Полярник П. Ширшов (1905–1953): нотатки до біографії

Василь Придатко-Долін

До уваги читачів — один із небагатьох україномовних нарисів про уродженця Наддніпрянщини, полярника П. Ширшова. В свою розвідку автор включив чимало уточнень, виправлень та посилань — задля оновлення застарілих даних рівня БСЭ, «вікі» та ін. До того ж, як з’ясувалося, біографія Ш. є злободенною. По-перше, перед остаточним переїздом до московії, Ш. майже 25 років провів в Україні, де виростав, учився. Потім безмаль 5 років перебував у шлюбі з українкою, дочкою «кулака», колишньою киянкою, акторкою Є. Горкушею, до її загибелі в ГУЛАГу. Втім, у записах полярника майже не залишилося спогадів про Україну. (Вибіркове загадкове стирання пам’яті?) По-друге, трагічна історія Горкуші, що відкрилася після часткового розсекречення архівів КДБ та ЦК, свідчить про те, що в 1940- х родина цього героя Арктики, мала справу із реальними нелюдами — із МДБ СРСР, Генпрокуратури СРСР… і вище. Сьогодні їх непокарані послідовники, на чолі із П., теж вихідцем із КДБ,  продовжують вчиняти зло та руйнувати усе, до чого доторкаються. Навіть «Институт океанологии имени П. Ширшова РАН» потрапив в санкційні списки США — через злочинне вторгнення РФ в Україну.

I

Життєпис відомого дослідника Арктики, полярника, гідробіолога Петра Петровича Ширшова (1905–1953) оприлюднювали неодноразово (див., зокрема, БСЭ, РАН, ЕІУ, «вікі», ДНУ та ін.), але значною мірою усі ці дані вимагають переосмислення, а подекуди виправлення. Втім дану нову розвідку автор представив не у вигляді альтернативного, енциклопедичного нарису, а у вигляді допоміжних нотаток до біографій двох особистостей радянських часів — це Ширшова і його (третьої) дружини Горкуші, українки, колишньої киянки.

Колективний вікіпедійний автор почав створювати життєписи Ш. та Г., починаючи приблизно з 2020-х, додаючи у примітках  посилання на найбільш популярну літературу — російськомовну, звичайно. Така продовжує домінувати і зараз, що не є великим сюрпризом. Ба більше, відповідний стан справ є вигідним — для прихильників «срср». Читаєш подібні публікації… і складається враження, ніби «срср» нікуди не зникав. Десь, поза реченнями, починає звучати «союзнерушимый», а в уяві з’являються полярні сяйва та фантастичні картини… і як десь на Півночі ідеалізовані полярники героїчно мерзнуть серед снігів та криги — заради партій леніна-сталіна-утіна чи іншого нового диктатора.

Упередженість (у питанні подання інформації, зокрема, щодо Ш., в російськомовній «викі»), проглядає до сьогодні. У відповідному нарисі немає посилань, приміром, на Енциклопедію історії України (ЕІУ), а точніше, на детальний нарис про Ш., укладений колись О. Булгаковою (2013). Так само немає посилань на вебсторінку шанувальників історії міста Дніпро, які давно і шанобливо впорядкували усі спогади про приїзд Ш. у колишній Днепропетровск (рос.), у складі делегації челюскінців (див. Дніпропетровщина зустрічає… 2024). Там же — немає згадки й про окремий реферат, присвячений Ш., укладений викладачем Дніпровського державного аграрно-економічного університету (ДДАЕУ) — Л. Байдаком (2012?). Не посилаються вікіпедяни й на публікацію Р. Романчук (2009) «Судьба легендарного полярника определилась в Днепропетровске…» — це із небажаним, мабуть, для московських істориків підзаголовком. І таке інше, вітчизняне.

Виступ Ширшова на мітингу у Дніпропетровську 10 липня 1934, під час його візиту у складі делегації челюскінців  (за: Сузюмов 1983)

Рух містян на мітинг — для зустрічі із челюскінцями 10 липня 1934 (за: Дніпропетровщина зустрічає… 2024)   Примітка. Зображення кращої якості у всемережжі немає; автор невідомий. Зверніть увагу, читачу: на одному із банерів є гасло, виконане українською: «Привіт героям».

Втім, україномовний вікіпедійний нарис також потребує доопрацювання. В ньому немає посилання на щоденники Ширшова (іще ГУЛАГівської доби), оприлюднені в 1980-х його дочкою, Мариною (див. Ширшова 2003), і які, у середовищі правозахисників, мають назву «Гаркуша-Ширшова Евгения Александровна — Забытый дневник полярного биолога». Витяги із нього перевидавали, зокрема, в 1989 році в інтернет-зібранні «Реабилитирован посмертно». Доцільно було б нашим авторам послатися й на нове видання спогадів про Ш. (див. Ширшова 2005 а), але яке, поки що, відсутнє у відкритому доступі у всемережжі, окрім передмови. До того ж існує коротка версія зазначених спогадів, давно оприлюднена московськими музейниками — «Дом на Набережной» (див. Ширшова 2005 б). І так далі…

Як бачимо, навіть ознайомлення із матеріалами «вікі» іноді буває корисним, хоча у професійному, науковому середовищі, посилатися на «вікі» вважається справою несерйозною. Втім, ми спробуємо скористаємося майже усім, що сьогодні є під рукою.

Довідково: а) у всемережжі діє також велика російська енциклопедія (БРЭ), але нарис про Ш. у ній поки відсутній; б) з 2023 року у РФ почала діяти й цензурована РУВИКИ, тобто такий собі портал альтернативної (не)реальності. Втім, мені не вдалося з’ясувати, чи є там «альтеративні» нариси про Ш. і Г. Мабуть, що ні. Та скоріше за все, відповідні тексти невдовзі обов’язково з’являться. Зважаючи на відродження атмосфери сталінізму на РФ, історична правда (про Ш. та Г.) ймовірно змінюватиме свій знак: від очищувального, правильного, до такого, що відхилятиметься у бік “скрепного”. (Нагадаю, що зараз на московії набирає обертів хибна практика «реабілітації»… імен мучителів часів срср.)

Та повернімося в Україну… В серпні ц.р. на вебсторінці МОН (і НАНЦ) з’явилося доладне звернення до прихильників полярництва, мов завантажуйте, люди, без обмежень і читайте нову, гарно ілюстровану, книгу про Антарктику, написану вченими НАНЦ (див. Антарктика… 2023). Між іншим у ній, мабуть, уперше, автори озвучили 1726 імен (людино-виїздів) учасників радянських антарктичних експедицій (САЭ, РАЕ), а саме українців, або вихідців з України. Грандіозна робота! Однак, згадки про морського біолога П. П. Ширшова у відповідному додатку іще немає[1]. Отже, відповідна складна робота продовжуватиметься. І це правильно. Усі бажаючі можуть долучитися.

Антарктида. В Антарктиді П. Ширшов ніколи не бував. Проте, згідно із CGA, тобто зведеним географічним довідником Антарктики (Secretariat… 2024), у жовтні 1968 року (якась) радянська антарктична експедиція назвала одну із гір іменем Ширшова (див. нижче уточнення). При цьому, довідник озвучує дві версії топоніма — радянську і австралійсько-американську, а саме: Shirshova  gora та Mount Shirshov. Заразом додає й дві версії координат, із незначною різницею. Втім, мабуть, первинними слід вважати дані початку 1960-х, отримані одною із РАЕ/САЭ, а саме: 66° 52′ 00.0″ S 51° 37′ 00.0″ E — див. рисунок. Виходячи із списку антарктичних експедицій, це могли бути: 5 САЭ, 6 САЭ або 7 САЭ. Тому, посилання на якусь узагальнену «1 САЭ», як зрідка можна побачити в блогосфері, є недоречним. Взагалі, імена учасників «САЭ», вихідців з України, читач знайде у згаданій книзі (Антарктика… 2023).

