Охорона природи Антарктики

Євчун Г.В., Федчук А.П., Яровой О.О., Парнікоза І.Ю.

Національний науковий антарктичний центр МОН України

Національний історико-архітектурний музей «Київська фортеця»


«…Також доречно подібні розпорядження віддавати і в Антарктиці. З описів мандрівників складається враження, що відповідний тваринний світ там ще не знає страху перед людьми. І тому необхідно без зволікань визнати певну обмежену територію недоторканою, щоб зберегти для майбутніх поколінь ще природно спокійну частину непорушеної природи».

Г. Конвенц, Практика охорони пам’яток природи, 1911 р.

«Чого варті сорок вольностей, якщо не залишилося жодної білої плями на мапі?»

О. Леопольд, Календар піщаного графства, 1949 р.


Вся історія Антарктики просякнута протиборством двох підходів: спрямування на отримання прибутку від експлуатації Антарктики (промислової, військової, туристичної та ін.), та намагання зберегти антарктичне довкілля від усюдисущого згубного впливу людини.

Перша тенденція абсолютно домінувала впродовж усього періоду відкриття континенту та освоєння його території під антарктичні бази. Дослідники, починаючи з Д. Кука, думали про те, яку користь може принести людству експлуатація крижаного континенту. Слідом за дослідниками тут з’явилися жадібні звіробої та китобої, які швидко і без жодних обмежень винищували диких тварин у місці їх останнього спокійного притулку. Дослідники Антарктики, а згодом і тутешні зимівники, полювали на тюленів та пінгвінів, щоб прогодувати себе та собак.

Перші британські зимівники полювали на тюленів, щоб прогодувати себе та собак

Водночас, прогресивні люди свого часу, як, наприклад, засновник європейської заповідної справи німецький вчений Гуго Конвенц писали, що останні малоосвоєні райони планети, такі як полярні регіони, дають людству можливість зберегти тут дику і непорушену природу. Ці думки були дуже актуальні, адже доля Антарктики перебувала під реальною загрозою. Деякі країни заявляли свої претензії на володіння не тільки субантарктичними островами, але й секторами антарктичного континенту. Першою стала Британія, яка в 1908 р. вперше оголосила суверенітет над Фолклендcькими (Мальвінськими) островами, Південною Джорджією, Південними Оркнейськими, Південними Сандвічевими островами та Антарктичним півостровом. Пізніше свої права на Антарктичний півострів заявили також Чилі та Аргентина. Загалом ще низка країн, таких як Австралія, Франція, Японія, Нова Зеландія проголосили різні сектори Антарктиди своїми. Протистояння деяких країн в їхньому бажанні заволодіти Антарктичним півостровом набуло загрозливих масштабів в роки Другої світової війни і після неї. Доходило до взаємних зіткнень та руйнування антарктичних баз.

Переломною подією у ставленні до Антарктики стало проведення у травні 1958 р. Міжнародного геофізичного року (МГР), ініційоване кількома британськими та американськими дослідниками. В ньому брало участь 12 країн, які заклали в Антарктиці наукові станції. Проведення МГР змінило підхід до Антарктичного континенту. Сюди вперше так масово прийшла наука. Міжнародні зв’язки, які склалися на рівні вчених, не тільки призвели до формулювання програми досліджень на багато років вперед, але й задали новий напрям відносин в цьому ексклюзивному регіоні. Незважаючи на політичне протистояння, спричинене холодною війною, на конференції було прийнято рішення створити те, що зараз називається Антарктичним Договором. Ця угода була підписана у м. Вашингтон (США) 1 грудня 1959 р. Відтоді цей день міжнародна ініціативна група запропонувала називати Днем Антарктики.

Основні принципи Антарктичного договору

Відповідно до Антарктичного договору, усі претензії на території південніше 60 градуса південної широти заморожуються на період чинності Договору, що нейтралізує невідворотну за інших умов ескалацію міжнародного конфлікту. Водночас, сам Договір безстроковий, проте перегляд його положень можливий через 30 років з для набуття чинності, у випадку якщо одна або більше сторін вбачатимуть у цьому доцільність. Низка державних діячів і політиків прогнозували, що положення договору втратять свою актуальність і він буде скасований після 1991 р. Нині хибність цих прогнозів очевидна: у Празькій декларації, схваленій у 2019 р. у зв’язку з відзначенням 60-річчя підписання Договору про Антарктику, держави-учасниці засвідчили свою послідовну і непохитну прихильність принципам і положенням Договору про Антарктику та іншим пов’язаним з ним актам, що з’явились після його підписання: адже з часом Договір про Антарктику став правовою основою для становлення розгалуженої та гнучкої системи міжнародних нормативно-правових актів (режимів), які регулюють різні види діяльності в Антарктиці, доповнюючи і конкретизуючи положення самого договору.

На жаль, в зону дії Договору про Антарктику не потрапили Південна Джорджія, Південні Сандвічеві та Південні Оркнейські острови. Більше того вони стали зоною конфлікту інтересів Британії та Аргентини. Лише перемога Британії у війні за Фолклендські/Мальвінські острови 1982 р. призвела до утвердження її протекторату над вищеописаними островами. Маловідомо, що Південна Джорджія та Південні Сандвічеві острови стали другорядною ареною воєнних дій тієї війни. Управління цими територіями наразі здійснюється Британією з Фолклендських/Мальвінських островів.

В умовах, коли домінуючі країни ухвалили рішення законсервувати існуючий на той час статус-кво, з’явилася можливість реалізації того, про що писав Г. Конвенц. В цей час була реанімована «зелена» ідея – Антарктика як заповідник. Спочатку було ухвалено міжнародний договір про заборону експлуатації родовищ. У 1991 р. був підписаний Протокол про охорону навколишнього середовища до Договору про Антарктику (Мадридський протокол), який зобов’язав усіх країн-членів забезпечувати всеосяжну охорону всього навколишнього середовища Антарктики, проголосивши її природним заповідником. Відповідно до протоколу, захист антарктичного середовища (включно з дикою природою, естетичною і науковою цінностями) є визначальним при плануванні та проведенні будь-якої діяльності в регіоні.

