Районування, клімат, топографія та геологія району Аргентинських островів

Денис Пішняк – НАНЦ,

Іван Парнікоза – НАНЦ, Національний історико-архітектурний музей «Київська фортеця»,

Сергій Кадурин – Одеський національний університет імені І.І.Мечникова


Кліматичні умови в горах та на скелях визначаються не тільки домінуючим напрямком вітрів та температурою повітря. Розчленований рельєф створює багато мікрокліматів, які розрізняються між собою в залежності від крутизни схилу та його експозиції

Дж. Карлтон Рей, М. Дж. Маккормік-Рей


Антарктичний континент площею близько 14 млн. км2, і довжиною прибережної смуги приблизно 30500 км, і як було зазначено у Розділі 1, складається зі Східної та Західної Антарктиди. До Східної Антарктиди належить більша частина високого континентального плато, яка розташована на схід від Трансантарктичних гір. Західна частина континенту включає Антарктичний півострів, два найбільші шельфові льодовики, та понижену частину континенту на захід від Трансантарктичних гір.

Довкола континенту Антарктиди виділяють дещо ширшу зону, що неодмінно пов’язана з ним, яку називають Антарктикою. Це частина світу, яка складається із власне континенту, прилеглих островів та акваторії Південного океану, що умовно окреслюється довколополярною зоною конвергенції (зоною сходження) океанічних течій.

Зона конвергенції зазвичай спостерігається між 50°и 60° півд. ш. і являє собою перехідну смугу шириною 40-50 км, де теплі північні води стикаються з холодними водами Південного океану, формуючи так званий Антарктичний чи Південний полярний фронт. Цей океанічний фронт характеризується різким перепадом температури води, в приблизних межах від +5°С до +2°С. При цьому насичені планктоном, холодні і опріснені (а від того більш легкі) води піднімаються до поверхні і сприяють надзвичайному багатству морського життя вздовж усього фронту.

Антарктика включає територію всередині Антарктичної конвергенції, за Вікіпедія

Антарктика розташована в 3-х кліматичних поясах: помірному, субантарктичному та антарктичному (за класифікацією Б. П. Алісова). До суто антарктичної кліматичної та природної зон належать ті території, що знаходяться південніше 65-70° південної широти. Разом з тим, за кліматичними особливостями виділяють також Морську Антарктику, яка включає в себе острів Буве, Південні Сандвичеві, Південні Оркнейські та Південні Сандвичеві острови разом з західним узбережжям Антарктичного півострова до 70° S і острови разом з північно-східним узбережжям півострова до 64 °S.

Регіон Морської Антарктики відрізняється від континентального тим, що протягом південного літа температура тут часто піднімається вище 0°С, а взимку не опускається нижче -30°С. Для островів відкритого океану температура рідко опускається нижче -10°С з великою кількістю опадів у вигляді як снігу так і дощу. В умовах Морської Антарктики виражені три пори року – літо, осінь та зима. Весна (календарна: вересень – листопад) практично не помітна. Все це зумовлюється дією прибережного краю циркумполярної антарктичної течії (течії Західних вітрів), яка омиває Антарктичний півострів та острівні архіпелаги. Температура води цієї течії біля узбережжя Антарктичного півострова не перевищує 1-2°С. Характерне відхилення атмосферних та океанічних течій на південь вздовж Антарктичного півострова призводить до того, що межа Морської Антарктики простягається тут найпівденніше – до бухти Маргарити – Затоки Лазорєва на острові Олександра. Таким чином, морська Антарктика є найбільш сприятливою зоною в межах цього сурового регіону для розвитку життя і одночасно найбільш чутливою до глобальних змін оточуючого середовища.

Антарктична циркумполярна течія (АСС) та суміжні коловороти. Південний край антарктичної циркумполярної течії омиває західне узбережжя Антарктичного півострова. За Llort, Joan. (2015). Bloom phenology, mechanisms and future change in the Southern Ocean. 10.13140/RG.2.1.1922.0003

На самому Антарктичному континенті виділяється ще кілька своєрідних кліматичних зон – це материкове плато, материковий схил, рівнини шельфових льодовиків та гірські масиви. В межах останніх спостерігається безліч варіацій локальних мікрокліматів зумовлених особливостями рельєфу, експозицією схилів, захистом від вітрів, тощо.

У передгір’ї Антарктичного півострову покрив шаруватих хмар часто розривається гірськими вітрами і сонце тут має більше змоги нагріти кам’янисті схили гір. Фото Д. Пішняка

Аргентинські острови, де розташована станція «Академік Вернадський», знаходяться в умовах Морської Антарктики, субантарктичному кліматичному поясі і в передгір’ї Антарктичного півострова, що в значній мірі визначає погодно-кліматичні умови. Для станції характерний циклонічний тип погоди з частими опадами у вигляді дощу і снігу, а також стабільно змішаної фази, у супроводі штормового вітру північного та північно-східного напряму. При цьому дощ інколи трапляється серед зими, а сніг доволі часто випадає влітку. Антициклонічний тип погоди часто переважає в другій половині зими та впродовж літа. При цьому типовим є штиль або слабкий південний вітер, взимку температура досягає своїх найнижчих річних значень, у супроводі радіаційних або змішаних туманів, відкладень інею на паморозі. Влітку антициклонам відповідає доволі тепла погода, коли відчуття тепла посилюється довгим світловим днем та перевідбитими сонячними променями від білої сніжно-льодової поверхні.

Від’ємні температури на станції трапляються в будь-яку пору року, з іншого боку позитивні температури траплялися серед зими. Абсолютний мінімум -43.3°С відзначений на Аргентинських островах в серпні 1958 р., а максимум +11.8 °С – в січні 1985 р. Середня температура січня становить близько +1 °С, а найхолоднішого місяця серпня – близько -8 °С.

За час регулярних метеорологічних спостережень на Аргентинських островах кліматичні умови району помітно змінилися, сформувавши один з найвиразніших трендів потепління в Південній півкулі.

Хід середньорічної температури повітря на станції Академік Вернадський демонструє стійкий і найбільш виразний в Антарктиці тренд потепління

За даними антарктичної станції «Академік Вернадський» («Фарадей» до 1996 р.), як і інших сусідніх станцій, відомо, що протягом останніх 60-ти років спостерігалося зростання середньорічних температур повітря (більш ніж на 2°С). Найбільший внесок у підвищення середньорічної температури вносить зимове потепління – її зростання в липні склало 4,3°С при осередненні за місяць. Вочевидь, під впливом більш інтенсивної циклонічної діяльності в умовах сучасного клімату температура повітря не знижується настільки значно, як це було в антициклонічних умовах радіаційного вихолоджування в 1951-60 рр. В результаті зросли значення абсолютних мінімумів і, в цілому, звузився інтервал реєстрації температур, перш за все в зимовий період. Відповідно значно знизилася ймовірність настання сильних похолодань (-30 і нижче). За даними вимірів останніх 25 років, імовірність реєстрації температур нижче -35°С практично дорівнювала нулю. Відбулося згладжування добового ходу температур.

Найбільший пік потепління прийшовся на 1990 – 2000-ні рр. що добре видно при порівнянні кліматичної норми температури за різні періоди. Візуальним проявом потепління стало скорочення площі острівних льодовиків на Аргентинських островах. Деякі ділянки скелястої поверхні звільнились від багаторічного льоду. Але в останнє десятиріччя 2010-2020 рр. кілька літніх сезонів поспіль видались більш прохолодними і сніжними у порівнянні з минулими роками, тенденція загального потепління дещо скоригувалася.

Середні температури повітря по місяцям, розраховані за різні періоди для станції «Академік Вернадський». В останній 30-ти річний період середні температури суттєво підвищуються, особливо в зимові місяці

Зауважимо, що сучасні зміни клімату, які ми спостерігаємо є лише фрагментом загальних кліматичних коливань, що відбуваються в Антарктиці. Загалом, з того часу як Антарктида зайняла своє полярне положення, кліматичні умови на ній завжди залишалися суворими, проте в прадавніх льодах все ж залишилась інформація про глобальні зміни клімату на планеті, які неодноразово траплялися за час існування льодовикової шапки.

