в англомовне Zapadnyy. Як «романтично» — Западный. Майже, як Острова́ Изве́стий ЦИК, що у Карському морі. До речі, згідно із картою капітана Беррі, далі на південь, за мисом Гільдер, височіє C. Tomas (Cape Thomas), тобто мис Томаса. Так от, з якоїсь невідомої причини на карті, оприлюдненій в 1923-х радянським «Гл. Гидр. Упр.» й переопублікованій потім В. Візе, цей мис Томаса (само)перейменувався у… М.Св.Ѳомы, тобто Святого Фоми. Виглядає так, начебто… було ваше стало наше.
Навряд чи цю деталь (щодо мису Гільдер) хтось взагалі досліджував, тому зазначу для наших вікіпедійних ентузіастів наступне: Гільдер* — це William Henry Gilder[12], у 1878–1880 роках учасник американської полярної експедиції, очолюваної Ф. Шваткою (F. Schwatka)*, який намагався відшукати сліди експедиції Дж. Франкліна на острові Короля Вільяма, що у Канадській Арктиці. І таки знайшов їх. У 1881 році Гільдер — це учасник уже іншої полярної експедиції, під керівництвом Р. Беррі*, із пошуку слідів експедиції Де Лонга. До речі, первинна карта Беррі 1881 року підказує нам, що мається на увазі під скороченням Hd. у назві Gilder Hd., яке потрапило на канадську карту. Очевидно, це означає head (англ.), а заразом — Gilder’s Head, тобто Голова Гільдера. (Мені вдалося розшукати одне із рідкісних зображень Гільдера — він носив окуляри і вуса, і мав зачіску із проділом.) Відповідний напис, про «голову», є, начебто, тільки на первинній американській карті Беррі. То, можливо, западина між «Zanes» і «Gilder» й була для картографів тим самим проділом? Поважаючи капітана Беррі, його картографічні здобутки і досягнення, я уже давно не вживаю маніпулятивний радянський топонім Западный.
Олександрові в експедиції подобалося усе, і він із великою радістю виконував любу роботу. У моєму щоденнику є чимало нотаток-повідомлень із позначкою «від Олександра», хоча основним нашим завданням було біотично-орієнтоване картування малодослідженої західної частини узбережжя острова — бажано, від мису Пташиний Базар до мису Занес, і далі, до мису Томаса. Правду кажучи, маршрут до мису Томаса я тримав тільки у планах, і тільки теоретично, адже це було досить далеко. До того ж то була місцевість наближена до мису Блоссом, де не безпідставно (із-за решток моржів на старому лежбищі), із великою ймовірністю з’являлися ведмеді. Втім, якби така можливість відвідати мис Томаса з’явилася, я показав би Олександрові місцевість, де згідно із рідкісними археологічними знахідками, мешкали древні мисливці на морського звіра, онкілони, або схожі на них тубільці. (Пам’ятаєте, читачу, дуже популярне колись «Земля Санникова»?[13])
Так чи інакше, ми готувались вирушити у напрямку м. Гільдер, через м. Занес. Перед тим, підготували проміжну схованку із деякими запасами та спорядженням. Надійно заховали її у прибережному камінні. Із щоденника експедиції: «14.05.1983. Ясно. Вітер (відсутній). Переносимо речі під західні скелі». Я уже точно не пам’ятаю, які речі ми переміщували, і що було у тій нашій схованці (мабуть, консерви, намет, пальне). Зате пригадую, що Дубровін жартівливо називав її «складік-едуардіка-толіка», натякаючи на відому полярну літературу та експедицію знаного полярного мандрівника Едуарда Толля[14]. (Довідково: у 1973 році на Таймирі несподівано було знайдено склад експедиції Е. Толля.) Зазначу, що вже тоді ми дивувалися: як могло так статися, що в історичній російськомовній літературі корінний балтійський німець Eduard Gustav Freiherr von Toll непомітно перетворився на Эдуард Васильевич Толль? Між іншим, цей «маніпуль» не був поодиноким. В імперії, схильній до тотальної «денацифікації» (денаціоналізації), як це й сьогодні люблять повторювати на-тій-стороні, відповідних перетворень зазнали імена різних полярних дослідників — Беллінгсґаузена[15], Крузенштерна, Літке, Анжу, того же Врангеля, і багатьох інших.