Мадридський протокол не тільки закріплював правила охорони навколишнього середовища, але й накладав певні обмеження на здійснення діяльності в регіоні. Наріжним каменем Мадридського протоколу, безумовно, є стаття 7, яка забороняє будь-яку діяльність, пов’язану з мінеральними ресурсами, за винятком наукових досліджень. Ця заборона є найбільш рішучим заходом щодо охорони довкілля Антарктики. Відповідно до статті 25 Протоколу, перегляд або зняття заборони на промислову розробку родовищ та видобуток корисних копалин можливий не раніше 2048 р. (тобто після 50 років з дати набуття чинності Протоколу) і за умови набуття чинності юридично обов’язкового режиму освоєння мінеральних ресурсів Антарктики, що включає погоджені заходи для визначення того, чи є прийнятною така діяльність, і на яких умовах. Усвідомлюючи важливість цього положення, на 39-й Консультативній нараді сторін Договору про Антарктику у 2016 р. (м. Сантьяго, Чилі) делегати ухвалили спеціальну Резолюцію з нагоди відзначення 25-річчя підписання Мадридського протоколу, у якій Консультативні сторони вкотре підтвердили свою прихильність цій основній вимозі протоколу.

Мадридський протокол має шість цільових Додатків, які є невід’ємною частиною Протоколу та його законодавчою базою. Ці Додатки регулюють механізм здійснення оцінки впливу діяльності на довкілля, охорони флори і фауни, запобігання забрудненню морського середовища, видалення та утилізації відходів, визначення і управління локальними районами з особливим режимом охорони і управління. Шостий Додаток містить низку обов’язкових заходів з попередження і реагування на надзвичайні екологічні ситуації в районі дії Договору про Антарктику, що виникають в результаті здійснення науково-дослідних програм, туристичної та іншої неурядової діяльності. Зокрема, у ньому визначається порядок та обсяг грошового відшкодування за спричинені надзвичайні ситуації у разі невжиття порушниками належних природоохоронних заходів. Разом з тим, цей Додаток набуде чинності тільки після його ратифікації усіма Консультативними Сторонами Договору про Антарктику.

На виконання положень Протоколу, у 1998 році засновано Комітет з охорони навколишнього середовища, який для щорічних Консультативних нарад з Договору про Антарктику розробляє рекомендації щодо виконання Мадридського Протоколу, ефективності ухвалених правових актів, необхідності перегляду, посилення чи вдосконалення таких актів, включаючи необхідність розроблення нових цільових Додатків Мадридського Протоколу.

Так виглядає питання з офіційної точки зору. Проте, на жаль, досі поширювана інформація про те, що Антарктика є природним заповідником, насправді є ще дуже далекою від дійсності. Заповідник (категорія Ia IUCN) це природоохоронна територія, на якій забороняється будь-яка людська діяльність окрім наукових досліджень. Зрозуміло, що на території таких об’єктів не може бути мови про полювання та риболовлю, більше-того тут не дозволяється навіть туризм. А як виглядають з цим справи в Антарктиці?

Існуючі реалії щодо охорони морських мешканців Антарктики

Маловідомо, що дія Мадридського Протоколу охоплює повною охороною не всі елементи екосистем південніше 60 градуса південної широти. З його положень була виключена дуже важлива складова: охорона риб та водних безхребетних, таких як криль. Їх добування не забороняється, а тільки регулюється Конвенцією про охорону морських живих ресурсів Антарктики, яку укладено як складову системи Договору про Антарктику задля посилення управління морськими живими ресурсами регіону. За виконанням конвенції має стежити спеціально створена Комісія з охорони антарктичних морських живих ресурсів (українською – АНТКОМ, англійською CCAMLR). На жаль, навіть в цій природоохоронній за покликанням системі різноманітний морський світ Антарктики розглядається лише як ресурс для споживання людиною. Важливо зазначити, що зона дії Конвенції про охорону морських живих ресурсів Антарктики ширша за регіон, охоплений Договором про Антарктику, і включає також Субантарктику з її окремими островами в зоні юрисдикції Британії, Франції та Австралії.

Формально, промисел риб чи безхребетних може бути дозволений лише країнам, які є сторонами Договору про Антарктику, якщо він не призводить до виснаження даного виду і враховує вплив на інші компоненти екосистеми. Але як працює ця система на практиці?

В антарктичних водах найбільш масовим об’єктом промислу є криль – головна складова харчування великої кількості тварин регіону. За оцінками деяких вчених, саме через варварський вилов крилю не збільшуються світові популяції китоподібних. В останні роки промисел крилю відбувається за допомогою спеціальних крилеловів-пилесосів, які виловлюють набагато більше рачків, ніж судна попередньої генерації, такі як українське судно «Море Содружества».

Зрозуміло, що вилов крилю здійснюють перш за все там, де його чисельність найбільша. Але саме тут збирається і більшість китів, пінгвінів, тюленів та інших диких тварин Антарктики. На додачу до цього, промисел крилю відбувається в умовах, коли за останні 30 років внаслідок змін клімату відбулося скорочення популяції крилю на 80%. Деякі нові дослідження також свідчать про значне погіршення стану популяцій пінгвінів внаслідок промислу крилю. Показано, що коли судна ведуть промисел біля гніздових колоній пінгвінів, успішність вирощування пташенят значно знижується, адже пташенята гинуть від голоду. Крилеловні судна загрожують фізичними зіткненнями з китами, що годуються в місцях скупчення крилю.

Інтенсивний вилов крилю (на знімку) блокує відновлення популяцій китоподібних

Окрім того, в інтересах байдужих до майбутнього так званих «гурманів», активно добуваються рідкісні види риб, зокрема велетні: іклач патагонський (Dissostichus eleginoides) та антарктичний (Dissostichus mawsoni). Цим промислом займаються також кілька суден під українським прапором, такі як «Семеиз», «Кореиз» та «Marigolds».