Щодо самого топоніма гора Ширшова, то в англомовних CGA та «wiki» міститься додаткове роз’яснення (у моєму перекладі): не висока гора в 3 милях на північний схід від г. Селвуд, що в бескидах Туле, Земля Ендербі. [Раніше за інших] цю гору відвідали геологи Радянської антарктичної експедиції 1961-62 років, які назвали її на честь П. Ширшова, радянського полярного дослідника.

Отже, перше відвідування гори (і визначення координат) відбулося на початку 1960-х, а оформлення знахідки (принаймні на рівні довідника CGA) — в кінці  1960-х. В україномовній вікіпедії, в біограмі Ш., зазначеної деталі про Антарктиду немає. Зазначу також, що російськомовна «вікі», замість послатися на першоджерело, тобто CGA, чомусь віддало перевагу книжці, виданій воєніздатом в 1977 році. Ну то таке.

І на останок: є усі підстави вважати, що починаючи з 1946 року, науковцями інституту океанології ім. П. Ширшова (ЛО АН СССР → ИО РАН), було здійснено чимало досліджень не тільки в Арктиці, але й в Антарктиці, і скоріше за все, українці та вихідці з України, були серед учасників. (Можливо, кожний шостий чи восьмий?) Так чи інакше, але на сучасній інтерактивній мапі (від «ИО РАН»), якою інститут проілюстрував свою вебсторінку, зазначену вище гору Ширшова, вказати забули.

«Катеринослав».  Усюди в україномовних життєписах Ш. укладачі зазначають, що майбутній полярник народився в 1905 році в робітничому передмісті Чечелівка (Чечелёвка), в Катеринославі. Щодо Чечелівки, то нічого проти не маю. (Взагалі, «чечелівок» було декілька.) А от «Катеринослав»… Вмисно беру назву у лапки, адже починаючи з 1784 (і до 1926) місто називалося Екатеринослав, а точніше Екатеринославъ (рос.). Саме так потрібно було б вказувати у біограмах. Між іншим, «катеринославів» теж було два: Екатеринославъ I та Екатеринославъ  II. У випадку із батьками Ширшова (батько — Ширшов, мати — Усевич), має йтися про другий, пізніший. Якраз в західній частині майбутнього Екатеринославъ на Днепре (неподалік від Нового Кодака), і з’явиться потім перша Чечелівка. На сучасній інтерактивній карті Дніпра — це «Чеч.»)

Втім, зверну увагу читачів на дещо інше. Поява, а потім і багаторічне, тихе, утвердження (україномовного відтинку), що коренем назви міста може бути й слово «Катерина», мабуть, залишатиметься актом прихованого підспівування прихильникам імперії. Не забуваймо: «Катеринослав» з’явився не в пустелі. Створювати і розбудовувати обидва «катеринослави» почали… на землях Українського степу, землях запорожців, захоплених російською імперією при Екатерине II. (Не україноподібній Катерині, а саме нетутешній Princess Sophie of Anhalt-Zerbst (Sophie Auguste Friederike von Anhalt-Zerbst in Stettin), потім — Екатерине, рос.) І взагалі, якщо дотримуватися московських традицій, то фактично імператриця була «Софья Кристиановна», а не «Екатерина…». Однак, ми обговорюємо місцевість і топоніми… Ось тут охочі знайдуть чималу мапу первинних поселень.

Додам також, що  російськомовна «вікі» вперто називає поселення кАзацкими, а не кОзацкими, граючись із літерою «а». Та марно. Ми все пам’ятаємо. Взагалі, згідно із переписом 1897 року, в населенні губернії переважували українці. Зі спогадів М. Ширшової (2005?) дізнаємося, що її бабуся, мати майбутнього полярника Ш., була із місцевих — Усевич. Якою мовою розмовляла бабуся, ми не знаємо. Ані «вікі», ані онука про це пишуть. Проте у спогадах М. Ширшової, а точніше спогадах її близьких, промайнуло дещо неочікуване для багатьох біографів  (цит.): «…Петрусь собирал по всему городу несчастных покалеченных кошек..». Таким чином, у побуті, батьки, а скоріше за все мати, називали сина на український манір — Петрусь. Ба більше, виявилося, що Петрусь добре знав українську, адже вміло використовував її в ранішніх наукових публікаціях (див. нижче).

Щодо батька майбутнього полярника Ш., дідуся Марини Ширшової, то вона, онука, підкреслює: «на Украине [он] был пришлый, из Моршанска». Тобто, із Тамбовської губернії. Чому дочка українки Горкуші, Марина, використала сполучник «на», пишучи про Україну, для мене є загадкою. Можливо тому, що… живе на Росії?

Як зазначається у розвідці Л. Байдака (2012?), на відміну від даних, які демонструє суспільству «вікі», початкову освіту Ш. отримав у «…Днепропетровском реальном училище (1916-1920 гг.) и техническом училище при Днепропетровском металлургическом заводе им. Петровского (1920-1921 гг.)». Цінна знахідка, адже окрім історика Байдака на технічне училище ніхто із біографів Ш. поки що не посилався. Однак, назви згаданих закладів, погодьтеся, прийдеться відкоригувати, адже йдеться про 1920-ті. Використовуватимемо усе, навіть поштівки.

Отже… На веб сторінці Музею історії Дніпра знаходимо старовинну поштівку[2] із зображенням училища і важливим для нас підписом — «Екатеринославское Первое Реальное Училище». Як з’ясували ентузіасти із Дніпра, зараз це — корпус №2 Дніпровського національного університету імені Олеся Гончара (ДНУ), що знаходиться на проспекті Яворницького, 36. Більше деталей — див., зокрема, на вебсторінках міста Дніпро, ДНУ та Музею історії Дніпра.

Щодо училища (при металургійному заводі)… Вірогідно, йдеться про «катеринославський» т.з. Брянський завод, або «Брянку», потім — завод імені Петровського, і далі — «ЕВРАЗ-ДМЗ». Історик М. Кавун (за Городченко 2017) розповів чимало маловідомих деталей про це потужне підприємство. І що цікаво — ні слова про училище, яке, начебто, діяло при ньому.

Втім, поки що, занотуємо наступне: з огляду на розвідку Л. Байдака (2012?), в 1920–1921 роках майбутній полярник Ш. учився в технічному училищі при т.з. Брянському заводі, який (за Кавун: див. Городченко 2017) мав офіційну назву «Александровский Южно-Русский завод Брянского акционерного товарищества».

Отепер маємо оновлений список закладів, в яких здобував освіту майбутній полярник Ширшов, перебуваючи в Україні:

Екатеринославское Первое Реальное Училище (за Байдак 2012?, із моїм уточненням) → технічне училище при Александровский Южно-Русский завод Брянского акционерного товарищества (за: Байдак 2012?, із моїм уточненням) → біологічний факультет Екатеринославского института народного образования (за Байдак 2012?) → соціально-історичне відділення (у «вікі» — факультет) цього ж інституту (за: Булгакова 2013) → біологічний факультет Одеського інституту народної освіти (за: Булгакова 2013) → біологічний факультет Екатеринославского института народного образования (за: Байдак 2012?, Булгакова 2013) → аспірантура.