Уже у другому маршруті на захід, де ми могли пересуватися вільніше, трапилася із Лікарем неприємна пригода. Оглянувши велике лігво білого ведмедя, розташоване на крутосхилі, і потішившись з того, яким незвичайним, майже блакитним воно є із середини (із-за примх розсіяного світла), і про що мало хто знає, і радіючи гарному дню, ми почали спускатися назад, на узбережжя, та трохи втратили пильність. Сніг був весняний, крихкий, деінде ноги не ковзали, а навпаки, грузнули у ньому. Олександр вирішив пришвидшитись і… Нога потрапила у тріщину, травмувалася. Як з’ясувалося пізніше, Дубровін отримав серйозний вивих та не сказав нічого, хвилюючись, ймовірно, що прийдеться викликати санітарний рейс і все таке інше. Мовчки долав свою травму, лікувався потайки. Він же Лікар.
Ніч ми провели під мисом Занес (фото 4). Поставили намет прямо на камінні, адже діватися було нікуди, та залізли удвох у великий спальний мішок з оленячого хутра. В інших умовах можна було би розпалити велике вогнище із плавника, нагріти каміння, але такого багатства як плавник під скелями Занеса не було. Вночі (яка була умовністю, адже сонце в Арктиці по цій порі вже не заходило), крізь сон, ми чули шурхіт і потріскування прибережних крижаних нагромаджень, снігу, голоси мартинів і кайр. Якось відпочили. Вранці довго струшували з себе чіпкий оленячий ворс, рухалися, одягалися, лікувалися, пакували наплічники. Розпалили примус «Шмель», зробили сніданок. Поки я збирав табір, Олександр покульгав дивитися на справжні океанічні тороси (фото 6), які зблизька бачив уперше, а тому фотографував їх без зупину, і дивувався, як взагалі ті тороси долають під час піших (лижних) подорожей.
Фото 7. Вид з моря на пік Береговий і Західне плато. У маршруті до кліфу Занес (справа); найдальший — це мис Гільдер. Травень 1983 року. Фото автора.
Радів він і від того, що от так, піхом, західне узбережжя острова мало хто досліджував. Окрім усього різного, біотичного, теж маловивченого, нам, звичайно, хотілося натрапити й на щось історичне. Шансів було дуже мало, позаяк значна частина узбережжя була закрита або снігом та кригою, включаючи скелі. До того ж, ці береги, складаються із досить рухомих сланцевих порід, схильних до руйнування. Коли сніг сходив, за руйнацьку справу бралося море, але навіть тоді, для шукачів рідкостей, шанси не ставали нульовими. Як мені розповів колись письменник В. Шенталинский (рос.), у 1950-х роках полярник зі станції, що на мисі Блоссом, знайшов неподалік, на косі, старовинний мідний дзвіночок із карбуванням 1765 року, та віддав його (чомусь) начальникові полярної станції «Роджерс» — Морову. Далі, сліди знахідки загубилися у часі й просторі. Та що цікаво: <…> а родственники [Морова] живут то ли в Ростове, то ли в Киеве, точного адреса нет <…>[16]. Може, зниклий дзвіночок знайдеться у Києві?
Хай там як, але дещо дивне ми із Дубровіним таки знайшли. На одній зі скель, не високо, я помітив літери X Y. Відверто кажучи — рідкість для острова, та ще й в такій далечині. (Їх могли залишити, наприклад, геодезисти. От тільки які? Учасники західної партії Беррі, які у 1881 році пересувалися тут водою, на шлюпці? Картографи радянських експедицій? Мені хотілося вірити у першу із перелічених гіпотез.)
Домів ми повернулися через дві доби — втомлені й голодні. (А дехто й травмований.) Будиночок наш, на щастя, ніхто не чіпав. Ведмеді не навідувалися. Оскільки сонячна погода дозволяла відпочити, ми нагріли чайник і каструлю води й оголосили банний день. Наготували різних страв. Продовжили заготовляти сушену оленину: розрізали м’ясо на невеличкі ремені, обвалювали у солі і розвішували на мотузці поблизу житла (фото 5). Слідкували за скарбом, відганяючи настирливих мух. На острові Врангеля вони теж є. Ввечері забирали оленину у житло, ховаючи як від нічної вологи, ведмедів та полярних лисиць. Втім, наш обшир звірі обходили. Шукали свою здобич (нерп, лахтаків, моржів) десь у крижаній далечині. Правда, декілька разів молоді звірі наближалися до будиночка, і я відганяв їх пострілами із ракетниці. (Ближче до середини червня ведмеді зникли зовсім.) До застосування карабіна справа, слава Богові, не доходила.