Іклач – унікальна довгоживуча риба, вік якої подекуди сягає 50 років, а статева зрілість настає лише у віці 15-17 років. Довжина тіла цієї риби може досягати 175 см, вага – 80 кг. Незважаючи на регулювання, яке мало б підтримувати безпечний рівень вилову іклачів, є небезпека того, що обсяг квот вилову продиктований, перш за все, господарськими міркуваннями. З 1996 р. середній розмір дорослих особин антарктичного іклача зменшився приблизно на 20%.

Проблемою промислу обох видів іклача є те, що ліміти на їх вилов базуються на неперевіреній гіпотезі про те, що якщо виловлюється менше половини популяції протягом 50 років, то популяція зберігає здатність відновлюватися. Але останні дослідження свідчать, що вже зараз відновлення популяції відбувається за рахунок міграції, а не природного відтворення. Тобто за 20 наступних років промислу вірогідне різке зменшення популяції іклача у всьому регіоні, а не тільки там, де ведеться активний промисел. Враховуючи, що промисел антарктичного іклача активно почався лише з 1996 р., а патагонського лише на 10 років раніше, це надстрімке споживання потенційно вразливих видів, ключових у глибоководній екосистемі, може викликати непередбачувані наслідки. Вже наявні відомості, що такий промисел зумовив зменшення популяцій тюленів Веддела та косаток. Ще більші зміни він міг спричинити у вразливих глибоководних екосистемах, стан популяцій більшості видів яких є невизначеним через брак відомостей. Малодосліджені донні мешканці (наприклад скляні губки, вік яких може складати 15 тис. років або глибоководні корали), пошкоджуються оснастками ярусного лову.

Зважаючи на те, що промисел іклача створив високодохідний попит на цю рибу в різних регіонах світу, з’явились браконьєри, яких важко спіймати в такому великому регіоні як Антарктика, яка до того ж не підлягає юрисдикції якоїсь окремої країни. Відома історія з книги «Океан поза законом» коли браконьєрів на іклача переслідували тисячі кілометрів впродовж більше ста днів. Після себе ці браконьєри залишили аж 72 кілометри зябрових сіток, які заборонені в Антарктиці та вбивають все, що до них потрапляє! І ці злочинці не понесли відповідальності!

Іклача ловлять великими донними ярусами з безліччю гачків з наживкою, які опускають на дно. Такий спосіб лову надзвичайно шкідливий для цілої низки комерційно непотрібних людині морських організмів. На гачки ловляться, окрім іклача, зокрема, антарктичні акули та скати, про яких ми дуже мало знаємо. Наприклад, нещодавно виявилося, що вік полярних акул може складати понад 600 років. Ці глибоководні мешканці дуже повільно відтворюються та можуть швидко і непомітно зникнути в горнилі широкомасштабного промислу іклача. Частка іклача при ярусному лові становить 74-90%, все інше вбивається марно. Навіть у якості наживки для ярусного лову використовують м’ясо кальмара Гумбольта (Dosidicus gigas), популяція якого також скорочується через зміни клімату та перевилов.

Побічною проблемою вилову іклача є забруднення Антарктичного океану пластиком. Більше 40% такого забруднення походить від сіток та іншого обладнання промислового рибальства. Навіть біля Української антарктичної станції «Академік Вернадський» відомі випадки зустрічі тюленів, які заплуталися в сітках.

Окрім криля та іклача в антарктичних водах існує також промисел льодяних щук (Champsocephalus esox) та макрелевих льодяних риб (Champsocephalus gunnari). Це порівняно нове явище. Насправді в Антарктиці в різні роки намагалися комерційно видобувати різноманітних нототенієвих риб, кальмарів та навіть черевоногих молюсків. Головними новаторами в такому розширенні об’єктів лову колись були радянські, а зараз є російські та китайські промисловики. Першопочатківцями антарктичного промислу криля та іклача були, до речі, також радянські рибалки. Такі нововведення особливо небезпечні через загальне виснаження ресурсів для рибальства в світі. Загальний світовий океанічний вилов останні 30 років зменшується, попри збільшення кількості, потужності та оснащеності промислових суден.

Збільшення кількості, потужності та різноманіття риболовних суден в світі

Рівень перевидобутку морських біоресурсів в світі та зменшення загального вилову

Морські ресурси виснажуються і у випадку сусідньої Субантарктики. Відомі випадки перепромислу та зменшення окремих субантарктичних популяцій. Наприклад, популяція перуанської ставриди (Trachurus murphyi) зменшилася втричі. Окремі популяції нототеній та південної путасу (Micromesistius australis) також зазнали колапсу. Зокрема, через перевилов чисельність путасу в Субантарктиці знизилася вдвічі з 1990-х років. Щоправда для контролю і збалансованого промислу існує система міжнародної сертифікації промисловиків – MSC (Marine Stewardship Council). Проте, наприклад лише половина видобутого іклача є сертифікованою.

Антарктична екосистема вважається одним з останніх осередків недоторканної дикої природи, однак окрім ссавців та птахів більшість мешканців Антарктики захищені більшою мірою природною важкодоступністю регіону, а ніж природоохоронними обмеженнями. Для збереження морських екосистем необхідні великі природоохоронні території, набагато більші ніж для наземних екосистем, адже океан набагато відкритіший, а більшість мешканців не знає кордонів. Євросоюз та інші провідні країни світу поставили за мету захистити природоохоронними територіями принаймні 30% морської екосистеми. На жаль, в наш час лише 4,6% території антарктичної морської екосистеми захищенні від промислу. Частково це пов’язано з супротивом деяких промислових країн, до яких раніше належала і Україна.

Океан навколо Антарктики має відкриті кордони, отож важко забезпечити якісний контроль риболовного промислу коли це не вдається і в багатьох прибережних ділянках різних країн. Тим більше важко це зробити у випадку такого високодохідного промислу як у випадку іклача.