Де саме була та аспірантура?

У біограмі Ш., створеній для БСЭ іще Е. Сузюмовим (1983, 1986)[3] відповіді не знаходимо. Ба більше, цей автор писав, що в 1929–1932 рр. Ш. був співробітником «Ботанического сада АН СССР». Якого? Згідно з ЕІУ, в 1929 р. Ш. закінчив аспірантуру при Дніпропетровській гідрологічній станції (за: Булгакова 2013). Історики ж, які опікуються вебсторінкою Дніпра уточнюють, що навчання Ш. відбувалося в аспірантурі у проф. Д. Свиренка[4], в 1926–1929 рр., коли той, на додаток, керував Одеським Ботанічним садом.

Так станція чи ботсад? І взагалі: а)  якщо ботсад, то який — одеський чи дніпропетровський; б) якщо станція, то яка? Забігаючи вперед, відкрию, що аспірантура ця була при ботсаді: «…[Свиренко] сформував в Одесі альгологічну школу, де працювали перші аспіранти Одеського Ботанічного саду: майбутній полярний дослідник, Герой Радянського Союзу П. П. Ширшов…» (за: Васильєва & Коваленко 2005:65).

В статті Л. Байдака (2023), про школу проф. Свиренка, знаходимо деякі інші деталі. По-перше: виявляється, що у серпні 1927 р. на основі плану, розробленого Упрнаукою, Рада народних комісарів України затвердила пропозицію про заснування Дніпропетровської державної гідробіологічної станції. І найцікавіше, як з’ясував цей історик, в 1927–1930 рр. відбулося листування між Раднаркомом УРСР, Дніпропетровським окрвиконкомом і міськрадою, і Дніпропетровською гідробіологічною станцією — про організацію в м. Дніпропетровськ Ботанічного саду та гідробіологічної станції. Керівником зазначеної станції став проф. Д. Свиренко, якого обрала спеціальна комісія при Упрнауки. (На той час професор уже вважався засновником Дніпропетровської наукової гідробіологічної школи та, одночасно, був керівником Дніпровської об’єднаної гідробіологічної експедиції.) Таким чином, у деяких біографів дійсно могло скластися враження, що Ш. вчився в аспірантурі… при Дніпропетровській державній гідробіологічній станції. Взагалі, полярник згадував: «…Здесь же, в одной из лабораторий Днепропетровских ВУЗ`ов профессора Д. Н. Свиренко, о котором я всегда тепло вспоминаю, у него я начал работать, у него получил институтскую науку, здесь же в Днепропетровске я стал научным работником» (за: Байдак 2012?).

В даному випадку історик Л. Байдак зацитував витяг із маловідомого широкому загалу документа «Стенограмма торжественных собраний партийного и советского актива, ученых г. Днепропетровска, посвященных встрече с Героем Советского Союза, папанинцем, Ширшовым Петром Петровичем. 8-9 апреля 1938 г.». (І зверніть увагу, читачу, на мову стенограми… Скоріше за все, на усіх дніпропетровських зустрічах Ш. розмовляв російською. Мабуть, тексти, набрані українською, і приписані потім Ш., зокрема, у нарисі «Дніпропетровщина зустрічає…», як і його лист, адресований батькам, є перекладом з російської. Багато ж чого іншого, що супроводжувало зустріч, включаючи гасла (див. рисунок) і повідомлення у місцевій газеті «Зоря», було україномовним. Ба більше, кореспондентом «Зоря» був не хто інший, як Вася Решетніков, через «і», племінник художника, челюскінця «Фёдора Решетникова», уродженця села Сурсько-Литовске колишньої «єкатерінославської» губернії. (А ви знали, що Решетников, автор популярної колись картини «Гибель «Челюскина»», це, насправді, Решетніков?)

Щодо працевлаштування, то працював Ш., ймовірно, не тільки на станції. Одночасно він міг допомагати проф. Свиренку в зазначеному ботанічному саду. (Між іншим, сьогодні на вебсторінці інституту океанології РАН можна прочитати й таке, трохи дивне, мов Ш. «…переехал в Ленинград и работал гидробиологом в ботаническом саду».) Крім того, виявляється, що в 1927 році (за: Байдак 2023), Ш. уже брав участь у роботі першої Дніпровської об’єднаної гідробіологічної експедиції. Тобто в колишньому Дніпропетровську майбутній полярник мав не одне місце роботи, а декілька.

Занурення в матеріал дозволило помітити й інші важливі деталі: наприклад, в україномовній «вікі», у нарисі про Д. Свиренка, у згадці про Дніпропетровську гідробіологічну станцію, укладачі додали гіперпосилання на Інститут гідробіології НАН України ім. Д. О. Свиренка (ІГ НАНУ). На перший погляд, це виглядає логічно, але… Нагадаю, що ІГ НАНУ бере свій початок не з Дніпра, а Києва — з Київського товариства любителів природи, і далі, Дніпровської (не Дніпропетровської) біологічної станції, історія якої розпочиналася в Києві, на Трухановому острові.

Щодо освіти Ш., то додам наступне: пізніше, готуючись до участі в експедиції на Північний полюс, Ш. отримав десь й навички з надання першої медичної допомоги. Де саме, і як довго він вчився на «медика», мені з’ясувати не вдалося. Десь в Ленінграді? Втім, біографи не забувають про цей факт. Взагалі, у своєму полюсному щоденнику Ш. написав окремий розділ про «главврача полюса», тобто про себе, де, бувало, зажурювався, мов «…столько времени [было] потрачено на мою медицинскую подготовку» (Ширшова 2005 в).

Повертаючись до питання про те, якою мовою (в Екатеринославе) розмовляла мати Ш., і сам Ш., хочу звернути увагу на перші публікації молодого ученого, виконані… українською. Занотуймо: майбутній герой Арктики, гідробіолог Ширшов, писав свої найперші, і доволі об’ємні наукові статті, українською.

Історик Л. Байдак (2012?) перелічив колись чотири назви. Дослідниця О. Булгакова (2013), на сторінках ЕІУ, — одну. Зате, в потужному зведенні «Разнообразие… 2000:306» можна побачити п’ять, а точніше, чотири, бо одна із робіт оприлюднювалася двічі. Мабуть, і назви, і місця видань, надалі, потребуватимуть уточнень, але тепер ми знаємо достеменно, де і що вивчав Ш. в 1930-х в Україні. (При цьому, й до сьогодні назви старих робіт Ш. різні автори вказують не точно. На це автор звернув увагу випадково, порівнюючи, зокрема, публікації 2000-х із публікаціями 1930-х. Дуже корисною, в цьому відношенні, стала для мене об’ємна стаття луганчанина-киянина, гідробіолога Л. Ролла  — див. нижче.) А поки що озвучу назви ранішніх робіт Ш., близько до тої мови, яку гідробіолог використовував у побуті, а саме: про мікрофлору р. Кодими (допливу Південного Богу); про ниткуваті водорості та їх епіфіти з Південного Бoгу, Кодими та Кисільовського кар’єру; про водорості Дніпровських порогів; про мікрофлору р. Вовчої, допливу р. Самари. І зверніть увагу, читачу, на старовинний топонім — Бог.