Якщо із-за погоди маршрутів не було, Дубровін сідав за стіл і по пам’яті працював над своєю дисертацією (фото 1), тоді іще кандидатською. (От де формувалася його дисертація, друзі — у т.ч. в тундрі, в Арктиці, поблизу озера Кмо, під піком Береговим, що височіє над західним узбережжям о. Врангеля і час від часу чіпляється вершиною за хмари, формуючи дивовижні «капелюхи» та «шлейфи», майже як у високогір’ї.)
Тішився Олександр й від того, як ввечері ми виходили на радіозв’язок, і як перемовлялися між собою експедиційники, і те, чим цікавилася громада. Одного разу його теж викликали — лікарка із бухти Роджерса попросила надати консультацію. З тої пори, уже на материку, зв’язуючись через телефон, ми іноді починали розмову зі слів: «Пума-8, я Чибіс-1, як чуєте мене, прийом».
Із щоденника експедиції та для уяви про арктичне літо: «5 червня 1983. 9:00. Вітер північний, слабкий. 11:30. Туман. Снігова крупа. 22:00. Вітер до 15 м/сек. Сніг», «6 червня 1983. 9:00. Вітер (південний), до 15 м/сек. Сніг. Ведмедиця із двома ведмедятами під мисом (Пташиний Базар)». Ці записи я створював уже наодинці, без Олександра, бо другого червня за Лікарем прийшов всюдихід. Заразом, він отримав можливість зануритись у далечінь острова та здійснити мандрівку новим маршрутом: Озеро Кмо → Верхня Гусина → бухта Сумнівів → Ушаковське → Мис Шмідта…→ Київ. Дорогою через бухту Сумнівів він знайшов на узбережжі чималий хребець кита і потім примудрився привезти його у Київ! Думаю, що у бухті Сумнівів він міг бачитися з Ульвелькотом («Малим Каменем на Березі Річки»), чукчею — одним із найстаріших мешканців острова та чи не єдиним (і останнім), хто утримував собачу упряжку. Зустрічався Лікар також із В. Гаєвим, старожилом бухти Сумнівів, про якого я вже згадував.
Ульвелькот давно пішов до Верхніх Людей, а на острові не залишилося нікого, кого я знав. В. Гаєв, взявши шлюб із українкою, і ставши турботливим батьком для її дочок, пішов на пенсію та переїхав на материк, при цьому, не до себе, в Карелію (РФ), а в Україну. Якийсь час я отримував від нього листи із Марганця. Того самого, по якому сьогодні нещадно б’ють системи залпового вогню армії божевільних. Селище Ушаковське теж не існує. Вікіпедійники жваво записують його у перелік селищ Півночі, які зникли. (Т.з. селища-примари.) У своїй більшості подібні селища почали зникати у часи розпаду СРСР. Із повідомлень, які до мене потім надходили, мешканці острова Врангеля, рятуючись від «зникнення», намагалися писати алармістські листи «на гору», у їхню держдуму, наївно переліковували проблеми, згадували про свої родини, дітей, північні стажі й надбавки, та їх не чули, і не могли чути. Коли це відбувалося, я знаходився в експедиції на Архіпелазі Північна Земля, а про події, пов’язані із ГКЧП (рос.), ми дізналися із телевізора, уже на полярній станції Мыс Челюскин (рос.). Економіка держави в****ся. Щось подібне, на мій погляд, відбувається і зараз. Імперія продовжує розвалюватися. Та нехай їй грець. (Між іншим, термін цей має й медичну історію — апоплексичний удар; параліч.) Одне жаль усвідомлювати: розвал їхньої дурної імперії забрав емоційні сили й у Дубровіна. Продовжуючи виглядати сильним й таким, який може долати перешкоди, він дуже переживав, чуючи вибухи у Києві, Вінниці й усюди, де продовжував лікувати дітей. Лікував й відмовлявся розуміти, як таке величезне зло може існувати у природі, і як воно сміє забирати чужі життя! До того ж, 26 лютого ц.р. постріли лунали й поблизу лікарні «Охматдит», 15 квітня там же було виявлено саморобний вибуховий пристрій, а 10 жовтня під час обстрілів вулиць, загинула лікар-гематолог «Охматдиту». У мережі є чимало роликів про те, як під час обстрілів Києва пацієнти лікарні ховаються в укритті разом із лікарями, де їм продовжують надавати медичну допомогу. Таке й у страшному сні було уявити важко.