У 2008 р. АНТКОМ ухвалив рішення сформувати у Південному океані мережу морських охоронних районів (МОР) до 2012 р. На практиці цю мережу поки не створено, за винятком двох МОР. Перший невеликий МОР площею 94000 км2 закладено у 2009 р. на південному шельфі Південних Оркнейських островів з метою збереження екосистем, важливих для кормодобування пінгвінів; другий МОР – значно більший, в морі Росса. Ініціатива його створення тривалий час бойкотувалися державами, які ведуть найактивніший промисел (Росія та Китай). Вони аргументували свою позицію недостатнім науковим обґрунтуванням та сумнівами щодо природоохоронної мотивації, вбачаючи геополітичні інтереси ініціаторів створення даного району. Проте та обставина, що пропонентами цього МОР виступали одразу дві країни – США та Нова Зеландія, спростовувала аргумент про національні геополітичні претензії.

За результатами багаторічних переговорів, у 2016 р. в морі Росса таки створили МОР площею 1.55 млн км2, з метою охорони масштабних екосистемних процесів, збереження біорізноманіття, охорони екосистемних процесів, важливих для життєвого циклу антарктичного іклача, а також з метою сприяння моніторинговим дослідженням та іншій науковій діяльності з вивчення морських живих ресурсів у даному регіоні. Разом з тим, фактична площа створеного МОР в морі Росса була суттєво меншою від тої, що була запропонована спочатку, а сам район отримав зонування, яке хоч і в обмеженій кількості, але все ж таки дозволяє промисел окремих видів. Крім того, наразі розробляються проєкти МОР для інших регіонів Антарктики: акваторії Антарктичного півострова, моря Ведделла та Східної Антарктики.

Антарктика – місце китобійного промислу

Як це не сумно, ще донедавна Антарктика була місцем китобійного промислу. Всупереч Договору про Антарктику та рішенням Міжнародної китобійної комісії, їх член – Японія – вела добування китів. Щоб створити видимість законності добування китів, японці камуфлювали цей промисел під наукові дослідження, але насправді вели комерційний вилов. Псевдонаукове повідомлення про відкриття начебто нового виду смугастих китів було розцінене науковою спільнотою як спроба почати офіційне полювання на вже відомих науці і малодосліджених китів Брайда (Balaenoptera brydei). Цього (як нібито нового для науки виду) кита японці добули, маючи квоти лише на малого смугача. Кити Брайда при цьому хоча й дещо схожі на малих смугачів (Balaenoptera acutorostrata), проте зустрічаються лише за межами Антарктики. Тож, японці, імовірно, били китів по дорозі до району головного добування. Загалом з часу повної заборони китобійного промислу у 1984 р. Японія офіційно вбила в Антарктиці близько 15000 китів. Добування китів прикривалося продукуванням наукових публікацій, хоча більшість публікацій про китів або відкриття нових видів в інших країнах не потребують вбивства тварин.

Значні порушення міжнародних домовленостей японськими китобоями відбувалися постійно. Наприклад, з 16 досліджених зразків китового м’яса з японських ринків у 1994 р., сім зразків ДНК відповідали малому смугачу, а два зразки взагалі належали дельфінам. В подальші роки аналіз зразків з ресторанів і м’ясних маркетів підтвердив добування Японією навіть синіх китів (Balaenoptera musculus), яких в Антарктиці лишилася лише одна тисячна частка від початкової чисельності; така ж ситуація з вимираючими фінвалами (Balaenoptera physalus), горбатими китами (Megaptera novaeangliae) та іншими видами. Проте, відповідно до офіційних документів, це була звичайна свинина.

У 2010 р. Австралія подала позов до Міжнародного суду ООН на Японію за проведення
кампанії комерційного китобійного промислу в Антарктичних водах, забороненого ще у 1986 р. Міжнародною китобійною комісією. У позові було заявлено, що японська програма забою китів не має наукових цілей, а є звичайним комерційним промислом. 31 березня 2014 р. міжнародний суд ООН підтримав позов Австралії і зобов’язав Японію призупинити полювання на китів в Антарктиці, яке не відповідає статусу наукових досліджень. Проте, японці заявили, що претензії до них не обґрунтовані, і вже в 2015 р. порушили заборону суду ООН і поновили вилов китів. У 2016 р. вони офіційно знищили в Антарктиці 400 китів, записаних в документах як малі смугачі. Завдяки безпрецедентній багатодесятирічній
діяльності природоохоронної спільноти, зокрема Sea Sheppard, це був останній, за більше ніж століття, рік вбивства китів в Антарктиці.

У кінці 2018 р. Японія вирішила вийти з Міжнародної китобійної комісії і, починаючи з липня 2019 року, нібито спрямувала свою китобійну флотилію в свою економічну зону. Насправді ж промисел йде в більшій частині півночі Тихого океану. Нагадаємо, що історично японський китобійний промисел починався з полювання на тихохідного і беззахисного японського кита (Eubalaena japonica), якого біля берегів Японії було повністю винищено.

Території Антарктики з особливим режимом охорони і управління

Незважаючи на те, що дія Мадридського протоколу та його додатків поширюється на всю територію Антарктики, лише деякі її фрагменти мають статус територій, які відповідають режиму заповідності та обмежують людську присутність. Розглянемо створені в межах системи Договору про Антарктику локальні райони з особливим режимом охорони і управління:

  1. Морські охоронювані райони (MPA)

До них належать вищезгадані морські охоронювані райони, які створюються сторонами АНТКОМ, й існують в межах цієї конвенції, біля Оркнейських островів та у морі Росса.

Існуючі (світло-блакитний) та проектовані морські охоронювані райони в Антарктиці станом на 2018 р.

Водночас різні країни-учасниці АНТКОМ пропонують нові морські охоронювані райони. Зокрема, у 2018 році Чилі та Аргентина подали на розгляд АНТКОМ проєкт району, що охоплює акваторію вздовж усього західного узбережжя Антарктичного півострова.