Саме тут з льодових кернів найглибших свердловин, по характеру структури льоду, хімічних властивостей води, повітря та пилу вдалося реконструювати клімат останніх 800 тисяч років. За цей довгий час Земля пережила близько 10 циклів глобальних потеплінь та льодовикових періодів, однак глобальне потепління що спостерігається протягом останнього сторіччя ризикує стати найбільшим за час існування льодів Антарктиди. В цьому контексті материк поводить себе доволі загадково: кліматичні умови льодовикового куполу континенту, на відміну від решти світу, залишаються незмінно холодними, і лише деякі узбережні райони показують помітну тенденцію до підвищення температури. Не логічною видається і стабільність покриву плавучої криги довкола континенту, хоча з протилежного боку, в Північному Льодовитому океані, ситуація вже набула драматичних рис. Та незважаючи на запеклу оборону, зміни клімату все ж знайшли в ній прогалину, і підкрадаються до Антарктиди дном океану, у вигляді теплих солоних вод. Велетенські площі шельфових льодовиків Західної Антарктиди та моря Уедделла, підніжжя яких лежить глибоко нижче рівня океану, опинились перед загрозою розтоплення знизу і подальшого руйнування. Це і є найбільша небезпека що надходить від континенту для сучасної цивілізації – танення шельфових льодовиків в перспективі найближчих 100 років неминуче призведе до підвищення рівня океану і поступового затоплення низинних густонаселених та родючих ділянок суходолу в світі.

В розподілі кількості опадів в районі Аргентинських островів наявні два піки перехідних сезонів і два мінімуми зими та літа, що цілком відповідає особливостям синоптичних процесів регіону: спокійна антициклональна погода трапляється тут частіше серед зими та серед літа, більша кількість опадів перехідних сезонів пов’язана з проходженням циклонів у супроводі штормового вітру.

Середні місячні суми опадів за період з 1998 по 2020 рр. для станції «Академік Вернадський». Найбільша кількість опадів випадає на початку осені (березень), другий максимум припадає на середину весни (жовтень)

Тут варто відзначити і помітні міжрічні варіації погодних умов, коли деякі роки загалом видаються більш суворими та сніжними, а інші навпаки – теплими чи малосніжними. Є кілька причин що призводять до цього, на фоні загального тренду до потепління. Це, по-перше, деяка випадкова мінливість океанічної та атмосферної циркуляцій. Теплі і холодні води, що приносяться течіями океану до берегів Антарктичного півострова, безпосередньо впливають на температурний режим регіону, а також змінюють характер атмосферної циркуляції. Зі свого боку, в атмосфері, поглиблення та зміщення баричного мінімуму (кліматичного циклону) над морем Беллінгсгаузена призводить до посилення притоку теплих повітряних мас в регіон Антарктичного півострова та деяких відхилень течій океану. По-друге, вся Антарктика відчуває на собі вплив кількох потужних коливальних взаємодій океану з атмосферою, це так звані Південне коливання Ель-Ніньо (ENSO), з періодом 4-6 років, Південна кільцева мода (SAM) з періодом близько двох років та коливання Мадена-Джуліана (MJO) з періодом 30-90 днів.

Фази Південного коливання Ель-Ніньо – Ла-Нінья (ENSO index) за останні 70 років., за https://fews.net/pt/la-ni%C3%B1a-and-precipitation, Дані: https://origin.cpc.ncep.noaa.gov/products/analysis_monitoring/ensostuff/ONI_v5.php

Фази Південної кільцевої моди (SAM index) за останні 65 років. За Cheon, Woo & Gordon, Arnold. (2019). Open-ocean polynyas and deep convection in the Southern Ocean. Scientific Reports. 9. 10.1038/s41598-019-43466-2

За дослідженнями українських вчених в рамках співпраці з Міжнародною панеллю кліматичних змін, район Антарктичного півострову і надалі зазнаватиме впливу глобальних змін клімату і поступового підвищення температури повітря. За результатами прогнозного моделювання очікуються коливання середньої річної температури з періодом 5-10 років на фоні загальної тенденції до її підвищення, величина якої прямо залежна від кількості викидів двоокису вуглецю в атмосферу.

Щодо інших метеорологічних показників району Аргентинських островів, то відповідно до океанічного клімату середня вологість повітря в регіоні становить 86%, середня річна норма опадів – 433 мм з коефіцієнтом варіації 0,32. Переважаючим видом опадів є сніг. В окремі роки його товщина може досягати майже 3 м, але за умов пересіченої скелястої місцевості значення варіюють в широких межах.

Одним з найважливіших клімато-утворюючих чинників в регіоні є вітер. Сильний вітер (переважно північний чи північно-східний) здуває зі схилів антарктичних гір сніг та несе його на великі відстані, в результаті гори ховаються в сніжну вуаль. Якщо швидкість вітру перевищує 20-25 м/с спостерігається шторм, будь-які роботи з зовні приміщення станції припиняються. Трапляються в описуваному регіоні і урагани, коли пориви вітру перевищують 30-35 м/с. (абсолютний максимум 39 м/с 1991 р.) Найбільш потужні за своєю швидкістю вітри дмуть у вересні та жовтні, максимально слабшають вони в грудні–січні. Вітер виступає одним з найпотужніших факторів, які лімітують поширення рослинності на Аргентинських островах. Загалом, все живе тут намагається сховатися від нього.

Холодний вітер приносить сніжну хуртовину. Фото Д. Пішняка

Іншою характерною особливістю регіону є жорстке ультрафіолетове випромінювання сонця, що проникає сюди крізь так звану озонову діру. Нормальна товщина озонового шару, якщо зібрати всі молекули докупи та помістити в умови, які відповідають рівню моря, дорівнює в середньому 3-4 мм, або, якщо перевести в “озонові” одиниці виміру, – 300-400 одиниць Добсона. Щороку на весні над континентом формується зона дефіциту озону і його щільність падає з 300 одиниць Добсона до 200 і навіть до 100.

Така концентрація озону вже не здатна в достатній мірі затримувати жорстке ультрафіолетове випромінювання сонця і воно досягає небезпечних значень. Його неприємний вплив на шкіру та очі добре відчувають люди, яким доводилось працювати тут в період розвитку аномалії, але загалом загроза озонової діри для екосистем Антарктики ще недостатньо вивчена і зрозуміла.

Явище «Озонова діра» було відкрите британськими вченими після порівняння даних станцій «Faraday» (суч. «Академік Вернадський») та «Halley» у 1985 р. Незважаючи на те що перші виміри озону в Антарктиді розпочалися ще в 1956 р., озоновій дірі вдалося залишатися непоміченою близько 10 років. Вважається що до 70-х років озонової діри над Антарктикою не існувало, а її походження має антропогенне походження.

В сонячні дні антарктичні краєвиди залиті сонячним сяйвом. Фото Д. Пішняка

З настанням антарктичного літа озонова діра потроху закривається і розпочинається період танення снігових запасів. У районі Аргентинських островів цей процес починається в грудні і триває аж до середини березня, а інколи і до кінця квітня. Особливо інтенсифікується воно після тривалих антарктичних дощів. Враховуючи тутешні температури, тут не можуть сформуватися справжні зливові хмари, тому дощ тут як правило має облоговий характер. Проте цього достатньо щоб звільнилися значні території, побігли струмки, прокинулася антарктична рослинність. Впродовж усього короткого літнього сезону і особливо в березні погодні умови дуже перемінливі. Тож раптовий сніг змінюється новим таненням та відновленням активності усього живого. В теплі і вологі дні гори Антарктичного континенту ховаються в імлі. Буває, що і весь регіон занурюється в непроникний туман, аж поки вітер не прожене його і не засяє яскраве антарктичне сонце.

Типові для Морської Антарктики купчасто-дощові хмари несуть короткочасні заряди снігу, крупи та хуртовин. Фото Д. Пішняка

Морський туман. Фото Д. Пішняка

Антарктика – країна неповторних кольорів. Різнобарвне небо, синій океан, мінеральний пил та біологічне життя – все прагне розфарбувати білі, недоторкані простори. Багаторічні льоди мають дивовижну здатність пропускати крізь себе лише синю частину світлового спектру. Зважаючи на це, айсберги та крижини виблискують яскравими бірюзовими чи ультрамариновими кольорами. При цьому фрагменти дуже старої, прозорої криги, відбивають значно менше світла, тому виглядають майже чорними. Як тут не згадати про ескімосів які мають купу слів для позначення різних типів криги. Морська крига не тільки окраса тутешніх ландшафтів, але й додатковий клімато-утворюючий фактор. Від «дихання» навколишніх проток дуже сильно залежать умови життя більшості мешканців району Аргентинських островів. Велетні айсберги та менші уламки – гроулери становлять неабияку загрозу для місцевого судноплавства. Навіть поля фрагментів невеликої льодової шуги змушують судно зменшити швидкість, щоб уникнути пошкоджень.