З’ясувалося також, що у сучасному потужному дослідженні «Разнообразие…» є лише короткий список публікацій Ш,, але чомусь зовсім немає загадок про науковий внесок ученого. Немає посилання на перші праці Ш. також у зведенні про водні ресурси Південного Бугу (див. Хільчевський 2009), де мала б бути ну хоча б згадка про одну із ранніх робіт Ш., наприклад, «Нарис мікрофлори р. Кодими…». Та і її немає. Нагадаю, що Кодима є одним із розтоків Південного Бугу. Іще один приклад про забування: у підсумковій статті про різноманіття евгленових водоростей водойм України (Горбулин 2014) немає згадок ні про Ш., ні про його публікації, хоча, приміром, є посилання на повідомлення сучасників Ш, а саме, Д. Белінга та Д. Свіренка (через «і»).

Не науковцю вчитуватися у подібні деталі, мабуть, не цікаво. Та несподівано, ця спроба — розшукати посилання на роботи Ш. у сучасних вітчизняних зведеннях про прісноводній водойми не тільки дозволила дізнатися про забування Ш., а й допомогла знайти іще одну, геть забуту, публікацію Ш. — це «Про дві цікаві водорості…», а також натрапити на відгук про тодішній науковий внесок Ш. в гідробіологію — це у статті Л. Ролла (1937). Отже, біографам Ш. доцільно було б укласти список праць ученого та викласти їх, наприклад, в Research Gate. (Відповідні приклади уже мали місце.)

Таким чином, в Україні, не кажучи вже про близьке закордоння, ранні україномовні роботи Ш. з прісноводної альгології, опинилися в списку маловідомих, адже тираж відповідних часописів був невеликим. (Ба більше, як свідчать окремі, рідкісні спроби істориків Дніпра написати щось про Ш., його пізніші, «післякатеринославські» праці з питань полярної морської біології, також трансформувалися… в маловідомі.) Втім, не відкидатимемо, як припущення, що значна частина усього, дослідженого Ш. в Україні, як це часто буває в академічному середовищі, увійшло у звіти експедицій. Звіти ж, як відомо, інститути оприлюднювали не часто. Не є виключенням й дисертація Ш., часів Дніпро(петро)вської гідробіологічної станції та Одеського ботанічного саду. Де вона зберігається? Спробуйте, для прикладу, набрати в пошуковику Google  словосполучення «Ширшов Водорості річок України» — у відповідь не отримаєте нічого.)

Зате, у всемережжі є примітки, мов кандидатська дисертація Ш. була присвячена водоростям річок України, і що захищав він дисертацію в Україні. Між іншим, з огляду на україномовні назви найперших публікацій Ш. (див вище), виконаних, ймовірно під керівництвом проф. Д. Свиренка, кандидатська дисертація Ш., скоріше за все, була україномовною. Твердження російськомовних вікіпедійників, буцімто дисертація Ш. називалася «Водоросли рек Украины», викликає сумніви.

Взагалі, у московитській версії «вікі» (2024), у порівнянні із такою (2000), де йдеться про Ш, воліють не згадувати про видатного українського альголога, професор Д. Свиренка, учителя Ш., а кандидатська дисертація Ш., про водорості України (1929?), якось плавно перетворилася там в кандидатську… про моря Арктики (1937?). Обидві — начебто без захисту. Але за логікою, що є дуже ймовірним, друга, мабуть, — це була докторська, «без захисту», за сукупністю опублікованих робіт, за видатний внесок в науку. Історик Л. Байдак (2012?), спираючись на «письмо № 667 от 29 ноября 1938 года. Архив АН СССР», оприлюднив цікавий рідкісний витяг із промови акад. М. Вавілова, а саме заклик обрати Ш. академіком… за значні біологічні відкриття. Як там насправді було — архіви іще підкажуть.

Та відчувається, що невдовзі московські вікіпедійники взагалі викреслять із біографії Ш. все, пов’язане з Україною, і таким чином здійснять стрибок в паралельну (не)реальність. До слова, в біограмі академіка Ш., розміщений на вебсторінці інституту океанології РАН, дуже недосконалій, на мій погляд, немає назв публікацій Ш., і навіть посилань на такі. Хіба це не дивує? Хоча, мабуть, правдою є те, що наукових публікацій Ш. залишив не багато. Мабуть, через перевантаженість, яка виникала у полярника, а потім наркома флоту, і постійних переміщень, просто не вистачало часу? Створювати ж багатосторінкові наукові публікації, а тим більше монографій, він не встигав. Частіше за все, з під його пера, виходило на світ щось на кшталт щоденникових записів. Частіше — щось науково-популярне. Навіть надкоротке «Жизнь полярного моря» увійшло в збірку спогадів челюскінців (див. Ширшов 1934).

Джерело обох фото: “Героическая эпопея. Поход “Челюскина”. 1934.

Після переїзду (до московії), ні де, в науці, та мабуть, і в побуті, Ш. не використовував українську мову. (Навіть під час зустрічі із дніпровцями, під час візиту до міста, у складі делегації челюскінців, див. вище.) Сьогодні це виглядає як якесь вибіркове, загадкове стирання пам’яті? Якою ж, у цьому випадку, «успішною» була сталінська репресивна машина, якщо вона примушувала людей забувати… мови, чи не правда?

Однак, в московсько-ленінградській родині Ш., українська мова таки лунала, хоч і приглушено, але лунала. Носіями були його третя дружина — українка Горкуша, та її батьки, вихідці з Київщини та Наддніпрянщини.

II

Горкуша/Гаркуша. Згідно із нечисленними публікаціями, російськомовними, звичайно, Гаркуша Евге́ния Алекса́ндровна (1915[5]–1948), актриса, була третьою дружиною полярника Ширшова (див. ВикипедиЯ; Ширшова 2003, 2005 а,б,в; 2016). Додам, також що публікація 2016 року — це витяг із книжки Ширшової, оприлюдненої іще у 2003.

Для біографів Ш. та Г. цей витяг є дуже важливим, адже містить рідкісні скани архівних документів рівня «МГБ СССР» та «ЦК», добутих Мариною Ширшовою, а саме (у перекладі на сучасну українську): реєстраційну картку заарештованої (додам від себе — злочинно та незаконно заарештованої), постанову про обрання запобіжного заходу та ордер на арешт, а також посвідчення ув’язненої (замість паспорта).

Так от, в усі чотири згаданих документи актриса була вписана як «Горкуша-Ширшова», через «о». У посвідченні — двічі. При цьому, на злощасній постанові є власноручний підпис заарештованої: Е. Горкуша-Ширшова. В титрах кінострічки 1940 року, виробництва Київської кіностудії, «Пятый океан», розробники написали «Е. Горкуша», через «о». Мабуть, це відбулося з відома акторки? (Довідково: фільм є доступним в YouTub. Ентузіасти завантажили його у всемережжя шість років назад.) Додам також, що колись абсолютно таємна тека «МГБ СССР… Дело по обвинению..», віднайдена дочкою актриси, містить на обкладинці текст «Горкуша-Ширшова». В копії характеристики від 1946 року, яку видав акторці  «Государственный Драматический театр им. Моссовета», розшуканої п. Мариною, зазначено «Горкуша-Ширшова». Таким чином, у дівоцтві, і до потрапляння в прорадянські/післярадянські спогади, героїня цієї історії, мала прізвище Горкуша.

В реєстраційній картці заарештованої, оформленої емгебістами, у «п. 5 Мест. рожд.», зазначено, що народилася акторка Горкуша в місті «Ленинград», а в красномовному «п. 10 Нац.», — що вона «Украинка», народжена в «СССР». Отже, перебуваючи в беріївських катівнях, Горкуша не приховувала те, що є українкою. (З історій в’язнів ГУЛАГу ми знаємо про зовсім інші випадки.)