Проєкт MPA для охорони Антарктичного півострова

Зрозуміло, що варто підтримувати цей проєкт, адже будь-які ініціативи зі збереження виключених з-під охорони Мадридського протоколу організмів є дуже доцільними.

Зауважимо, що й українські вчені також підготували обґрунтування створення морських охоронюваних районів поблизу Української антарктичної станції «Академік Вернадський». Проте, у зв’язку з вкрай заполітизованим процесом їх створення, було прийнято рішення включити ці невеликі райони як морський компонент до проєкту створення Антарктичного району, що особливо охороняється (АРОО) «Аргентинські острови – півострів Київ» (західна частина Берега Грейяма), який наразі готується до подання Україною. АНТКОМ у 2019 р. схвалив цю пропозицію України щодо доцільності визначення цього морського компоненту як одного з контрольних (референтних) районів у складі широкомасштабного МОР, запропонованого Аргентиною та Чилі.

Окрім того, варто згадати також ділянки проведення моніторингових досліджень АНТКОМ (CEMP – CCAMLR Ecosystem Monitoring Program). Це чітко визначені території, де досліджують потенційну шкоду від вилову певного виду риб чи водних безхребетних для інших видів антарктичних екосистем, зокрема пінгвінів. Наразі з тринадцяти затверджених ділянок СЕМР, три ділянки для моніторингу субантарктичних пінгвінів та пінгвінів Аделі знаходяться під наглядом України в районі станції «Академік Вернадський».

  1. Антарктичні райони, що особливо охороняються (АРОО)

Антарктичні райони, що особливо охороняються (АРОО, англ. «Antarctic Specially Protected Areas» або АSPA) – це система територій суворої охорони без втручання людини, яка відповідає категорії Іа в IUCN. Наразі АРОО створюються відповідно до вимог Додатка V до Мадридського Протоколу, хоча сама система таких території почала закладатись ще з 1964 р., тобто до набуття чинності Мадридського Протоколу. На той момент існували такі категорії природоохоронних територій:

Спеціально охоронювані ділянки (Specially reserved areas – SRA) були зонами запровадження режиму охорони геологічних, гляціологічних і геоморфологічних цінностей;

Місця особливого наукового інтересу в Антарктиці (Sites of Special Scientific Interest in Antarctica – SSSI) (Sites of Special Scientific Interest in Antarctica – SSSI) створювалися для ділянок, де проводились або планувалося проведення наукових досліджень. Серед таких місць найближчими до станції «Академік Вернадський» були локації на острові Анверс та Десепшн.

Колишнє місце особливого наукового інтересу на території оази Томас-Пойнт (наразі АРОО No 128) в околицях польської станції «Арцтовський»

Ділянки підвищеного зацікавлення туристів (Areas of special tourist interest – ASTI). Попри те, що ця категорія територій була визначена ще у 1975 р., вони так і не були створені до 1991 р. (тобто до підписання Мадридського Протоколу).

Ділянки планування різноцільового використання (Multiple-use Planning Area – MPA) – це ділянки, де вивчався вплив різноманітної людської діяльності на середовище, наприклад, ділянка на острові Анверс.

З 1991 р. усе різноманіття цих територій було зведено в АРОО (Їх перелік див. тут). Їхньою метою є збереження унікальних природних антарктичних екосистем та екосистем, що мають особливий науковий інтерес. Відвідування цих ділянок без спеціального дозволу заборонено. У списку з 75 затверджених АРОО є і невеликий острів Грін (Green Island), розташований поруч з найбільшим з островів Берселот, приблизно в 10 км від станції «Академік Вернадський». Цей острів набув статусу АРОО в 1966 р. завдяки найбільшим за площею глибоким угрупованням зозулиного льону (Polytrichum strictum) завтовшки більше 1 м і колоніям блакитнооких бакланів.

Острів Грін – антарктична спеціально охоронювана територія (АРОО) неподалік української антарктичної станції

Інший АРОО поблизу станції «Академік Вернадський» знаходиться в бухті Артура: це острів Лічфілд з надзвичайно багатою рослинністю, де виводять потомство південні велетенські буревісники.

Острів Лічфілд – антарктична спеціально охоронювана територія (АРОО) в районі американської станції «Палмер»

  1. Антарктичні особливо керовані райони (АОКР)

Антарктичні особливо керовані райони (Antarctic Specially Managed Areas або ASMA) створюються відповідно до вимог Додатку V до Мадридського Протоколу. Їхня мета – планування і координація різних видів діяльності у межах окреслених територій, мінімізація кумулятивного впливу на довкілля (в результаті “накладання” різних видів діяльності) та вдосконалення міжнародної співпраці. Раніше створювалися, головним чином, в районі розташування антарктичних баз різних країн з метою встановлення національного контролю над прилеглими регіонами. Наразі вони покликані регулювати діяльність в найбільш щільно населених і активних, з точки зору людської діяльності, районах Антарктики.

Найближча до нашої станції така територія знаходиться в районі острова Анверс – район американської станції «Палмер». Інша знаходиться на острові Кінг-Джорж, де розташовані дев’ять наукових станцій різних країн.

  1. Резервати створені для тюленів у відповідності до Конвенції зі збереження антарктичних тюленів (CCAS)

Заповідні ділянки, створені також в межах Міжнародної конвенції про охорону тюленів (CCAS Seal Reserves). На таких ділянках, де відбувається розмноження тюленів, ведуться наукові спостереження за тюленями. Найближча до української антарктичної станції така ділянка знаходиться на Південних Оркнейських островах.