Крижані айсберги та гроулери часто мають відмінний від білого колір, що визначається щільністю льоду та загалом умовами його утворення. Фото Д. Пішняка

Вивідні гірські льодовики Антарктичного півострова – льодовики що швидко рухаються, а тому їх поверхня вкрита мережею глибоких тріщин. Долини льодовиків становлять серйозну перепону для пересування. Фото Д. Пішняка

Фантастичними є й антарктичні світанки та заходи сонця – особливо зимові. Проте в середині літа (кінець грудня – січень) сонце лише ненадовго заходить за горизонт, а над Аргентинськими островами простягаються білі ночі. Коли вони закінчуються в кінці січня і знову повертається нічна темрява, в рідкісні, в цій місцевості, зоряні ночі можна побачити не тільки розлогий Чумацький шлях, але й сузір’я південного неба, серед яких найвідомішим є  Південний хрест. Збоку від Чумацького шляху можна побачити також велику і малу Магелланові хмари, що являють собою найближчі до нас галактики помітні неозброєним оком з південної півкулі. В Південній півкулі найближчою до Південного полюсу є сигма Октанта, однак її складно використовувати як орієнтир, адже, на відміну від Полярної зірки, її майже неможливо помітити неозброєним оком. Натомість напрямок на південь допомагають визначити Південний хрест та фрагмент сузір’я Центавра – альфа- та бета-центравра. Південний хрест – найменше за розміром сузір’я, але водночас – найвідоміше. Воно зображене на прапорах Австралії, Бразилії, Нової Зеландії та інших країн. Для того щоб визначити напрямок на південь треба провести лінію через велику поперечку хреста та скерувати до неї лінію що відходить посередині через перетинку між альфа- та бета- центавра. Місце перетину обох ліній вказує напрямок на південь.

Цікаво також, що з 88 сузір’їв більшість знаходиться саме в Південній півкулі – 45. Ще 28 – у Північній, а 15 розташовані в районі екватора, тому їх помітно з обох півкуль (проте інколи в різний час). Наприклад з обох півкуль можна побачити найяскравішу зірка нічного неба – Сіріус (сузір’я Великого Пса). Її світність у 25 разів перевищує світність Сонця. Однак ця зірка (насправді дві зорі, які обертаються навколо одна одної) – не найяскравіша серед всіх зірок, вона просто розміщена досить близько до Землі.

А ще в Південній півкулі знаходиться найбільше сузір’я – Гідра. Друге за величиною – Діва – є екваторіальним (зодіакальним). А от на третій сходинці якраз всім відома Велика Ведмедиця. Назви сузір’ям південної півкулі європейці дали відносно пізно. В них відчувається екзотика Південної півкулі: Хамелеон, Летюча риба, Столова гора, Райська птаха, Павич та ін.

Так як район Аргентинських островів розміщений достатньо далеко від південного магнітного полюса землі, південного полярного сяйва (Aurora Australis) тут майже не спостерігається.

Світанок над протокою Люмер, що є між двома скелястими вершинами, які здіймаються на висоту 800 м. Фото Д. Пішняка
Антарктичний захід сонця. Плавуча крига повністю гасить океанічну хвилю і поверхня води стає дзеркально рівною. Фото Д. Пішняка

В районі Аргентинських островів також можна побачити цікаві типи хмар, кожний з яких розміщується на певній висоті над землею. Надзвичайно мальовничі сочевице-подібні хмари, які формуються внаслідок перетікання шарів вологого повітря над горами Антарктичного півострова.

Сочевице-подібні хмари над Антарктичним півостровом. Фото Д. Пішняка

Інколи такі хмари утворюються навіть в стратосфері, куди проникають збурення від гірського хребта Антарктичного півострова. Підсвічені ранковим сонцем, особливі кристали стратосферних хмар розкладають сонячний спектр в різні кольори, створюють ефект іризації у всьому об’єму хмари. Так виникають неповторні перламутрові хмари, які виграють різними кольорами на фоні ще темного неба, до світанку.

Перламутрові хмари над станцією «Академік Вернадський». Фото Д. Пішняка

Також тут трапляються такі цікаві оптичні явища, як міражі – картини об’єктів на горизонті, яких насправді немає, сонячне гало і вінець, сонячні стовпи, кольорова та біла (або сніжна) веселка, місячна веселка, тощо.

Міраж «Айсберги в повітрі» трапляється коли дуже холодне повітря з материка виходить на відкриту поверхню океану. Фото Д. Пішняка
Сонячне гало утворюється лише в кристалічних хмарах верхніх шарів атмосфери, як в даному випадку, це пірчасто-шаруваті волокнисті хмари. Фото Д. Пішняка

Біла веселка над станцією «Академік Вернадський». Причиною її появи є крупні краплі туману, що утворюються за умов чистого повітря, але такі краплі все ж мають недостатній розмір щоб розкласти сонячне світло в спектр. Фото Д. Пішняка

Далі познайомимося з топографією, геологією та рельєфом району Аргентинських островів.

Район Аргентинських островів на британській морській мапі

Група Аргентинські острови (64°12′ – 64°21′ з.д. та 65°13′ – 65°16′ пд.ш.) – південна складова архіпелагу Вільгельма, який розташований на шельфі Антарктичного півострова на відстані 5-7 км на захід від узбережжя землі Греяма, а конкретніше її напівкруглого виступу –  півострова Київ. Від Антарктичного півострова група Аргентинських островів відокремлена протокою Пенола (глибиною до 500 м). Вона складається з близько п’ятдесяти різного розміру островів та скель загальною площею 10 км2. Найбільші з них – це острови Уругвай, Скуа, Галіндез, Вінтер та Ірізар (площа кожного з островів приблизно 1 км2).

Острів Уругвай. Фото І. Парнікози

Острів Галіндез. Фото І. Парнікози

Центральні острови архіпелагу Аргентинських островів: Галіндез – 1, Вінтер – 2, та Скуа – 3

На острові Галіндез, на мисі Марина, розташована українська антарктична станція «Академік Вернадський».

Середніми за розміром є острови Корнер (три острова) та Вісімка. Крім того, до складу архіпелагу входить низка менших за площею островів: острови Троє Поросят, Шелтер, Індикатор, Блек та Леопард. Трохи осторонь знаходяться острівні групи Бархани та Фордж (з англ. – кузня), які також належать до Аргентинських островів. В 5 км на північний захід від острова Галіндез знаходиться острівна група Анаграм, яка не належить до Аргентинських островів, проте входить до складу архіпелагу Вільгельма.

Острів Блек. Фото І. Парнікози

Острів Леопард. Фото І. Парнікози

Поблизу Аргентинських островів окрім островів Анаграм розташовані й інші групи островів: Круль, Рока, Ялури, Бертелю, Петерман та острів Дарбо.

Неповторні ландшафти та клімат регіону формують гірські вершини краю континенту з боку протоки Лемайер (гірський хребет Антарктанди, як їх назвав Г. Арцтовський): гора Скотт Ближня (800 м.н.р.м., -65.143160°, -64.031221°), Дусеберг Батрес (Duseberg Buttress, 340 м, -65.155816°, -64.057571°), Скотт Дальня (580 м), Бланчард (Blanchard ridge, 590  м), Хігінау (Chaigenau Ridge, 710 м), Шеклтон (Shackleton, 1500  м, -65.185647°, -63.864963°), Едже Хіл (Edge Hill, 270  м, -65.239864°, -64.067734°), Пірі (Peary, 1100 м, -65.239425°, -63.783419°), Міл (Mill, 700 м, -65.257415°, -64.050552°), Боланд (Boland, 970 м), Демарія (Demaria, 600  м, -65.280825°, -64.102542°) та Люм’єр (Lumiere Peak, 1000 м, -65.301360°, -64.074615°) та ін.