В емгебістській постанові (про обрання Горкуші запобіжного заходу) дехто, полковник Лихачов, зазначив: «…уроженка гор. Ленинград, из семьи кулака, украинка..». Її дочка теж пише у спогадах, що мати народилася в Ленінграді, і додає, мов її дід, Александр Евменович (рос.), батько Горкуші, був з під Києва, із родини заможного селянина (див. Ширшова 2023). Тобто прадіда[6] Ширшової, українця, звали Євмен. Рідкісне ім’я. Можливо пізніше воно дозволить родичам Ш. та Г. розшукати більше інформації про цього незвичайного селянина.

Околиці Омчака. Фото із архівів 1930…1950 рр. (за: YouTube 2013). Примітка: сюди в 1947 році була вислана Горкуша (див. текст)

Натомість як мені вдалося з’ясувати, в бібліотеці IMDb (база даних фільмів в Інтернеті), написано, що актриса Evgeniya Gorkusha, через «о», народилася у Києві. Акторські чутки… Взагалі, емгебістська деталь про те, що в 1915 році Горкуша народилася в Ленінграді, а потім, згідно із різними спогадами, її батько, «кулак», переїхав у Київ, є дуже цікавою. Втім, мусимо увести в наше розслідування й наступне уточнення: взагалі-то в 1915 році «ленінград» мав назву Петроград[7].)

З нарису про становлення театрального мистецтва у Києві, дізнаємося й про таке: у 1918 році Київ став притулком для великої кількості біженців з радянської Росії. Дочка Марина пише, що десь в 1913 році її дід, Евмен (рос.), перебував в Санкт-Петербурге (рос.), де (начебто) служив солдатом. Так ось як насправді складався київський епізод. Втім сполучник начебто додаю уже від себе: якось малоймовірно, що Євмен Горкуша, син заможного селянина, був простим солдатом.

Хай там як, але потім, у Києві, згідно із «вікі» (без посилань на джерела інформації, хоча насправді джерелом є і залишаються спогади п. Марини, а точніше віднайдена нею автобіографія матері), в 1933 році Горкуша закінчила у Києві семирічну школу, а в 1937 — театральну студію при «Киевский русский драматический театр». Ніяких інших допоміжних деталей у всемережжі немає. Втім, ми спробуємо дещо реконструювати.

Щодо школи. Як з’ясував дослідник С. Широчин (2017) на початку 1930-х у Києві налічувалося 126 шкіл, але тільки 38 із них розміщувалися в окремих будівлях; решта улаштовувалися там, де прийдеться — у випадкових, непідготовлених приміщеннях. Де точно була школа Горкуші, ми не знаємо, але можемо припустити — десь в центрі Києва, неподалік від театру. Але якого театру?

Ця історія, прямо скажемо, є заплутаною. Наприклад «вікі», розповідаючи про «русский драмтеатр», його трансформацію і перейменування, веде читача наступною історичною стежкою. (При цьому, більшість театрів були російськомовними й, відповідно, мали російські назви.)

Театр Соловцова (в 1891 він розташовувався там, де сьогодні знаходиться Націона́льний академі́чний драмати́чний теа́тр і́мені Іва́на Франка́) →  Второй театр Украинской советской республики имени В. И. Ленина (1919) → Русская государственная драма (1926). За тою ж адресою «драми», з 1874 року, і пізніше, знаходилися: цирк «Аль-Казар» (власник землі — Бергоньє) → приміщення під різні театр(и) того ж власника — Бергоньє → «Драматический театр Соловцова» → Большой театр миниатюр Максина-и-Милорадовича → «Драматичний театр А. Кручиніна» → Молодой Театр → Театр Красной Армии→ Первый театр Украинской Советской Республики им. Т. Г. Шевченко → інші театри (включаючи «Березіль», який діяв під керівництвом Л. Курбаса) → знову «театр Соловцова» → «российский драмтеатр» (див. вище «Русская государственная драма») → Национальный академический театр русской драмы имени Леси Украинки → Національний академічний драматичний театр імені Лесі Українки.

Сьогодні про останній із них, а точніше, про відповідну локацію, історики Києва воліють згадувати, як про колишній «театр Бергоньє». Він був дуже популярним. Його зображення можна знайти навіть на старовинних поштівках. Так де ж, в якому із «театрів», вчилася акторській майстерності Горкуша?

Позаяк з 1907 року, згідно із довідниками, в Києві діяло чи не сім постійних театральних сцен, то усі вони могли мати свої студії. (Ба більше, щось на кшталт «русской драмы» діяло навіть при київському польському професійному театрі, див. нижче.) Тому усе могло виглядати не так «лінійно», як може здаватися.

Хоч би що там було, але в якості одного з орієнтирів, збережених у спогадах Горкуші, маємо тільки одну «адресу» — це ту, за якою іще до революції діяв «театр Бергоньє», а точніше якась із його модифікацій. Втім, ніде у всемережжі мені не вдалося знайти хоч якусь фотографію, або текст, пов’язані із відповідною загадковою студією при тому «драмтеатрі».

Крім того, є очевидним, що батьки Горкуші (і вона сама) бажали, аби після школи, починаючи з 1933 року, дівчина почала отримувати професію, а не первинні, студійні навички, аби мати роботу. Тому мова мала б іти про спеціалізований освітній заклад. Відповідні можливості були. (До слова, в біограмі Горкуші, розміщений на вебсторінці «Бессмертный барак», у розділі про освіту, російськомовні укладачі зазначили: «высшее театральное».) Чуєте, читачу, «высшее».

За багатьма свідченнями в 1920…1930 рр. театральне життя у Києві вирувало. Наприклад, діяло кооперативне «Товариство соборної творчості Взыскующие града, яке займалося розвитком театру, кіно, літератури і журналістики, і яке створило майбутню Театральну академію. Також у Києві, з 1920-х, працювали спеціальні структури, які займалися розміщенням і працевлаштуванням артистів. Так чи інакше, у невідомій нам «студії», в Києві, а може у «майстерні», як заведено у акторів, Горкуша отримала знання, які вже тоді почали надавати й в майбутній академії.

Наважусь висловити припущення, яке біографам Горкуші, і її родичам, може здатися несподіваним. Річ у тому, що одна із «студій» таки засвітилася у театральному інтернет-мережеві. Як мені вдалося з’ясувати, у ті ж роки, в Києві, було засновано також: Польську драматичну студію (1926) → Польську театральну майстерню (1929 ) → 1-й Державний польський театр (1930) → Всеукраїнський польський театр (1933) → Державний польський театр УСРР/УРСР (1935). При цьому (увага!): із 1931 року розпочав діяльність польський відділ Київського музично-драматичного інституту ім. М. Лисенка, того самого, який потім трансформується у вже згадану в театральну академію. Згідно зі спогадами дочки Горкуші, Марини (Ширшова 2003), коли мати самої Горкуші, тобто бабуся Марини, домагалася дозволу відвідати Горкушу в ГУЛАГу, на Колимі, і заповнювала спеціальну анкету, то вказала, що її матір (Яновська) була із польських дворян. Йдеться про бабусю Горкуші. Тобто, теоретично, у Гаркуші були підстави, аби попроситися на навчання… навіть в «студію» при Польському театрі. Додам, що театр цей розташовувався в Києві за адресою «Свердлова 19», нині вулиця Прорізна. Однак цей театр дуже потерпав від репресій, і саме через них постійно змінював репертуар, і аби вижити, постійно підлаштовував його під більшовицькі вимоги, і, як пишуть архівісти, виглядав інколи як театр «русской драмы». Тобто Горкуша могла у своїй автобіографії (написаній в 1946 році, коли знаходилася в катівнях МДБ), замінити київський (польський) «драмтеатр» на інший «драмтеатр», а саме російський, теж київський. (Вона ж наважилася колись… змінити свій рік народження в анкеті, аби помолодшати.)