Спеціальні резервати в Антарктиці створені для охорони та моніторингу місць розмноження антарктичних тюленів

  1. Історичні місця і пам’ятники в Антарктиці (HSM)

Historic Sites and Monuments або HSM – історично цінні території та об’єкти. До таких місць належить і колишня наукова британська база «F (Wordie House)», розташована в 600 м від станції «Академік Вернадський» на південно-західному краю острова Вінтер. Будівля внесена до цього переліку як зразок ранньої британської наукової бази першої половини ХХ ст. Повний перелік цих територій див. тут.

Одне з історичних місць в Антарктиці – колишня британська база Ворді-Хаус (Wordie House)

Також до цієї категорії територій належать місця (або артефакти, зокрема монументи), пов’язані з конкретними особами чи експедиціями, які зіграли важливу роль у дослідженні Антарктики.

Піраміда з каменів з меморіальною дошкою, встановленою Другою французькою експедицією на чолі з Жаком-Батистом Шарко у 1909 р. на острові Пітерман

Крім того, в Антарктиці зустрічаються меморіальні хрести, встановлені на місцях антарктичних трагедій. Проте дана категорія є не природоохоронною, а належить до одного з типів охорони історико-культурної спадщини.

Меморіальний хрест з прізвищами англійських зимівників: метеоролога G. H. Hargreaves, кухаря M. A. Walker та геофізика G. J. Whitfield, які у вересні 1976 р. загинули при сходженні на гору Пірі, Расмусен-Пойнт

Меморіальний хрест з прізвищами англійських зимівників: A.C. Morgan, K. P. Ockleton та J. Coll, що загинули 14 серпня 1982 р. на крижині, яку винесло в океан, острів Пітерман

  1. Інші природоохоронні території

Потрібно також відзначити, що Міжнародна китобійна комісія в 1994 р. оголосила зону Південного океану на південь від 40° пд. ш. китовим заповідником («заповідник Південного океану»), за винятком районів, які відповідають південно-східній частині Тихого і південно-західній частині Атлантичного океанів на південь від 60° пд. ш.

В південній частині Індійського океану (Індоокеанський сектор Антарктичних вод), створено територію для охорони китів

Варто згадати також про визначені ключові орнітологічні території Антарктики (Important Bird Areas in Antarctica, IBA), мережу яких виділено по всьому світу. Однією з таких територій є, наприклад, острів Уругвай з архіпелагу Аргентинських островів з його великою колонією синьооких бакланів (Phalacrocorax [atriceps] bransfieldensis), острів Пітерман в тому ж архіпелазі, де охороняється колонія віслюкових пінгвінів (Pygoscelis papua) чи острів Лічфілд в бухті Артура з гніздовими ділянками південно-полярних поморників (Cataharacta maccormiki) та велетенських буревісників (Macronectes giganteus). Проте, конкретний механізм охорони таких територій відсутній.

Які ж з цих вище перелічених форм охоронюваних територій відповідають високому поняттю Антарктичного заповідника? Території, які охороняються заради наукових досліджень, важко назвати природоохоронними в буквальному значенні цього слова, хоча тут дійсно може підтримуватись певний природоохоронний режим та обмеження сторонньої людської присутності. Території AРОУ та китові заповідники не відповідають жодній категорії заповідника. За характером їх природоохоронних обмежень вони відповідають заказникам у природоохоронній практиці України; зокрема, «китові заповідники» – фауністичним заказникам. Тобто фактично це території, де охороняється не екосистема в цілому, як має бути у заповіднику, а лише певна одна складова (наприклад, кити).

Таким чином, на практиці в сучасній Антарктиці лише території в статусі АРОО відповідають концепції пасивної охорони – заповідності. Вони працюють за принципом презумпції абсолютної заповідності (повного невтручання в природні процеси), і діяльність тут дозволяється виключно науковцям за спеціальними дозволами. Крім надання території статусу АРОО, захистити її можна також в межах системи правил туристичного відвідування даної території.

Проте площа, яку наразі займають АРОО є мізерною на фоні загальної площі Антарктики. Таким чином, ми не можемо говорити ані про Антарктику як заповідник, ані про забезпечення існування тут дикої природи без втручання людини.

Вплив діяльності наукових станцій

Варто згадати, які форми людського впливу існують в Антарктиці в межах Договору про Антарктику та Мадридського Протоколу, окрім науки, і який їхній вплив на місцеве довкілля? Перш за все, це діяльність антарктичних баз, розвиток туризму та експлуатація морських ресурсів Антарктики.

Робота антарктичних станцій – необхідна запорука наукової діяльності в регіоні. Проте, необхідно усвідомлювати, що кожна антарктична база та кораблі, які забезпечують її постачання – це потенційно небезпечні об’єкти впливу на антарктичне довкілля. Тож їх розташування та функціонування має бути обмежене певними територіями, як і їхня кількість. При цьому треба намагатися ефективно використовувати існуючу систему баз та постачання, вносячи корективи лише якщо вони викликані необхідністю наукового процесу, а не питаннями національного престижу чи спробами закріплення за собою території.

Наслідки господарської активності станцій особливо помітні на острові Кінг-Джордж – неофіційній «столиці» Антарктики. Вплив діяльності місцевих баз на довкілля вже багато років вивчає група доктора Ганса Ульріха Петера з університету Єни (Німеччина). За результатами його досліджень, суттєвий вплив становлять розливи палива, формування сміттєзвалищ, розважальні поїздки на механічних транспортних засобах, порушення зобов’язань щодо вивозу сміття, видобуток гравію і багато іншого. Добре відомо, що місцева аргентинська станція фактично давно функціонує як повноцінний населений пункт. Сучасні механізми контролю та спроби обмежити негативну діяльність наукових баз не є ефективними.