Вид на пасмо гір Землі Греяма – частини антарктичного континенту. Фото І. Парнікози

З 15 більш-менш великих островів Аргентинського архіпелагу, лише п’ять мають висоту більше 15 м: Ірізар, Уругвай, Корнер, Галіндез (51 м.н.р.м – г. Вузл-Хіл) та Скуа. Дані острови мають куполоподібні верхівки. Завдяки цьому на них краще розвинута рослинність. Найбільш високий серед островів архіпелагу  острів Уругвай. Його висота над рівнем моря сягає 65 м. Рельєф великих островів представлений окремими скелястими хребтами, розділеними заглибленнями, в яких, як правило, весь вегетаційний сезон лежить сніг.

Місцеві форми рельєфу носять виразні сліди льодовикової обробки (екзарації), що відноситься до етапу минулого розростання льодовикового покриву.

Залишкові післяльодовикові долини – поширені на звільнених наразі з під льодовика фрагментах Аргентинських островів. Характерною їх ознакою є залишкові валуни. Фото І. Парнікози

На поверхні острова подекуди розвинений плащ четвертинних елювіальних покладів, головним чином продуктів морозного вивітрювання місцевих порід з кірками десквамації – пошарового злущування. Ці процеси на островах дуже активні, у зв’язку з частим переходом температури повітря через нуль навіть в середині зими. Проте товща осадових нагромаджень за своєю товщиною незначна (10-30 см).

Фрагменти ерозійного гравію – продукту морозного вивітрювання. Фото І. Парнікози

Особливістю місцевих островів є залягання на їх вершинах з південного боку значних льодовиків, які займають загалом близько 50 % площі деяких островів. Вчені вважають їх залишками колишнього шельфового льодовика, що під час останнього льодовикового максимуму (у плейстоцені) висувався від узбережжя Антарктичного півострова в океан.

Льодовиковий купол острова Галіндез. Фото І. Парнікози

Берега Аргентинських островів, головним чином, скелясті та круті, без абразивних платформ та пляжів. Протоки між островами вузькі зі змінним рельєфом дна, великою кількістю банок та інших різких підвищень. Глибини в середньому складають 10-15 м. В протоках діють припливно-відпливні течії. Вітрові поверхневі течії характеризуються швидкістю 1-2 м/с, при сильних вітрах – до 10 м/с. Обмежені розміри внутрішніх проток архіпелагу не дають можливості розвиватися хвилям. Домінуюче хвилювання моря досягає 1-2 балів.

Важливою характеристикою неживої природи регіону є добре виражені припливно-відпливні явища пов’язані з фазами місячного циклу. Зазначимо, що в залежності від припливу-відпливу прибережні скелі деяких островів стають островами чи півостровами відповідно. Зважаючи на це головні течії регулярні припливно-відпливні, півдобові. Амплітуда припливів-відпливів складає 1,5 м. Більш сильні вітрові течії спостерігаються в протоках Пенола і Французькій. Прозорість води складає в середньому 8-12 м.

Під час відливу відкриваються простори літоралі. Фото І. Парнікози

Субліторальна зона носить абразивний характер через вплив криги в зимовий період, айсбергів та крижин в інший період року. Під крутими схилами островів скелі гладенькі, порізані глибокими борознами, що йдуть зверху-вниз від топлення снігу, стікання струмків і сходження лавин, накопичення відкладів практично відсутнє. Пляжі доволі рідкісні. На них зустрічаються пухкі прибережно-морські відклади: гравій та галька.

Дно усіяно щебнем та великим каміннями. Донна зона має значні мулові поклади, накопичення піску, уламкового матеріалу та інших донних відкладів.

Західне узбережжя Антарктичного півострова це надзвичайно цікавий тектонічний полігон. Адже тут на Аргентинських островах вздовж протоки Пенола відбувається опускання великого фрагменту суші (глибина протоки досягає 500 м). Фактично острови розташовані вздовж узбережжя півострова, зокрема Аргентинський архіпелаг – це окремі масиви, що омиваються океанічними хвилями. Найбільш підвищені їх фрагменти, як башти вивищуються над океаном. В межах прибережної зони островів під дією хвиль спочатку утворюються вежо-подібні півострови, які згодом від’єднуються у вигляді розташованих біля берега скелястих острівців.

Хвилі тисячі років роблять свою роботу і з колишніх берегів формуються нові абразивні форми – своєрідні вежі. Фото І. Парнікози

Район Аргентинських островів лише невеликий фрагмент загалом надзвичайно строкатої та різноманітної з точки зору геології Західної Антарктики. Вона почала формуватися в мезозої і складається з низки мікро-континентів (терейнів) різного віку та будови. Це відноситься і до Антарктичного півострова, який в недалекому геологічному минулому був пов’язаний з Південною Америкою. Незалежні мікро-континенти в мезозої об’єдналися в чотири головні утворення – сучасну землю Марі Берд, острів Тарстон, нагір’я Елсворта з південною частиною моря Ведделла та Антарктичний півострів. Субдукція палео-тихоокеанських плит викликала вулканічну активність вздовж Антарктичного півострова. Впродовж мезозою продовжувалося формування півострова внаслідок консолідації прилеглих до нього блоків. Наприкінці юрського періоду та продовж крейдяного періоду тут тривала вулканічна активність, яка утворила велику кількість гірських порід.

Внаслідок цього в районі сучасного району Аргентинських островів утворилися нові масиви суходолу, зокрема, в заповнених вулканічним матеріалом мілководних басейнах. При цьому, на поверхню було винесено фрагменти більш давніх глибоководних палеозойських порід з яких частково було збудовано сучасний острів Лайлі (Lahille). Окремі дайкові інтрузії розтинали масиви вулканітів у передандійську епоху. Подальші тектонічні рухи починаючи з кінця крейди у зв’язку з андським гороутворенням перевернули та спотворили мезозойський вулканічний рельєф регіону Аргентинських островів. Сліди цього процесу тут добре помітні. Це вже згадуваний гірський масив Антарктанди, що тягнеться вздовж західного краю Антарктичного півострова.

Антарктанди – сяюча окраса району Аргентинських островів. Фото І. Парнікози

Окрім гірських споруд в досліджуваному районі наявні численні розломи. Розломи – зони напруження перетинають у взаємно перехрещених напрямках усі острівні системи, часто спричинюючи утворення перешкод, які не може подолати дослідник. Такі розломи, наприклад, розділили на кілька частин найбільший з островів Бертелю, вони ж утворили дві частини острова Корнер. А потужний шматок континенту – острів Бус – відділено грандіозним розломом від континенту, яким проходить мальовнича протока Люмер. Андське гороутворення супроводжувалося субдукцією прото-тихоокеанської плити Фенікс під Антарктичний півострів, що скоріш за все, викликало масштабні інтрузії і, відповідно, утворення нових масивів суші або рельєфних елементів. Матеріал інтрузій подекуди спаювався з вулканічними матеріалами. Ерозія вулканічних покладів вела до розкриття інтрузивних масивів. Такі інтрузії були послідовними, і подекуди як на острові Петерман чи островах Ведель трансформували попередньо сформований інтрузивний рельєф. Звичайно був значний період перерви між інтрузіями габроїдів та гранітоїдів. Так як перед інтрузією грантіоїдів габроїди були повністю охолоджені та кристалізовані. Їх подальші трансформації були викликані взаємодією з розплавленими гранітоїдами. Паралельно з цим вже товщі інтрузивних порід з кінця крейди і до четвертинного часу пронизували нові прояви мафічних дайкових інтрузій. Вагомий внесок у формування сучасного рельєфу внесли і льодовикові події. Наявність льодвикових морен та згладженого польодовикового рельєфу свідчить про те що регіон був вкритий льодовиком. Висоту окремих фрагментів льодовика дозволяють уявити знахідки морен в верхній частині найбільшого острова Бертелю.

Глибокі розломи розсікають архіпелаг Аргентинських островів, район о-ва Корнер. Фото І. Парнікози

Ознайомившись з загальною схемою утворення регіону Аргентинських островів поринемо більш детально у специфіку його геологічної будови. Зрозуміло, що внаслідок драматичної історії вулканізму і послідовних інтрузій геологічна будова регіону надзвичайно строката.