Акторській майстерності вчаться чотири-шість років. Можливо так було і в 1930-х. Гаркуша перебувала в «студії» упродовж чотирьох років (1933–1937), як пише «вікі», а точніше, як свідчить її автобіографія, оприлюднена дочкою, Мариною. Мабуть, Горкуша була успішною студенткою, адже в кінематографічному середовищі вона опинилася досить рано. Невдовзі після закінчення закладу молода акторка вже дебютувала у кінострічці «Пятый океан», яку на Київській кіностудії почав створювати режисер і сценарист І. Анненський (1974), вихідець з Херсонщини, і який запам’ятав «ещё юную Евгению Гаркушу». З його спогадів ми дізнаємося також, що іноді кіногрупа проводила свій час не тільки в Києві, але й в Ірпені, де знаходився т.з. Дом творчества. Там, пише кінодраматург, «мы до утра жгли костры и пели украинские песни». Додам від себе, що, мабуть, працюючи у складі кіногрупи, у приміщеннях київської кіностудії, Горкуша, могла бачитися із багатьма відомими вітчизняними режисерами — Довженком, Савченком, Брауном, Луковим.

Перечитуючи щоденники Ш., збережені колись матір’ю Горкуші, і оприлюднені потім п. Мариною (Ширшова 2003), я знайшов іще декілька крихт, пов’язаних з Україною. От наприклад, Москва, 1941-й (за: Ширшова 2003): «…Еще поднимаясь по лестнице… где жили наши гостеприимные хозяева, услышал звонкий голосок Жени, певшей «Як три шляха зийшлися до верби», старинную украинскую песнь, от которой всегда щемило на сердце… Раздевайтесь скорее! Будем чай пить…», «…Ширшенька, любый…». А іще, у тих спогадах, у щоденнику полярного біолога, Горкуша досить часто називає Ширшова на Ви. (Дочка Горкуші, п. Марина, цієї деталі зараз не помічає, але наважусь підказати їй: в українській культурі звернення на «Ви» було явищем розповсюдженим. Корені — старовинні.) Зате п. Марина звертає увагу на деякі інші древні крихти, пов’язані з Україною, й допускає: «Иногда фантазирую: может атаман Гаркуша, знаменитый атаман Запорожской сечи, мой предок?».

У цьому випадку п. Марина має на увазі Семена Гаркушу, про якого колись писали в «Киевская старина», а також в «Русское слово», де він фігурує як Семён Гаркуша (рос.). В деяких столичних театрах навіть ставили п’єсу про того помітного малоросійського отамана, і уявіть, п’єса мала успіх. Сьогодні у всемережжі можна знайти аудіокнигу про згаданого «Семёна». Як було насправді — дізнаємося із часом. Одне можу підказати п. Марини: згідно із даними е-ресурсу РІДНІ у козацьких реєстрах 1571–1759 рр. є згадка принаймні про 112 людей із прізвищем «Горкуша», і 47 — «Гаркуша». Місця їхнього компактного проживання, за метричними книгами — це, у тому числі Київ, а точніше колишня Киевская губерния (рос.).

Та найцікавішим в усій цій історії, на мій погляд, нежданій для багатьох сучасників Горкуші, був прояв її волелюбності. Українки по батьку, уродженцю Київщини, вправному господарю, записаному більшовиками в «кулакі». Може не всі знають сьогодні, чого вартувало в 1920-ті, бути записаним в «кулакі»? Тому, нагадаю дещо з історії, а саме витяг із телеграми В. Леніна, датованої 9.08.1918 (цит. за: Розин 1996): “Провести беспощадный массовый террор против кулаков, попов и белогвардейцев. Сомнительных запереть в концентрационный лагерь вне города..”.

У мене в архіві збереглися дві російськомовні версії вікіпедійного нарису про Горкушу — це 2020 і 2024 років. (Україномовного тексту наші ентузіасти іще не створили.) Якщо у найпершій із версій було написано, мов «в 1946 году на одном из приёмов молодую жену Ширшова заметил Берия и сделал ей непристойное предложение. Евгения Гаркуша прилюдно ответила пощёчиной». То у версії 2024 року читаємо наступне: «Согласно легенде, в 1946 году на приёме в Кремле [Гаркуша] дала пощёчину Лаврентию Берии за непристойное предложение». (Що було потім, ми вже знаємо: арешт, знущання, ГУЛАГ, загибель.)

Отже, колективний вікіпедійний автор (тої сторони), а точніше, колективний наглядач за «правильним», із міністерства-правди-епохи-розвиненого-путінізму, підправив погляд на історію часів сталінізму, і намагався видати реальну подію за легенду.

Та ні, не панове наглядачі, то була не легенда. Дочка Горкуші, Марина, давно написала чорним по білому: «…Про вину Берии я знаю от домашних… Отец… ненавидел Берию… [которого] назвал в присутствии большого количества людей «гестаповцем»! Чего же можно было после этого ждать! Тем более что Лаврентий Павлович востребовал, по своему обыкновению, любви Жени, а она ухитрилась дать ему пощечину на одном из приемов в Кремле!» (див. Ширшова 2013).

Мабуть, самим непередбачуваним у цій драмі, стало й те, що в післярадянські часи доля акторки, українки Горкуші, почала цікавити суспільство дещо більше, ніж епохальна арктична (в числі папанінців і челюскінців), а потім і наркомівська діяльність гідрографа Ширшова.

Хто б міг подумати? Ляпас, який українка дала негіднику Берії у Кремлі, переважив усе інше, наркомівське. Співчутливі слова про нещасливу пригоду Горкуші навіть потрапили в… п’ятсот сторінкову біографію Сталіна, укладену істориком Е. Радзинським (2024:461). Тобто соціум пригадав катові і цей злочин, вчинений вже проти акторки Горкуші. (Сталін чув про Горкушу від Берії. Як згадувала п. Марина: «Отец год не знал, где она… пытался спасти. Даже до Сталина достучались. Тогда была произнесена знаменитая фраза, попавшая впоследствии в западную прессу: «Мы найдем ему другую жену..».) Ба більше, Радзинський навіть додав дещо, від себе, включивши у трикнижжя «Апокалипсис от Кобы» декілька домислених ним епізодів, пов’язаних із Горкушею. Написав про неї як про деяку актрису, красуню, «дружину міністра Ш.». Ані у «вікі», ані в оновленнях інтернет-передмовах (до спогадів про Ш.), посилань на ці книжки історика Е. Родзинського, я поки що не зустрічав.