Наслідки господарської діяльності на території оази Філдес на острові Кінг-Джордж (а – несанкціоноване сміттєзвалище, б – пошкодження ґрунтового покриву важкою технікою, в – розливи палива)

Вплив туризму

Наразі однією з найбільших загроз для природи Антарктики є туризм. Антарктичний туризм має свою історію. Його початок пов’язаний з двома головними цілями: рекламою Антарктики як потенційної частини своєї країни та зароблянням грошей на доступі до ексклюзивної території. Перша ціль мотивувала Чилі та Аргентину в кінці 1950-х рр. проводити антарктичні круїзи. Проте згодом антарктичним туризмом зайнявся бізнес. В 1960-ті рр. ринок комерційного туризму відкрила для себе фірма Л. Лінблада. До нього долучилися інші, тож невдовзі було створено Міжнародну асоціацію антарктичних туристичних операторів (IAATO), яка наразі нараховує більше 100 фірм. Кількість туристів, які відвідують Антарктику, постійно зростає з 2011 р., і лише епідемія коронавірусу загальмувала цей процес.

Туристичний корабель в районі колоній пінгвінів на острові Бут

Туристична активність в Антарктиці постійно зростає

Туристичні оператори часто вказують на те, що туризм виховує у людей необхідність цінувати Антарктику. Як показує спілкування з пересічними туристами, більшість з них відвідує Антарктику виключно через ексклюзивність регіону. Зважаючи на це, вони готові сплачувати значні кошти заради можливості розповісти, що були в Антарктиці, та демонструвати зроблені в цих екстремальних умовах фотографії в соціальних мережах. Водночас, сюди часто приїздять люди, які початково планували розважальну подорож лише Південною Америкою, і лише в порту міст Ушуайя чи Пунта-Аренас довідалися, що за певну вартість можна відвідати ще й Антарктику. Мода на Антарктику, посилена яскравими фото та враженнями від незвичайного екстриму, небезпечно зростає. За даними Міжнародної асоціації туроператорів Антарктики (IAATO), кількість туристів, що відвідали Антарктику, подвоїлась за останні п’ять років, досягнувши 74 тисяч у сезоні 2019-2020 рр.

Незважаючи на такі темпи зростання туризму, громадський рух за охорону Антарктики не посилюється. Адже низка країн підриває засади Антарктичного Договору, а антарктичні туристи цих країн не поспішають віддячити Антарктиці та вийти на протест проти своїх урядів з вимогою збереження її первісної природи.

Наразі вхід будь-якого туристичного судна в Антарктику супроводжується висадкою туристів не тільки на існуючі «гарячі точки» (території станцій чи історичних пам’яток). Багатолюдні групи (по 100-200 людей) висаджуються також на ділянки з вразливими наземними екосистеми, включно з колоніями морських птахів та ссавців. Команда кожного корабля на власний розсуд вибирає точки висадки, уникаючи тільки АРОО та заборонені правилами туристичного відвідування місця. При цьому обмеження переліку таких пунктів вводяться лише для того, щоб один корабель не заважав іншому. Інакше кажучи, туристичні оператори працюють лише на рівні не перешкоджання комерційній діяльності один одного. Станом на сьогодні 90% антарктичного туризму сконцентровано в районі Антарктичного півострова: найбагатшої на біорізноманіття частини Антарктиди.

Один з найбільш відвідуваних районів Морської Антарктики – Порт Шарко, одночасно є центром підвищеного біологічного різноманіття

Зазвичай міжнародні органи Договору про Антарктику намагаються слідкувати за функціонуванням місцевого туризму, а IAATO може позбавити порушника антарктичних правил можливості працювати в регіоні. Проте питань до організації туризму лишається дуже багато. Гіди туристичних груп контролюють діяльність туристів під час висадок. Але навіть якщо припустити, що всі туристи поводяться чемно і дотримуються правил відвідування, то навіть мінімальний щорічний вплив десятків тисяч ніг на одну і ту ж територію може призвести до її невідновлюваної деградації. Значним, і не до кінця вивченим, є також фактор турбування тварин. Проте саме турбування розглядається як одна з можливих причин скорочення чисельності деяких колоній пінгвінів в регіоні. При наближенні людини до гнізд, птахи залишають гніздо, чим користуються поморники та викрадають яйця. Під час турбування злітають з гнізд навіть самі поморники, залишаючи яйця чи пташенят без обігріву, що є загрозою для їхнього виживання. Особливо небезпечними ці обставини є тоді, коли ані кількість туристів в Антарктиці, ані місця їх висадки нічим не обмежені.

Занепокоєння викликає також низький рівень просвітницької роботи з людьми, які потрапили в Антарктику, та відсутність будь-якого еколого-освітнього виховання під час такого відвідування. В таких умовах втрачають будь-який сенс аргументи про те, що люди, пропущені через конвеєр антарктичного туризму, стануть амбасадорами захисту Антарктики.

Деякому природоохоронному обмеженню відвідування туристами Антарктики сприяє система розробки правил туристичного відвідування туристично привабливих територій Антарктики. Система передбачає розробку та затвердження сторонами Договору про Антарктику правил відвідування для кожної ділянки, популярної серед туристів. При цьому деякі райони висадки, які мають природну цінність та можуть постраждати в результаті туристичних відвідувань, можуть бути закриті для відвідування. Зокрема, за пропозицією українських вчених було закрито для туристичного відвідування північну частину острова Великий Ялур, де суттєво скоротилась чисельність гніздуючих там пінгвінів Аделі. В районі станції «Академік Вернадський» правила туристичного відвідування затверджені для таких територій: центральні Аргентинські острови: Галіндез та Скуа, острови Ялур, острів Пітерман, Ворді-Хаус на острові Вінтер, острів Плено та бухта Порт-Шарко на острові Бут.

Перлинниця антарктична (Colobanthus quitensis) (в центрі) та щучник антарктичний (Deschampsia antarctica) на островах Берселот

Зважаючи на стрімке зростання антарктичного туризму, необхідно вже зараз встановити річну квоту туристів, які можуть відвідувати Антарктику, а також визначити і чітко обмежити перелік дозволених для відвідування антарктичних територій та впродовж років дотримуватися цих обмежень. Окрім зазначеного, для забезпечення відпочинку антарктичного довкілля необхідно серйозно розглянути питання визначення часу, протягом якого туристичні відвідування взагалі забороняються з метою забезпечення відпочинку Антарктичного довкілля. Адже туристи, які прагнуть відвідати Антарктику заради Антарктики, а не тільки фотографій та вечірок на лайнері, почекають на свою чергу, усвідомлюючи необхідність таких обмежень. Ті ж, для кого це примха хвилинного бажання, знайдуть екстрим в інших місцях. Необхідно також значно посилити вимоги щодо еколого-просвітницької діяльності під час антарктичних турів.