Найбільш яскравою ілюстрацією цього є загальне багатство мінералів та гірських порід регіону. За даними проф. О. Митрохина тут виявлено 44 мінерали. Серед них такі як торит вперше виявлений в Західній Антарктиці. Щодо гірських порід – ту зустрічаються магматичні гірські породи серед яких виявлені вулканічні (утворилися в результаті виходу на поверхню лав або проникнення магми в кореневі зони вулканів (ефузивні породи – андезити, базальти та вулканічне скло); вибухових вивержень (пірокластичні породи – вулканічні туфи, туфобрекчії); перетворення порід під дією газових і гідротермальних складників, плутонічні (інтрузивні – магматичні гірські породи, що застигали в глибинах земної кори), гіпабісальні (магматичні гірські породи, що утворилися на невеликій глибині в товщі земної кори) а також гідротермальні утворення (породи, що утворилися шляхом хімічного осадонакопичення з гарячих вод або розчинів без участі біологічних процесів); осадові (природні агрегати мінералів, що утворилися на поверхні літосфери внаслідок вивітрювання та перевідкладення давніших осадів різного походження; випадіння речовин із розчинів; нагромадження решток рослинних і тваринних організмів та продуктів їхньої життєдіяльності; вулканічного матеріалу та матеріалу, що надходить з космосу); метаморфічні породи (гірські породи, що утворилися внаслідок метаморфізму осадових і магматичних порід і характеризуються зернистою будовою, здебільшого сланцюватою текстурою).

Окремі острови Архіпелагу Вільгельма чи узбережжя півострова Київ складаються з кількох різновікових структур, частина з яких залягає стратифікованими шарами, або присутня у вигляді інтрузій.

Геологічна карта району Аргентинських островів, за (Митрохин, Бахмутов, 2019) Умовні позначення: 1 – гранітоїди та діорити; 2 – габроїдний комплекс архіпелагу Вільгельма; 3 – вулканогенна товща Аргентинських островів; 4 – вулканогенна товща півострова Київ; 5 – теригенна товща острова Лайлі; 6 – неідентифіковані виходи гірських порід

Детальне дослідження геологічної структури району Аргентинських островів дозволило встановити загальні особливості стратиграфії (історичної послідовності геологічних шарів) регіону.

Найдавнішою тут є теригенна товща острова Лахіл. Вона представлена на великому і майже суцільно-вкритому кригою острові Лайлі (Lahille, -65.551983°, -64.391867°), розташованому на відстані 30 км південніше станції «Академік Вернадський». Вік тутешніх осадових порід, утворених внаслідок глибоководної ерозії підводних споруд: аргілітів, роговиків, алевролітів і пісковиків оцінюється кінцем пермі-початком тріасу. Інтенсивні метаморфічні деформації даної товщі зумовлені, вірогідно Гондванським орогенезом.

Загальний вигляд теригенної товщі острова Лахіл. Фото І. Парнікози

 Наступними за віком і найбільш поширеними в регіоні є вулканогенні товщі, які зазвичай відносяться до формації, яка раніше називалася верхньо-юрською вулканічною групою (Upper Jurassic Volcanic Group), а зараз зветься вулканічною серією Антарктичного півострова. О. Митрохиним у їх складі виділено дві окремі товщі:

1. Вулканогенна товща півострова Київ є найбільш розповсюдженою серед стратифікованих утворень району Аргентинських островів. Вона датується юрою-крейдою. Протяжна смуга виходів цієї товщі простежується на північно-західному узбережжі півострова Київ вздовж проток Люмер та Пенола, починаючи від мису Ренард (Сape Renard, -65.022078°, -63.773202°) до г. Дусеберг Батрес. Ця товща також відслонюється на східних узбережжях островів Бус, Плено та Ховгаард. Крім того, наявність чисельних виходів вулканітів, розкиданих вздовж усього південного узбережжя затоки Фландрес (Flandres Bay, -65.021089°, -63.447228°), дозволяє припускати, що й внутрішня досі не вивчена територія півострова Київ також значною мірою складається з порід цієї товщі.

Серед порід цієї товщі значну роль грають пірокластичні породи. Зокрема, найбільш розповсюдженими є попелові та лапілеві туфи. В окремих відслоненнях зустрічаються змішані вулканогенно-осадові породи – туфогравеліти та туфоконгломерати. Ефузивні потоки андезитів та андезибазальтів менш розповсюджені ніж пірокластичні породи.

Стратифікація у тому чи іншому вигляді виявлена на усіх досліджених відслоненнях цієї товщі. Найбільш виразною вона є у пірокластичних породах, що відслонюються на західних схилах г. Скотт. Починаючи від підніжжя аж до самої вершини на стрімкому скелястому схилі рельєфно виділяються декілька нахилених туфових пачок потужністю до 20–30 м. Кожна пачка складається з кількох десятків пластів меншої потужності.

Схили гори Скотт – справжній кам’яний літопис епохи мезозойського вулканізму. Фото І. Парнікози

2. Вулканогенна товща Аргентинських островів широко розповсюджена в межах району Аргентинських островів. Вона також датується юрою-крейдою. Вулканіти цієї товщі складають острови Фанфари, Галіндез, Скуа, Вінтер, Блек, Леопард, Шелтер, Троє Поросят, Гротто, Корнер, Уругвай та Ірізар. Вузькі смуги берегових виходів на східних узбережжях островів Бархани та Фордж також сформовані вулканітами. Петрографічний склад вулканітів Аргентинських островів є більш різноманітним ніж у описуваної вище товщі Антарктичного півострова. Відрізняються вони й за особливостями стратифікації та умовами залягання. Ефузивні та пірокластичні породи мають у вулканогенній товщі Аргентинських островів приблизно однакову розповсюдженість. Ефузивні породи найчастіше мають андезитовий склад, хоч зустрічаються й дацити.

Андезити мають характерну відміну – вони мають характерну порфірову структуру з  присутністю крупних світлих кристалів плагіоклазу у зелено-сірій загальній масі породи. Зразок з колеції О. Митрохина. Фото І. Парнікози

Серед пірокластичних утворень домінують нестратифіковані лапілеві туфи та туфові брекчії. На відміну від вулканогенної товщі півострова Київ тут набагато меншу роль грають попелові туфи. Новими є одиничні знахідки ігнімбритів з островів Уругвай та Галіндез. Крім них, у кількох місцях, серед перелічених пірокластичних утворень виявлені шари змішаних вулканогенно-осадових порід – туфітів, а також пісковиків, алевролітів, силіцити та яшмоподібні кременисті породи.

Ігнімбрит – вулканічна уламкова гірська порода, яка має ознаки як лав, так і пірокластичних утворень. Має уламкову будову і складається переважно з дрібних частинок вулканічного скла, уламків пемзи і кристалів. Зразок з колеції О. Митрохина. Острів Галіндез, фото І. Парнікози

Найбільш західні з Аргентинських островів (Леопард, Блек, Шелтер) характеризуються найменшою деформованістю вулканогенних товщ з похилим заляганням та гарною збереженістю давніх вулканічних покривів. Відносно добре проявлена стратифікація і у попелових туфах островів Корнер.

Вулканіти часто знаходяться на зеленокам’яній стадії метаморфічних змін та окварцювання. З зонами постмагматичних змін звичайно пов’язана вкраплена сульфідна мінералізація, в окремих місцях розвинені прояви декоративних епідозитів. Зокрема, в прибійній зоні на тлі суцільно сірих порід особливо помітні острівці специфічного метаморфічного мінералу – епідоту.

Епідот. Фото І. Парнікози

Поздовжні жили – вкраплення епідоту на острові Сторож (група островів Корнер). Фото І. Парнікози

У вулканітах островів Уругвай та Ялури знайдені невеликі прояви сургучно-червоних яшмоїдів.

Острів Галіндез, на якому розташовується Українська антарктична станція «Академік Вернадський» також складений ефузивними та пірокластичними гірськими породами, які належать до Вулканічної товщі Аргентинських островів. Зокрема, на узбережжі Маріна-Поінт повсюдно відслонюються андезити. На крайньому західному узбережжі Марина Поінт андезити залягають у вигляді досить похилих виходів, таких як біля причалу-сліпу. Вздовж північно-західного та північного-узбережжя Марина-Поінт андезити утворюють прибережні скелі висотою до 3-4 м. Найвища точка, яка розташована в центральній частині Марина-Поінт сягає 6-7 м над рівнем моря. Андезити перетинаються досить густою сіткою тріщин, які поділяють відслонення на блоки паралелепіпедальної та неправильної форми розміром 0,5-1,5 м. Найбільшого розвитку досягають стрімкі та субвертикальні тріщини. Вздовж окремих систем тріщин розвинуті зони брекчуювання, мафічні дайки, ореоли гідротермальних змін з кварц-сульфідною мінералізацією. На значній площі Марина-Поінт корінні виходи гірських порід вкриті постійним снігово-льодовим покривом товщиною до кількох метрів.