І на останок. Якщо за доби свого катеринославського, а потім одеського, і знов катеринославського, і далі ленінградського життя, і додаймо, життя в умовах арктичних експедицій, Ш. формував себе сам, то потім… Потім у його формуванні неабияку роль зіграла акторка Горкуша. Згідно із його ж спогадами, вже московської доби, саме Горкуша сприяла тому, щоби цей легендарний полярник, взагалі-то людина тиха, м’яка, погодився на пропозицію, отриману від Мікояна, стати наркомом флоту СРСР. Ні де на московщині (ані у спогадах сучасників Ш., іще сталінських часів, ані пізніше, наприклад, в єльцинсько-дімоно-путінських роках, в яких усім їм, і собі самому, намагався відкрити очі на правду знаний історик-архівіст Е. Радзинський), інтелектуали не помітили, чи, скоріше, не схотіли помітити, що взагалі-то… помордас від Горкуші, заліплений нею в 1946-му негідникові із Кремля, екзекутору Берії, був помордасом… від волелюбної українки. Українки, яка природно, на інстинктах, у тій чи не найдраматичнішій у своєму житті, зовсім не театральній дії, намагалася відстояти жіночу честь та гідність, а заодно… честь та гідність героя Арктики — Ширшова, свого чоловіка й батька їхньої єдиної дитини. Хіба ні?

III

Наші дні, TikTok, YouTube… — народна гаджетова документалістика: «Лагерь особого режима поселка Омчак», «Омчак — самая большая заброшенная тюрьма России», «Посёлок Омчак, Магаданская область. Заброшенный лагерь особого режима», «Полосатая зона Омчак. Колыма. Магадан»

І так далі… Скільки ж тих свідоцтв, іноді незрозумілого авторства, підписаних «ніками», які нагадують шифрограми?  Вмикаю, дивлюся… дивуюся… Ось, наприклад, дещо із коментарів: «Я родилась и выросла на руднике Матросова… До сих пор вижу… во сне свой дом, сопки… это время было счастливым…», «Как можно “скучать” по этому п*****у?», «Кто там не жил, тому не понять!», «В детстве перекидывали… туда – чай, оттуда — зековские поделки, рядом было кладбище..».

Господи, про яке «щастя» можуть згадувати ці люди? А може вже не люди, а організми зі зміненим ДНК, постраждалим після «выросла-на-руднике-матросова»?

Згідно із «вікі», Омчак — це «посёлок в Тенькинском районе Магаданской области». Саме сюди взимку 1947 року була привезена на заслання Горкуша[8]. Привезена примусово, маршрутом «Москва (Луб’янка) → Хабаровськ — Магадан → Омчак («фабрика им. Берия ПГТУ Дальстроя МВД»)». Привезена у вагоні для зеків потяга №80, далі, літаком, а потім вантажівкою.

Звернімо увагу, читачу: замордована Берією акторка Горкуша прибула на фабрику імені Берії… з ініціативи і за сприяння Берії. У своїх спогадах про матір, п. Марина пише, що Горкуша перебувала на «особом учете у Берии», і була серед його «личных арестованных».

Ну а щодо місця заслання Горкуші, то таким став уже згаданий Омчак. Згідно із текстом Марини — далеке селище «Усть-Омчугского района Магаданской области».

Втім, згідно із довідниками це, одночасно, «Тенькинский район». Вмикаємо «гугл» і уточнюємо, що взагалі-то між Омчаком і Усть-Омчугом приблизно 110 кілометрів. З часом той «Тенькинський район» перетворився на муніципальний округ, з адміністративним центром в містечку Усть-Омчуг. Отже, і те і те, як для спогадів, залишається правдою.

Взагалі місцеві називають свій край «Тенька», або «Золотая Тенька». Ну а щодо фабрики імені Берії, то у спогадах Марини знаходимо, й інші деталі, зокрема: «…окрестности Омчака состояли из бывшей фабрики имени Берия, ныне рудника Александра Матросова, поселка при руднике, двух (мужского и женского), ныне заколоченных лагерей..».

Так от на якому руднику, перебувала до своїх останніх днів Горкуша.

Рудник виник задля обслуговування Наталкинского золоторудного месторождения (рос.). На поч. 1940-х геолог Д. Асеєв знайшов там два золотоносні ручаї, які назвав на честь своїх дітей. А іще, обидві «вікі» пишуть, мов поряд із «Матросова» розташовувався виправно-трудовий табір, в якому серед ув’язнених, начебто, перебував… Василь Стус. Однак, дане твердження є помилковим. (Василь Стус відбував несправедливе й жорстоке покарання в одному із пермських таборів, де і загинув.)

Отже, Омчак, рудник… Через багато років, в 1980-х, на закинутому омчакському цвинтарі, під гілками кедрачів, місцеві жительки знайдуть могилу акторки Горкуші. (Про це та інше, у деталях, можете дізнатися, гортаючи спогади Марини Ширшової-Гаркуші, див. список літератури.)

І якщо ви, читачу, думаєте, що історія Ширшова та Горкуші, і багатьох інших, безвинно постраждалих у часи сталінізму, хоч чомусь навчило їхнє гниле, жахливе суспільство, то дуже помиляєтеся. Зло непокаране завжди породжує собі подібне, і більш збочене. Ось вам, читачу, для порівняння, заголовки новин, станом на 21 листопада 2024 року — це з України, зокрема, з Дніпра (де народився-учився-та-мужнів майбутній полярник Ширшов), і з далекої магаданщини (РФ), де потім трагічно перервався життєвий шлях Горкуші.

Україна (за: nashemisto, armiya_novyny_live, ukr_net): «Вранці ворог атакував Дніпро “Кинджалом” і ракетами Х-101…», «Росія випустила міжконтинентальну балістичну ракету та аеробалістичну ракету “Кинджал” по Дніпру», «В результаті обстрілу у Дніпрі пошкоджена будівля центру реабілітації людей з інвалідністю», «У Дніпрі та області ввели екстрені відключення електропостачання».

РФ (за: magadanmedia, kolymaplus, kommersant, thebarentsobserver): «…Дальний Восток помогает нашим бойцам на передовой», «Защиту детей от вредоносного контента обсудили на заседании антитеррористической комиссии в Магаданской…», «…[T.] оценил ход восстановительных работ на подшефных Дальнему Востоку территориях ДНР», «Магаданская область предлагает самую большую зарплату для педиатров», «[Тушинский] Суд [Москвы] приговорил педиатра Буянову [см. Дело…] к 5,5 года колонии по делу о фейках об армии»,  «With flags of occupied Ukrainian regions on its bow, Putin’s newest icebreaker is put on the water».

Останню із перелічених новин, англомовну (див. Stalsen 2024), у нас взагалі мало хто помітив. Перекладаю: «З прапорами окупованих регіонів України на [форштевні], спускають на воду новітній криголам Путіна. Російський лідер був [присутній] на Балтійській корабельні, що в Санкт-Петербурзі, під час [цього] спуску… п’ятого російського атомного криголама класу Арктика, а саме “Чукотка”.

Колись, в одному зі своїх нарисів, написаних для «Експедиція XXI», я пригадував, як туристи із «динири», вистрибнувши на крижину, і встромивши у сніг ганчірку «динири», намагалися здалеку фотографуватися на фоні української антарктичної полярної станції. А іще пригадалося мені, як в 2022-му я запитав далекого вже тепер сокурсника, чи знає він взагалі про війну. Він тупо відповів тоді: «Чукотка за мир». Ну-ну…

Можна не сумніватися, що в нових експедиціях на Чукотку, під прапорами окупованих регіонів України (!), наприклад, на криголамі «Чукотка», братимуть участь й науковці… з інституту океанографії ім. Ширшова. (До слова, у 2022 році інститут потрапив під санкції США, за злочинне вторгнення РФ в Україну. Під персональними санкціями США знаходиться також персонаж [T.], очільник їхньої держкомісії з питань розвитку Арктики (бідна Арктика!), згаданий вище, у новинах.) Отже, будуть і нові фото, і нові фони… із намаганням наполягти на чомусь своєму, кривому. Невиліковні? Та ми вже звикли… і нічому їхньому не дивуватимемося.