Кожна людина в Антарктиці залишає свій слід надовго

Туроператори активно урізноманітнюють свій продукт: на зміну традиційним лижним і санним походам з’являються нові туристичні експедиції з використанням сучасних транспортних засобів. Зокрема, серед туристів зростає популярність крижаних сафарі: поїздок на спеціально модифікованих всюдиходах, які використовуються для пересування на вкритій кригою місцевості. Так, у 1995 р. більше 100 спринтерів взяли участь у першому антарктичному марафоні на 42 км, який проводився на острові Кінг-Джордж. Організатори докладають максимум зусиль для того, щоб проводити таке змагання щороку, оскільки це – найпівденніший, найхолодніший і тому найважчий високоширотний забіг у світі. Крім того, останнім часом Антарктика також приваблює людей, які використовують її переважно для розкрутки своїх комерційних проєктів. Зокрема, 2013 р. на острові Кінг-Джордж відбувся концерт групи «Металіка», зібравши близько 130 осіб.

2013 р. на острові Кінг-Джордж відбувся концерт групи «Металіка»

Зрозуміло, що такі форми активності аж ніяк не відповідають презумпції охорони природи в регіоні. Але у випадку, коли Антарктика є формально нічиєю, хто може прийняти рішення про їх обмеження?

Необхідні заходи з охорони природи Антарктики

Що ж робити? Якщо діяти в межах встановлених правил гри, то для того, щоб говорити про Антарктику як про заповідник, необхідно суттєво збільшити кількість та площу АРОО, а також розробити нові, жорсткіші правила туристичного відвідування окремих найбільш відвідуваних територій в Антарктиці.

Правила туристичного відвідування мають бути розроблені для тих районів, які відвідуються не тільки великими кораблями, але й значно більш лабільними яхтами.

У межах цієї діяльності фахівцями ДУ НАНЦ (Державна установа Національний антарктичний науковий центр) підготовлено правила туристичного відвідування центральних Аргентинських островів (островів Галіндез та Скуа) – одного з найбільш відвідуваних районів Антарктики, які затверджені в 2022 р. Водночас, існуючі правила туристичного відвідування інших регіонів Антарктики мають бути переглянуті й посилені.

Що стосується системи АРОО, то слід охопити великі за площею цілісні фрагменти вільних від людей екосистем на Західному узбережжі Антарктичного півострова. Необхідним є створення значної за площею АРОО і в районі розташування станції «Академік Вернадський». У 2018 р. ДУ НАНЦ розпочато проєктування такої території під робочою назвою «Аргентинські острови – півострів Київ». В основі проєктування – дані багаторічного вивчення місцевого біорізноманіття українськими вченими. До АРОО площею близько 50 км2 мають увійти деякі острівні групи архіпелагу Вільгельма, поодинокі прибережні ділянки півострова Київ, а також великі прибережні острови на південь від Аргентинських островів до острова Лахіл (зокрема, острови Берселот, Дарбу, Лахіл та деякі інші).

Загалом, для ефективної охорони Антарктики і перетворення її в заповідник, необхідно за допомогою існуючих механізмів охорони охопити більшу частину екосистем Антарктичного півострова. Зокрема, більша частина вільної від криги території має бути оголошена АРОО. І лише менша частина антарктичних територій має бути доступна для туризму, який буде регулюватися відповідними туристичними правилами. Що стосується діяльності станцій, то їх розміщення та функціонування треба жорстко контролювати на основі системи дозволів.

У найближчі десятиліття, особливо напередодні припинення строку дії мораторію на видобуток корисних копалин в Антарктиці, Договір про Антарктику переживатиме не найкращі часи, адже економічні інтереси, як відомо, мало рахуються з ідеологічно-романтичними принципами. Не можуть не помічати цього і фахівці. Не випадково на нарадах сторін Договору про Антарктику та його дорадчого органу – Комітету з охорони навколишнього середовища останнім часом різко побільшала кількість закликів до вживання більш конкретних заходів для реалізації задекларованого захисту дикої природи (наприклад, серйозно розглядається необхідність створення міжнародної екологічної інспекції в регіоні).

Чому ж, всупереч всьому вищевказаному, в науково-популярних фільмах та лекціях, присвячених Антарктиці, ми чуємо, що вона є природним заповідником? Частково – через неправильне розуміння суті поняття заповідника, а частково – через потребу приховати правду. Людина скрізь лишається людиною, і куди б вона не прийшла, поводиться однаково: переважно користується природою, а не зберігає її. Чому ж Антарктида мала б стати винятком?

Існуючий наразі стан речей все ж залишає шанси повернутися до засад заповідності в регіоні. Головна загроза довкіллю Антарктики причаїлася в базовій засаді антарктичного Договору, який періодично може бути переглянутий усіма державами: загальна згода на освоєння мінеральних ресурсів чи воєнне напруження останніх років можуть покласти край навіть формальному визнанню Антарктики заповідником та призвести до її стихійного поділу. Цього не можна допустити в жодному разі.


Висловлюємо подяку Державній установі Національний антарктичний науковий центр МОН України, Національній науковій фундації США, І. Козерецькій, В. Папіташвілі, колективу 18-ї та 20-ї українських антарктичних експедицій, і особисто А. Руденку, Д. Пилипенку, П. Гуменюку, М. Весельскому, Ю. Посипайко та ін.


Використано:


Читайте також:

Кому належить Антарктида? 

Інвазивні види загрожують екосистемі Антарктики 

Related posts

Leave a Comment