Надзвичайно цікавими виявилися також знахідки на вулканогенних островах пластів осадових порід – пісковиків, конгломератів, гравелітів та силіцитів, Вони залягають у вигляді малопотужних стратифікованих товщ в оточенні вулканітів на островах Скуа, Корнер та Галіндез. На острові Скуа така осадова товща містить проверстки зелених яшм з оригінальним смугастим малюнком.

Зелена яшма з острова Скуа. Зразок з колеції О. Митрохина. Фото І. Парнікози

У останній стратиграфічній схемі запропонованій українськими вченими для району Аргентинських островів також виділяються стратифіковані утворення неогенового віку. Їх виділення має доволі умовний характер. Підставою для цього є присутність в районі УАС субвулканічних дайкових утворень, які інтрудують палеогенові гранітоїди Бархани-Фордж. Їх наявність дозволяє припустити існування постпалеогенових вулканічних порід, які можуть залягати на ділянках розвитку мезозойських відкладів вулканічної товщі Аргентинських островів стратиграфічно вище за останні.

Значна частина островів архіпелагу Вільгельма та крайових фрагментів півострова Київ, зокрема, найбільш західна група Аргентинських островів: Анаграм, Фордж та Бархани складаються з порід андської інтрузивної серії (верхня крейда – ранній третинний час – intrusive rocks): габроїдів та гранітоїдів усі вони є молодшими за попередньо описані стратифіковані товщі. В складі масштабних інтрузивних масивів, що відносяться до Андської інтрузивної серії (Late Cretaceous – Early Tertiary Andean Intrusive Suite) О. Митрохин виділяє

  1. Габроїдний комплекс архіпелагу Вільгельма: амфіболові габро, габронорити, олівінові габро та ультрамафіти (рання крейда);
  2. Гранітоїдний комплекс Расмуссен граніти та мікрограніти (рання крейда);
  3. Діоритовий комплекс Дусеберг-Мут – кварцові діорити-діорити, габро (рання крейда);
  4. Гранітоїдний комплекс Петерман-Де-Марія: гранодіорити та мікрограніти (пізня крейда);
  5. Гранітоїдний комплекс Бархани-Фордж гранодіорити (зокрема на островах Бархани), кварцові монцодіорити, мікрограніти, апліти, пегматити (палеоген). Нині гранітоїдний масив Бархани-Фордж вважають наймолодшим серед гранітоїдів району Аргентинських островів. Його формування співпадає із завершенням регіональних орогенних процесів (Андійського орогенезу).

Острови Бархани складені гранітоїдами андської серії. Фото І. Парнікози

Найдавніший габроїдний комплекс за площею поширення значно поступається гранітоїдним інтрузивним комплексам, хоча його фрагменти поширені на численних островах архіпелагу Вільгельма так і на найближчому узбережжі півострова Київ. Це зокрема, інтрузивний комплекс Расмуссен-Туксен. Мис Туксен та західний схил гори Демарія складений амфіболізованими габроїдами верхньо-крейдяного віку. Імовірно це лише мала ділянка великої розшарованої інтрузії – місця заповнення затверділими в надрах Землі породами. Більша ж її частина знаходиться під водою затоки Ведінгтон, подекуди виходячи вище рівня моря – наприклад, на острові Расмуссен.

Пізніші відслонення гранітів та гранодіоритів, які відносяться до інтрузивного комплексу Антарктичного півострова крейдяного віку досліджені, зокрема, в затоці Жирард-Бей, на західних схилах гір Дусеберг Батрес, Мілл та Демарія, а також на узбережжі мисів Мут та Туксен. Виявлені чисельні випадки інтрудування (заповнення) гранітоїдами як порід верхньо-юрської вулканічної серії, так і габроїдів крейдяного віку.

У зв’язку з останнім цікавим і інформативним є острів Петерман. Загалом весь він складається з інтрузивних порід. Габроїди, з яких складена північна частина Петермана, є найдавнішою на острові породою, яка застигла глибоко в земній корі та винесена на поверхню процесами андського гороутворення. Південну частину цього острова складають інші молодші глибинні породи – гранітоїди. Ці гранітоїди належать до гранітоїдного комплексу Петерман-Де-Марія. Таким чином, острів Петерман являє собою приклад масиву де більш старі гарброїди були пізніше місцем інтрузії молодших гранітоїдів. Подекуди навіть трапляються гранітоїди з ксенолітами габроїдів.

Габроїди в північній частині острова Петерман. Фото І. Парнікози

Історія кількох послідовних інтрузій також добре простежена дослідниками на островах Ведель. Адже ці острова, як і Петерман, складені різновіковими інтрузивно-магматичними утвореннями. Серед них найбільшим розповсюдженням користуються діорити та кварцові діорити, менш поширені габроїди та тоналіти, найрідкіснішими є мікродіорити, апліт-пегматоїдні граніти та діабази. Плутонічні породи островів Ведель були сформовані щонайменше в три інтрузивні фази. Найдавнішими серед них, як і у випадку з о. Петерман є габроїди для яких припускається ранньокрейдовий час. Наймолодші плутонічні утворення островів Ведель – тоналіти, глибинне формування яких відбувалося в пізньокрейдовому періоді, а винос на поверхню тривав в палеогені та завершився в неогені.

В складі гранітоїдів дослідниками на островах Бархани, Фордж, Петерман та Бертелю виявлено контактово-метаморфічні та гідротермальні жильні утворення з кварц-магнетитовою та кварц-сульфідною мінералізацією. Зокрема, на гладеньких, немовби виполіруваних, брилах гранодіоритів островів Бархани можна відшукати чудові білі кристали кварцу.

Цікавим є і кварц-магнетитове жильне зруднення з островів Бархани. Магнетит – дуже цікава гірська порода для геологів. Адже в момент застигання її частинки фіксують поточну силу та напрямок магнітного поля. Отже точно датовані зразки цих порід дозволяють відтворити магнітне поле минулого.

Зрозуміло, що на деяких островах ми можемо виявити зони контакту стратифікованих вулканогенних порід з інтрузивними комплексами. Наприклад, на островах Бархани та Фордж. Інтрузивний контакт гранітоїдів із вулканічними породами виявлений і досліджений на островах Бархани та Фордж. Поблизу контакту спостерігається чергування гранітоїдів із вулканітами. При цьому межі між ними є достатньо різкими. Такий контакт спостерігається і на островах Бертелю. Північна частина цього острова складена інтрузивними породами, тоді як більша південна – вулканічними.

Окрім масштабних інтрузивних масивів в досліджуваному регіоні поширені і більш локальні інтрузії – дайкові комплекси. Їх датування все ще викликає труднощі. Проте наразі відомо як мінімум дві стадії утворення дайок в регіоні мезозой та кайнозой.

Загалом, в районі дослідження виділяють наступні дайкові комплекси:

  1. Гіпабісальні та субвулканічні дайки: мікродіорити та андезити (юра-крейда – так звані преандійські);
  2. Гіпабісальні дайки: мікрогабро (крейда), зокрема, «прегранітні» нижньокрейдяні дайки острова Петерман;
  3. Гіпабісальні дайки: діабази, мікродіорити (крейда) – верхньокрейдяні дайки острова Расмуссен;
  4. Гіпабісальні дайки: діабази, мікродіорити (палеоген); зокрема, так звані «постандійські» дайки на островах Бархани, Фордж та Петерман;
  5. Субвулканічні дайки: олівінові базальти (неоген) виявлені на найбільшому з островів Бархани та Петермані.

Наявність неогенових дайок свідчить про те, що магматична активність не припинялася у неогені, імовірно, в четвертинний період. Інколи у складі дайкових комплексів зустрічаються цікаві гірські породи, зокрема мікродіорит порфіровидний та мигдалекам’яний діабаз, знайдені на острові Галіндез.