В клініці «Охматдит» (Національна дитяча спеціалізована лікарня МОЗ України) Дубровін пропрацював довгі роки, і як мені завжди здавалося, десятиліття. Там, на одному із верхніх поверхів, у кутку, у нього була невеличка кімната-приймальня, де завжди було видко сліди навчання студентів, відчувався запах ліків, і де на стінах він розвісив рисунки, отримані від дітей-і-батьків, і навіть згадки про Північ, а також декілька улюблених картин, зокрема, картину із зображенням чарівного ангела, який пливе у небі над містом. Це полотно Дубровін придбав дуже-дуже давно, на Андріївському узвозі. Той ангел і досі летить у небі, над Києвом, у мене перед очима… Ангел Рятівник. Нехай поряд із тим Ангелом Рятівником летить і світить, і продовжує рятувати дітей, лікар Дубровін, який узяв і пішов від нас… до Верхніх Лікарів, на Небо.
Київ, 27 жовтня 2022
[1] Тут і далі зірочкою позначено теми, щодо яких у вікіпедії іще немає україномовних нарисів.
[2] Ада Рибачук і Володимир Мельниченко.
[3] Rockwell Kent. WikipediA. https://bit.ly/3fdZDCM Перевірено 26 жовтня 2022.
[4] Детальніше див.: Придатко-Долін В. 2019. Майстре Рисуй-Нго-Да, дякуємо за скарби Півночі! «Експедиція ХХІ», К., вебсайт https://bit.ly/3lcEOrK.
[5] Атака дронів на Київ 17 жовтня 2022. ВікіпедіЯ. https://bit.ly/3gjj8Kn. Перевірено 19 жовтня 2022.
[6] В російськомовний вікінарис про о. Врангеля укладачами завантажено «Карта острова Врангеля, составленная участниками Канадской Арктической экспедиции» у 1913—1918 рр., в англомовний — «Map of Wrangel Island produced by the USS Rodgers Survey, as reproduced in John Muir’s Cruise of the Corwin» 1881-х. Основою для карти Мюра (Muir) слугувала карта капітана Беррі (Barry) 1981 року.
[7] USS Rodgers. WikipediA. 2022. https://bit.ly/3zcwwXd. Перевірено 26 жовтня 2022.
[8] Джордж Вашингтон Делонг. ВікіпедіЯ. https://bit.ly/3DwdIoo. Перевірено 26 жовтня 2022.
[9] Jeannette expedition. Wikipedia. https://bit.ly/3DyOK7J. Перевірено 26 жовтня 2022.
[10] Придатко-Долін, В.І. 2021. Острови Хазвелл: від Моусона до КАЕ. Вебсайт НАНЦ «Експедиція XXI», Київ, 1–21. https://bit.ly/3U239io. Перевірено 26 жовтня 2022.
[11] Придатко-Долін, В.І. 2021. Острови Хазвелл: від Моусона до КАЕ. Вистава на 1 дію. Вебсайт НАНЦ «Експедиція XXI», Київ, 1–21. https://bit.ly/3FtEMWu Перевірено 26 жовтня 2022.
[12] William Henry Gilder.Wikipedia. 2022. https://bit.ly/3SFevHZ. Перевірено 26 жовтня 2022.
[13] Первинна, історико-літературна локалізація, — Новосибірські острови.
[14] Eduard von Toll. WikipediA. 2022. https://bit.ly/3zfs75R Перевірено 26 жовтня 2022.
[15] Придатко-Долін, В.І. 2019. Розвідка з історії південно-полярної експедиції Фабіана Готліба Тадеуса фон Беллінґсгаузена (1819-1821). НАНЦ «Експедиція XXI» (веб-сайт), Київ, 1–56. https://bit.ly/2Xc9hIw Перевірено 26 жовтня 2022.
[16] В.Шенталинский. 1988. Дом человеку и дикому зверю. «Мысль», Москва, 1–235.
Для цитування:
В. Придатко-Долін. 2022. Полярні зорі лікаря Дубровіна. Експедиція XXI (вебсайт), К., 1—11.
Читайте також:
Майстре Рисуй-Нго-Да, дякуємо за скарби Півночі!
Василь Придатко-Долін. «Україна-Арктика-Антарктика (живопис, графіка, освіта)»
Василь Придатко-Долін: Україна має колосальний потенціал для досліджень в Арктиці і Антарктиці!
Вихідці з України в Арктиці: Ілля Барабаш-Никифорів (1894—1980)