Такими є (чи були) нові реалії та алогізми, породжені… злом не покараним. Мусимо боротися із ним та безупинно фіксувати для історії все прикметне, аби потім, хтось, із міністерства «правди», викликаний до майбутньої і неминучої Гааги, не закидав на процесі, мов нічого не знав, і що усього того не було і не могло бути.

Література

• Анненский, И. 1974. Пятый океан. В кн.: В театре и кино. БПСК, Москва. Вебсайт.
• Антарктика: шість нарисів для тих, хто хоче знати більше. 2023. ДУ НАНЦ (Автори: Парнікоза, І., Д. Пішняк, А. Федчук, С. Кадурін, Г. Євчун, О. Яровий. Ред.: Є. Дикий та ін. Академперіодика, Київ. 1–323. ISBN 978-966-360-504-3.
• Байдак, Л. 2012? Родом из Днепропетровска. Академик, герой, мореплаватель – П.П. Ширшов. ДГАЭУ, Днепропетровск, 1–20. Allbest_ru.
• Байдак, Л.А. 2023. Становлення та розвиток Дніпропетровської гідробіо логічної школи (30—90-ті роки ХХ ст.). Частина 1. Наука та наукознавство, 3 (121), 142–165. https://doi.org/10.15407/sofs2023.03.142.
• Булгакова, О. 2013. Ширшов Петро Петрович. Енциклопедія історії України, 10, 640-641.
• Васильєва, Т., С. Коваленко. 2005. СВИРЕНКО Дмитро Онисифорович. В кн.: Професори Одеського (Новоросійського) університету: Біогр. словник. Т. 4. Р—Я. 2-е вид., доп. (Відп. ред. В .А .Сминтина; заступ. відп. ред. М. О. Подрєзова; упорядники та бібл. ред.: В. П. Пружина, В. В. Самодурова.) Астропринт, Одеса. 2005. 1–616.
• Горбулин, О. 2014. Видовое разнообразие и аутэкология Euglenophyta континентальных водоемов Украины. Фиторазнообразие Восточной Европы. 3 (8):4–44.
• Городченко, В. 2017. Брянскому заводу – 130 лет. Gorod_dp_ua. Вебсайт.
• Дворецкий, А., Л. Байдак. 2010. Выпускник Днепропетровского университета – академик-гидробиолог П.П. Ширшов – гордость Приднепровья. НДИ биологии, ДНУ. Вебсайт.
• Дніпропетровщина зустрічає героїв Арктики – челюскінців. 2024. Вебсайт.
• Радзинский, Э. 2007. Сталин. АСТ, Москва. 1–521.
• Разнообразие водорослей Украины. 2000. Под ред. С.П.Вассера, П.М.Царенко. Институт ботаники Украины, Киев, Альгология, 10 (4): 306.
• Розин, Э. 1996. Ленинская мифология государства. Юристъ, Москва, 1–320.
• Романчук, Л. 2009. Звезда и смерть Петра Ширшова. Днепр вечерний. 25.12.2009. Вебсайт.
• Сузюмов, Е. 1969 – 1986. Ширшов. БСЭ в 30-ти томах. 3-е изд.. Советская энциклопедия, М. Веб версія.
• Сузюмов, Е. 1983. Курс — океан. (Жизнь и деятельность П. П. Ширшова). Мысль, Москва. 1—128.
• Хільчевський, В., О. Чунарьов, М. Ромась та ін. 2009. Водні ресурси та якість річкових вод басейну Південного Бугу. Ніка-Центр, Київ. 1–184.
• Широчин, С. 2017. Киевские школы межвоенного периода: история и архитектура. Хмарочос. Вебсайт.
• Ширшов, П. 1934. Жизнь полярного моря. В кн.: Героическая эпопея: Поход Челюскина. Северный морской путь. Правда, Москва. 1:241–244.
• Ширшова, М. П. 2003. Забытый дневник полярного биолога. (Аванти, М.) Проект «Воспоминания о ГУЛАГе и их авторы», 1–183. Вебстайт.
• Ширшова, М. (сост.). 2005 а. Ширшов Петр Петрович. Дневники. Очерки. Воспоминания. Наука, Москва, 1–371. ISBN: 5-02-033822-2.
• Ширшова, М. 2005? б. Петр Петрович Ширшов (25.12.1905 – 17. 02.1953). (К 100-летию со дня рождения). Биография П. П. Ширшова. Жизнь. Судьба. Музей «Дом на Набережной». Вебсайт.
• Ширшова, М. 2005 в. По страницам “Полюсного дневника” П.П. Ширшова. К 100-летию со дня рождения. Природа, 11: 47–57.
• Ширшова, М. 2016. Арестованная номер 13. В кн.: Забытый дневник полярного биолога. Аванти, М. 1–183. Проект «Безсмертный барак». Вебстайт.
• Secretariat SCAR (1992, updated 2024). Composite Gazetteer of Antarctica, Scientific Committee on Antarctic Research. GCMD Metadata (http://gcmd.nasa.gov/records/SCAR_Gazetteer.html).
• Staalesen, A. With flags of occupied Ukrainian regions on its bow, Putin’s newest icebreaker is put on the water. The Barents Observer. 6 November 2024 – 16:53. Website.

Для цитування:

Придатко-Долін, В. 2024. Полярник П. Ширшов (1905–1953): нотатки до біографії. «Експедиція XXI». НАНЦ, Київ. 1–15. Вебсайт.

Prydatko-Dolin, V. 2024. Notes on the biography of polar explorer P. Shirshov (1905–1953). In: Expedition XXI, NASC, Kyiv, pp. 1–15. Website. (In Ukrainian)

[1] В одному із листів до колег ім’ярек запропонував додати до відповідного списку імен також: Бондаренка Валер’яна, Міхальова Юрія, Крисса Анатолія (під питанням), Вернигорова Віталія.

[2] Довідково: скоріше за все, ця рідкісна поштівка є продукцією фірми Гранберга, а на інших листівках тої ж доби можна знайти й потрібне нам уточнення «Акц. О:во Гранбергъ. Стокгольмъ».

[3] У «ВикипедиЯ» посилання на нарис Е. Сузюмова вирішили датувати 1969 роком.

[4] Згідно із власними публікаціями професора — «Свіренко».

[5] Іноді вказують «1918», але дочка акторки, Марина зазначає, що згідно із спогадами її бабусі, по маминій лінії, це є помилкою.

[6] У своїх спогадах Марина називає і «Александра» і «Евмена» дідами, хоча останній — це її прадід.

[7] Ця назва діяла з 18 (31) серпня 1914 року до 26 січня 1924 року.

[8] Тут і далі — згідно із спогадами її дочки, Марини (див. Ширшова 2003).

Читайте також:

Василь Придатко-Долін: Україна має колосальний потенціал для досліджень в Арктиці і Антарктиці! 

Вихідці з України в Арктиці: Ілля Барабаш-Никифорів (1894—1980) 

Непересічна історія геофізика Павла Сенька 

Полярні зорі лікаря Дубровіна 

Майстре Рисуй-Нго-Да, дякуємо за скарби Півночі! 

Василь Придатко-Долін. «Україна-Арктика-Антарктика (живопис, графіка, освіта)»