Дайка (темні пласти) на тлі майже зруйнованих мезозойських вулканітів. Фото І. Парнікози

 В районі Аргентинських островів виявлено численні випадки рудної мінералізації. Зокрема, у східній частині островів Круль знайдено присутність кобальту, міді та золота. У андезитах, брекчіях і дацитах з острова Ірізар знайдено значну сульфідну мінералізацію. В піритах зустрічається золото, срібло, кобальт, та мідь. На островах Рока в лампрофіровій дайці виявлено мінералізацію вольфраму, міді, цинку та свинцю. Ці лапрофіри утворилися з залишкової магми під час інтрузії. В деяких дайках у габроїдах Андської інтрузивної серії знайдено високі вмісти ванадію, хрому, міді, цинку та кобальту. Проте пошуки та розвідка корисних копалин на сьогоднішній день заборонені Мадридським протоколом про охорону навколишнього середовища Антарктики.

Як ми вже зазначили вище, суттєвий вплив на геологічну картину та рельєф району Аргентинських островів справили зледеніння, зокрема останній максимум плейстоцену. Льодовикові форми свідчать, що льодовиковий покрив лежав на шельфі Антарктичного півострова приблизно до 20 тис. років тому. Аналіз часу відступу льодовика оцінений за комплексними даними радіо-вуглецевого датування морських відкладів, озерних та наземних органічних матеріалів, а також  ізотопного аналізу космогенних елементів ератичних валунів та оброблених льодовиком підстилаючих порід, дозволяють говорити про те що він міг розпочатися не раніше 17.5 тис. років (каліброваних тисяч років). Час дегляціації прогресивно молодшає при просуванні на південь вздовж шельфу Антарктичного півострова. Зокрема, потужний льодовий покрив зберігався в районі затоки Маргарити на краю шельфу ще близько 14 тис. років тому. Між 15 та 10 тис. років льодовиковий покрив вздовж західного узбережжя Антарктичного півострова зазнав швидкої редукції, хоча його відступ у різних місцях мав індивідуальні риси та був асинхронним. В районі затоки Маргарити льодовий покрив продовжував знаходитися на середній частині шельфу ще в районі 10 тис. років тому.

Свідчення льодовикових подій являють численні згладжені льодовиками поверхні об’єктів району Аргентинських островів. Зокрема, навіть на ділянках складених вулканічними породами поширені льодовикові морени з численними фрагментами гранітоїдів. Так, поблизу станції «Академік Вернадський» – метео-майданчику застигли два великих пост льодовикових валуна. Зокрема, майже на всіх островах регіону виявляються фрагменти червоного граніту. Їх корінне залягання, імовірно, розміщується південніше в районі затоки Біскочі, що свідчить про просування в район Аргентинських островів льодовика з півдня.

Постльодовикові валуни біля метомадйничку станції «Академік Вернадський», острів Галіндез. Фото Ю. Посипайко

 Тут також поширені метаморфічні – льодовикові породи: філіти (морена острова Гротто), глинястий сланець (морена острова Галіндез) та серицитовий сланець (морена острова Галіндез).

Червоний граніт потрапив на Аргентинські острови з колишніми льодовиками. Фото І. Парнікози

Низка геологічних формацій, особливих чи унікальних для Західної Антарктики геологічних проявів регіону Аргентинських островів є своєрідними геологічними пам’ятками природи, які заслуговують на охорону в рамках створення антарктичної особливо-охоронюваної території. Це:

1)      Теригенна товща острова Лайлі, (-65.555325°, -64.392184°), представляє собою найдавніші в районі Аргентинських островів стратифіковані товщі і найбільш південні виходи геологічної формації Триніті;

Пісковик з теригенної товщі острова Лайлі. Зразок з колеції О. Митрохина. Фото І. Парнікози

 2)        Надзвичайно мальовничі виходи вулканічної групи Антарктичного півострова на узбережжі протоки Пенола поміж г. Дусеберг Батреста бухтою Жирарда вздовж північно-західних схилів гори Скотт (-65.150611°, -64.066583°);

3)         Пірокластичні породи вулканічної групи Антарктичного півострова, що містять стратифіковані осадові породи, що залягають серед домінуючих вулканітів на східному острові Корнер (-65.243056°, -64.227667°). Невелика пачка грубо-шаруватих уламкових порід виявлена О. Митрохиним у 2017 році на північно-східному узбережжі острова Корнер. Вона має потужність усього 2,5–3 м та простежена по простяганню на відстань 30–35 м. Осадова пачка «затиснута» між виходами звичайних для цього району попелових туфів. Під час сезонних робіт 24 Української антарктичної експедиції О. Митрохиним у пісковиках цього відслонення вперше були виявлені піритизовані рештки викопних рослин.

Піритизовані скам’янілості у пісковиках острова Корнер. Зразок з колеції О. Митрохина. Фото І. Парнікози

4)         Cтратифікована пачка, яка складається змішаними вулканогенно-осадовими породами на східному узбережжі острова Скуа (-65.254111°, -64.250194°). Зазначена пачка відслонюється вздовж узбережжя острова на ділянці з координатами 65°15′14,8′′пвд. ш., 64°15′0,7′′ зх. д. Її потужність перевищує 20 м, по простяганню вона простежується на 60 м. Груба шаруватість представлена ритмічним чергуванням прошарків, що складаються туфоїдними пісковиками, алевролітами та фосилієвмісними кременистими породами (силіцитами), а також підпорядкованими лапілевими туфами та туфоїдними гравелітами. Потужності індивідуальних прошарків варіюють від 1–2 см до 10–20 см.

5)    Шаруваті габроїдні інтрузії, що відслонюються на острові Ноб, островах Анаграми (-65.203167°, -64.318944°) та найбільшому з островів Бертелю (-65.327472°, -64.142833°).

6)         Постгляціальна морена поміж двома верхівками острова Бертелю – свідчення висоти плейстоценового зледеніння в регіоні

7)         Формація габро з олівіном на найбільшому з островів Бертелю.

8)         Інтрузивний контакт верхньо-крейдяних гранодіоритів та більш давніх габроїдів, які інтрудовані двома генераціями мафічних дайок на північно-західному узбережжі острова Петерман (-65.165389°, -64.151694°). На півночі Петермана включення хризоколи.

9)         Палеогенові гранітоїди островів Бархани (-65.236083°, -64.310917°) та Форж (-65.235944°, -64.288861°), що містить прояви Fe-Mo-Cu-Fe, а також ортит-торитову мінералізацію. Цікаві також гранодіорити з ксенолітом виявлені на островах Фордж. Тут також виявлені 3 см кристали молебденіту.

Кварц з молебденітом, острови Форж. Зразок з колеції О. Митрохина. Фото І. Парнікози

10)       Прояви найбільш молодого неогенового-четвертинного (Ne-Qu) мафічного дайкового вулканізму на найбільшому з островів Бархани (-65.241667°, -64.301639°).

12)       Виходи корінного залягання добре стратифікованих вулканічних порід, зокрема, розміщені пластами вулканічні туфи гори Скотт.

13)       Зокрема, найбільш західні з Аргентинських островів (Леопард, Блек, Шелтер) характеризуються найменшою деформованістю вулканогенних товщ з похилим заляганням та гарною збереженістю давніх вулканічних покривів. Мезозойський вулканічний потік на одному з островів Шелтер та острові Леопард. Так, на острові Леопард виявлено декілька добре індивідуалізованих вулканічних покривів андезитових лав, які на різних ділянках або надбудовують один одного у вертикальному розрізі або чергуються з вулканічними туфами. На відслоненні на цьому острові з координатами (-65.254611°, -64.290556°) у вертикальному розрізі розрізняються щонайменше три послідовних вулканічних покриви андезитів.

14) Пірокластичні породи, які належать до жерлової вулканічної фації на північно-західному узбережжі острова Фанфари. Вони являють собою пірокластичну брекчію, у складі якої достатньо багато вулканічних брил розміром більше 1 м, при максимальному розмірі 2,5 м. Більшість таких брил мають грубо-шарувату будову з чергування прошарків кайнотипних базальтоїдних лав та лапілевих туфів. Менші за розміром брили можуть мати як базальтоїдний так і андезитовий і навіть дацитовий склад. Крім вулканічних брил подекуди зустрічаються й вулканічні бомби базальтоїдного складу.

***

Складний антарктичний рельєф, скельні вежі, розломи та плато, над поверхнею моря і під його хвилями, припливно-відпливна зона та ефемерні прісні озера та струмки слугують місцем де існує найбільш екстремальне на земній кулі життя.


Автори висловлюють подяку О. Митрохину, О. Пньовській та Б. Олексюку за допомогу у підготовці та друку цього матеріалу.

Використано:

  • Атлас Антарктики. Т. II. Под ред. Е.С. Короткевича.– Л.: Гидрометеорологическое издательство. – 1969. – 598 с.
  • Говоруха Л.С. Краткая географическая и гляциологическая характеристика архипелага Аргентинские острова // Бюллетень УАЦ. – Вып. 1. – 1997. – С. 17-19.
  • Митрохин О. В., Бахмутов В. Г. Стратиграфія району української антарктичної станції «Академік Вернадський» // Український антарктичний журнал. 2019, № 1 (18) – с. 45-61.
  • Митрохин О., Бахмутов В. Геологічна будова та петрографія островів Ведель (Архіпелаг Вільгельма, Західна Антарктика) // Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка – Геологія. – 2020 –3(90).– С. 18-27.
  • Митрохин О., Бахмутов В., Гаврилів Л., Алексєєнко А. Геологічна будова острова Петерман (Архіпелаг Вільгельма, Західна Антарктика) // Вісник Київського Національного університету імені Тараса Шевченка – 2018. – Випуск 1 (80) – С. 7-15.
  • Митрохин О.В. Гірничо-геологічні умови на мисі Марина Поінт в районі будівель Української антарктичної станції «Академік Вернадський».
  • Митрохин О.В., Бахмутов В.Г., Марущенко О.Л., Андреєв О.В., Хлонь О.А. Петрографія, мінералогія та потенційна рудоносність гранітоїдів Барчанс-Фордж (Аргентинські острови, Західна Антарктика). // Мінерал. журн. – 2020. – 42,№ 2. –C. 32—45. https://doi.org/10.15407/mineraljournal.42.02.032.
  • Митрохин О.В., Бахмутов В.Г. Петрографічне різноманіття та умови залягання гірських порід в районі української антарктичної станції «Академік Вернадський» // VIII International Antarctic Conference. Kyiv – 16-18.05.2017- C. 132-134.
  • Тимофеев В.Е. Современный климат Антарктического полуострова // VIII International Antarctic Conference. Kyiv – 16-18.05.2017- С. 169-171.
  • Adie R.J. The petrology of Graham Land. І. The basement complex-early palaeozoic plutonic and volcanic rocks // F.I.D.S. Scientific Reports: – 1954 -No. 11 – 23 p.
  • Adie R.J. The petrology of Graham Land. II. The Andean Granite-Gabbro Intrusive Suite // F.I.D.S. Scientific reports. – 1954 -no. 12 – 23 p.
  • Artemenko G.V., Bakhmutov V.G. Signs of ore mineralization in the area of the Argentine Islands // X International Antarctic Conference Kyiv, Ukraine, May 11-13, 2021 Book of Abstracts Kyiv – 2021 – 116 P.
  • Bakhmutov, V.G., Gladkochub, D.P., Shpira, V.V. 2013. Age-related position, geodynemic specifics and paleomagnetism of intrusive complexes of the western coast of the Antarctic Peninsula. Geophysical Journal, 35, 3, 3—30.
  • Cofaigh C.O., Davies B. J., Livingstone S. J., Smith J. A., Johnson J. S., Hocking E. P., Hodgson D. A., Anderson J. B., Bentley M. J., Canals M., Domack E., Dowdeswell J. A., Evans J., Glasser N. F., Hillenbrand C.-D., Larter R. D., Roberts S. J., Simms A. R. Reconstruction of ice-sheet changes in the Antarctic Peninsula since the Last Glacial Maximum // Quaternary Science Reviews – 2014.– V. 100 – P. 87-110.
  • Curtis R., The petrology of the Graham Coast, Graham Land // British Antarctic Survey (formerly Falkland Islands Dependencies Survey) scientific reports no. 50. London:  published by  the british antarctic survey. – 1966. – 50 pp.
  • Elliot H. The Petrology Of The Argentine Islands // British Antarctic Survey Scientific Reports –1964 –  41. – P. 1-31.
  • Gavryliv L., Mytrokhyn O.V., Bakhmutov V.G., Aleksieienko A.G. Geological position and age of Argentine Islands mafic dykes, West Antarctica // Geoinformatics 2018 14-17 May 2018, Kiev, Ukraine. – 13339_ENG
  • Hawkes, D. D., and Littlefair, M. J., An occurrence of molybdenum, copper, and iron mineralization in the Argentine Islands, West Antarctica // Economic Geology.– 1981. –V. 76. – P. 898-904.
  • Hodgson D. A., Graham Alastair G.C., Roberts Stephen J., Michael J. Bentley, Colm Ó Cofaigh, Elie Verleyen, Wim Vyverman, Jomelli V., Favier V., Brunstein D., Verfaillie D., Colhoun E. A., Saunders K. M., Selkirk Patricia M., Mackintosh A., Hedding D.W., Nel W., Hall K., McGlone M. S., Van der Putten N., Dickens W. A., Smith James A. Terrestrial and submarine evidence for the extent and timing of the Last Glacial Maximum and the onset of deglaciation on the maritime Antarctic and sub-Antarctic islands // Quaternary Science Reviews. – 2014. – 100. – P. 137-158. http://dx.doi.org/10.1016/j.quascirev.2013.12.001 0277-3791/
  • Ingolfsson’ O., Hjort C., Berkman P. A., Bjorck S., Colhouns E., Goodwin I. D., Hall’ B., Hirakawae K., Melles M., Moller P. and Prentice’o M. L. Antarctic glacial history since the Last Glacial Maximum: an overview of the record on land // Antarctic Science – 2004 –10 (3) – P. 326-344.
  • Kadurin S.V., Andreeva K.P. Petrographic and mineralogical study of magmatic rocks in Ukrainian Antarctic Akademik Vernadsky Station area // X International Antarctic Conference Kyiv, Ukraine, May 11-13, 2021 Book of Abstracts Kyiv – 2021 – 116 P.
  • Martazinova, V.F., Tymofeev, V.E. & Ivanova, E.K. (2010): Современный региональный климат Антарктического полуострова и станции Академик Вернадский / Modern Regional Climate of Antarctic Peninsula and Vernadsky base. – Ukrainian Antarctic Journal 9: 231-248.
  • Mytrokhyn, O., Bakhmutov, V. 2019. Geological research during 24-th Ukrainian Antarctic Expedition, January –April 2019: Graham Coast of Antarctic Peninsula and adjacent islands. XIII International Scientific Conference “Monitoring of Geological Processes and Ecological Condition of the Environment”. Kyiv, 2019, 4.
  • Mytrokhyn, O., Bakhmutov, V., Boiarko, Y. 2018. First finding of fossiliferous siliceous rocks on Argentine Islands, West Antarctica. XII International Scientific Conference“Monitoring of Geological Processes and Ecological Condition of the Environment”. Kyiv, 13—16 November, 2018, 4.
  • Oliva M., Navarro F., Hrbáček F., Hernández A., Nývlt D., Pereira P., Ruiz-Fernández J., &, R. Trigo Recent regional climate cooling on the Antarctic Peninsula and associated impacts on the cryosphere // Science of The Total Environment – 2017 – V. 580. – P. 210-223.
  • Prošek P. a kolektiv. 2013. Antarktida – Praha: Akademia, 348 s.
  • Smith R. I. L., Corner R.W. M. Vegetation of the Arthur Harbour-Argentine Islands Region of The Antarctic Peninsula // Br. Antarct. Surv. Bull., Nos. – 1973- 33&34. P. 89-122.
  • Tretyak K., Hlotov V., Holubinka Y., Marusazh K. Complex geodetic research in Ukraine Antarctic station “Academican Vernadsky” (Years 2002-2005, 2016-2014) // Reports on Geodesy and Geoinformatics vol. 100/2016; pp. 149-163 DOI:10.1515/rgg-2016-0012

Використано також колекцію гірських порід району УАС «Академік Вернадський» створену О. Митрохиним.


Див. також:

Історія української Антарктики. Частини 1, 2.

Історія української Антарктики. Частина 3.

Історія української Антарктики. Частина 4.

Рослинний світ та ґрунти району Аргентинських островів

Фауна району Аргентинських островів

Природна історія Антарктики

 

 

Related posts

Leave a Comment